Борис застиг із чашкою кави в руці.
Марина випустила спиці для вʼязання, і вони опинилися на підлозі.
– Що?! – вигукнув Борис, і скочив з крісла.
– Борюсику, сядь! – Марина взялася за серце. – Господи, я не готова бути бабусею!
Аліса спостерігала за метушнею батьків із легкою усмішкою.
Борис нервово ходив по вітальні, бурмочучи щось на кшталт «зовсім вже» і «якийсь пройдисвіт».
Марина то хапалася за голову, то бігла на кухню по валерʼянку.
– А може… – сказала Аліса з хитрою посмішкою. – Ви візьмете малюка на виховання?
Марина застигла.
Борис зупинився на півкроці.
У кімнаті запала тиша, а потім сталося несподіване…
– Ах ти, маленька жартівниця! – розсміялася Марина.
Напруга спала, але тут пролунав дзвінок у двері.
– Це Олег! – засяяла Аліса.
Борис відчинив двері і побачив високого хлопця в потертому піджаку, з розпатланим рудим волоссям і окулярами в товстій оправі.
– Здрастуйте! – сказав Олег, червоніючи до коріння волосся.
…Дві години по тому.
– Знаєш, Марино, – задумливо сказав Борис, коли молоді пішли. – А хлопець цей непоганий. Програміст, своя квартира, батьків поважає…
– І очі добрі, – зітхнула Марина. – От тільки окуляри ці негарні…
Через тиждень сім’я вирушила знайомитися з батьками Олега.
Його мама Надія Петрівна працювала десь в якомусь архіві, а батько Михайло Степанович викладав фізику в школі.
Бабуся Олега, Софія Павлівна виявилася справжнім генералом у спідниці!
– Так, молодь, – командувала вона за столом, заставленим смаколиками. – Весілля гуляємо через місяць. Жодних заперечень!
– Софіє Павлівно, може все-таки… – почала Марина.
– Я сказала – через місяць! – заявила бабуся, стукнувши долонею по столу.
Усі розсміялися, але тут у квартиру зайшов дідусь Аліси – Григорій Олександрович із дружиною Вірою Миколаївною.
– Що тут у нас? Правнуків чекаємо? – запитав він.
– Тато, ну навіщо це зараз?.. – зніяковів Борис.
– А для того! – сміявся Григорій Олександрович.
17 років по тому…
– Мамо, тату… – почала Софія, дочка Аліси й Олега. – Я маю вам дещо сказати.
– Тільки не кажи, що ти… – ахнула Аліса і недоговорила.
– Так! Я виходжу заміж за Дмитра! – і вона показала на хлопця з яскраво-синім волоссям.
– Здрастуйте, – ніяково помахав рукою Дмитро. – Я… Цей… Програміст.
– Знову програміст! – сплеснула руками Аліса.
– І що? – посміхнувся Олег.
Борис, тепер уже дідусь, тільки рукою махнув:
– Головне, щоб людина хороша була. А волосся… Це діло таке.
– Ох, Борюсику, – зітхнула Марина. – А пам’ятаєш, як ти сам реагував 17 років тому?
– Пам’ятаю-пам’ятаю, – усміхнувся Борис. – Але тепер я мудрішим став. Життя воно таке – вічний кругообіг. І кожне покоління проходить свій шлях.
Коло замкнулося. Нове покоління починало свій шлях, а старші… Що ж, вони просто посміхалися, згадуючи себе в їхньому віці.
– Так, весілля гуляємо через місяць! І ніяких заперечень!
– Буде зроблено, пане генерале! – жартівливо сказав Дмитро, і всі засміялися.
…Через два тижні після оголошення про весілля Софії.
– Мамо, а як ви з татом познайомилися? – запитала Софія, допомагаючи Алісі готувати вечерю.
– О, це була ціла історія! – розсміялася Аліса, нарізаючи овочі. – Уявляєш, твій тато тоді працював над якимось секретним проєктом…
– Не таким вже й секретним, – пролунав голос Олега з вітальні. – Просто сайт для банку робив!
