Життєві історії

Ірина готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила її подруга Алла. – Навіть не знаю, що робити, – вигукнула в слухавку Алла. – Тридцять років прожили, довіряли одне одному і раптом таке… – Що сталося? – схвильовано запитала Ірина. – Ти сама не своя! – Навіть не знаю, як розповісти. Соромно, – схлипнула Алла. – Алло, – подруга явно втрачала терпець. – Годі тягнути. Розповідай. Алла ще з хвилину збиралася з думками, а потім наважилася і все розповіла подрузі. Ірина вислухала її і застигла від почутого

– Навіть не знаю, що робити, – ділилася з подругою Алла.– Тридцять років прожили, довіряли одне одному і раптом таке…

– Що сталося? – схвильовано запитала Ірина. – Ти сама не своя!

– Навіть не знаю, як розповісти. Соромно.

– Алло, – подруга явно втрачала терпець. – Вистачить тягнути. Розповідай.

– Ти знаєш, ми з Миколою разом з інститутом, – розпочала свою «сповідь» Алла. – На останньому курсі багато хто переженився. Щоправда, через якийсь час тільки ми залишилися разом. Інші пари розбіглися. Не витримали, як кажуть, випробування побутом.

А ми нічого – швидко порозумілися. Та й ніколи розгойдуватись було: Вероніка незабаром народилася, слідом за нею – Максим. От і жили. Відносини з’ясовувати ніколи.

Микола, треба сказати, мені дуже помагав. Прийде, бувало, з роботи: втомлений, вичавлений як лимон, говорити не може. Перекусить, полежить трошки і до мене: «Чим допомогти?» І давай пелюшки прати. Памперсів тоді й близько не було. Цінувала я його турботу.

Щоправда, одного разу мало не зруйнувала нашу родину. Це вже після того, як діти підросли, до садка пішли, а я на роботу вийшла.