– Так-так, звісно, – підморгнула Аліса доньці. – А я тоді була стажеркою у цьому банку. І ось заходжу я якось у серверну…
– Куди ти не мала заходити! – знову вліз Олег.
– …А там сидить таке диво в розтягнутому светрі, кудлате, в окулярах, і щось бурмоче собі під ніс, – продовжувала Аліса, ігноруючи чоловіка.
– Я код налагоджував!
– І тут я кажу: «Вибачте, у мене електронна пошта не працює». А він як підскочить! Ледве ноутбук не впустив!
Софія хмикнула: – Прямо як Дмитро минулого тижня, коли я його з бабусею Мариною знайомила!
– До речі про бабусю, – схаменулась Аліса. – Вона дзвонила, сказала, що сукня твоя готова. Завтра на примірку йти.
У цей момент у кухню зазирнув Олег:
– А пам’ятаєш, як твоя мама сукню вибирала? Три салони об’їздили!
– Зате яку гарну вибрали! – мрійливо сказала Аліса. – Жаль тільки, що…
– Що? – зацікавилася Софія.
– Що через місяць вона вже не застібалася, – закінчив Олег, обіймаючи дружину. Ти ось, Софійко, теж скоро зрозумієш – айтішники вони такі.
– Ми теж чекаємо на поповнення, – раптом видала Софія і закрила очі.
У кухні запала тиша, яка порушувалась тільки тихим шипінням сковорідки.
– Так, – першою схаменулась Аліса. – Олег, дзвони батькам. Софія, марш до телефону – дзвони бабусі Марині. А я… Я піду валерʼянки вип’ю…
– І все-таки, – задумливо сказав Олег, дивлячись услід дружині. – Історія повторюється. Тільки цього разу ми з іншого боку барикад.
…Вечір того ж дня, велика сімейна зустріч.
– Так-так-так! – сказала Софія Павлівна, сидячи на чолі столу. – Значить, праправнука чекаємо?–
– Або праправнучку, – несміливо вставив Дмитро, але під строгим поглядом майбутньої прабабусі знітився.
– Боже мій! – голосила Марина. – Я ж тільки звикла бути бабусею, а тут уже прабабусею стаю!
– А ти думала! – посміхнувся Борис. – Життя – воно така штука… Вертиться швидше каруселі!
– Так, молоді, – раптом серйозно сказала Софія Павлівна. – А жити ви де збираєтеся?
– Ну… Ми думали… – почав Дмитро.
– Нічого ви не думали! – сказала прабабуся. – У мене трикімнатна квартира пустує. Ось там і житимете!
– Мамо! – спробував заперечити Михайло Степанович, батько Олега. – Може, хай самі вирішать?
– Що тут вирішувати? – Софія Павлівна стукнула по столу чайною ложечкою. – У їхньому віці ми взагалі у гуртожитку жили! А тут окрема квартира!
– Софія Павлівна права, – несподівано підтримала Віра Миколаївна. – Молодим треба допомагати!
– А весілля… – почала була Аліса.
– Через два тижні! – хором сказали всі присутні і засміялися.
Дмитро нахилився до Софії і прошепотів: – У тебе приголомшлива сім’я!
– Це тепер і твоя сім’я, – усміхнулася вона у відповідь.
– Так, а тепер головне питання! – сказав Григорій Олександрович. – Дмитре, синку, а волосся ж до весілля ти перефарбуєш?
У кімнаті запала тиша. Усі затамували подих.
– Знаєте, – спокійно відповів Дмитро. – Я думаю, синій – чудовий колір для весільних фотографій. До того ж, це мій фірмовий стиль у компанії. Всі клієнти мене так знають.
– Ось це характер! – несподівано схвалила Софія Павлівна. – Не прогинається під думку інших! Далеко піде!
…Ранок перед весіллям.
– Мамо, я так хвилююся, – Софія крутилася перед дзеркалом у весільній сукні. – А раптом щось піде не так?
– Люба, – Аліса поправляла дочці фату. – На моєму весіллі твій тато впустив обручку, і вона закотилася під рояль! Уявляєш?
– І що ви робили?
– Твій дідусь Борис, у костюмі й метелику, поліз під цей рояль! А бабуся Софія Павлівна командувала: «Лівіше! Правіше! Бачу блищить – там воно!»
В кімнату зазирнула Марина:
– Дівчатка, ви готові? Машини вже під’їхали!
– Почекай, мамо, – Аліса дістала старовинну брошку. – От, Софійко. Це передається в нашій родині вже чотири покоління. Тепер твоя черга.
– Ой, а це не та брошка, про яку прабабуся розповідала? Яку прадід привіз?
– Вона, – кивнула Марина, розплакавшись. – Я в ній виходила заміж, потім твоя мама.
– Так, досить сліз! – у кімнату рішуче зайшла Софія Павлівна. – Бігом у машини! І щоб через годину всі були у ЗАГСі!
– Буде зроблено, пане генерале! – жартівливо сказала Софія.
…В цей же час у нареченого.
– Дмитре, синку, – Олег допомагав майбутньому зятю зав’язувати краватку. – Головне пам’ятай: що б не трапилося – посміхайся!
– А що може статися? – занервував той.
– О, все що завгодно! – посміхнувся Борис, заходячи у кімнату. – Ось на моєму весіллі торт впав.
– А на моїй тещі промову забула! – підхопив Олег.
– Не лякайте мені нареченого! – сказав Михайло Степанович. – Краще скажіть, обручки взяли?
Запала тиша.
– Так, – сказав Дмитро, ляскаючи себе по кишенях. – Здається, у нас проблема.
– Що-о-о?! – пролунав багатоголосий галас.
– Жартую! – засміявся Дмитро, дістаючи оксамитову коробочку. – Просто хотів перевірити вашу реакцію!
– Ну, молодь! – похитав головою Борис. – У наш час такі жарти.
…У ЗАГСі.
– Оголошую вас чоловіком і дружиною! – урочисто сказала реєстраторка. – Можете поцілуватися.
Дмитро підхопив Софію на руки і закружляв по залі.
– Обережніше! – ахнула Аліса. – Там же маленький!
– Або маленька! – підморгнув Олег, обіймаючи дружину.
Софія Павлівна промокнула очі хусткою: – Ось і ще одне покоління… Григорій би потішився…
– Він радіє, – тихо сказала Віра Миколаївна, дивлячись кудись угору. – Обов’язково радіє.
…Увечері на весільному бенкеті.
– А тепер, – оголосила Марина, встаючи з келихом. – Я хочу розповісти одну історію. Історія ця почалася багато років тому, коли одна дівчинка прийшла до батьків і сказала: «Я виходжу заміж!».
– І сьогодні ця історія продовжується, – підхопила Аліса. – Бо моя дочка…
– Наша дочка! – вставив Олег.
– …Наша дочка теж починає свій шлях. І нехай у неї все буде.
– Правильно! – вигукнула Софія Павлівна, встаючи на весь свій немаленький зріст. – За молодих! За нове життя! За нашу родину!
– За родину! – луною відгукнулися всі присутні.
А Дмитро нахилився до Софії і прошепотів:
– Знаєш, а я думаю, наш малюк буде найщасливішою дитиною на світі. З такою родиною це точно!
– Не сумніваюся, – посміхнулася Софія, поклавши руку на живіт. – Тільки давай все-таки перефарбуємо твоє волосся до пологів?
– Ну вже ні! – засміявся Дмитро. – Нехай наш малюк з перших хвилин знає – його тато особливий!
І над святковим столом знову пролунав дружний сміх. Тому що головне у житті – це сім’я. Не має значення, якого кольору у кого волосся, хто як виглядає і чим займається. Важливо тільки те, що всі ми одна велика родина!
…А через дев’ять місяців у сім’ї з’явилася маленька Софійка.
У кожній сім’ї є свої історії. І кожне нове покоління пише свій розділ у цій нескінченній книзі життя. Головне – писати його з любов’ю…
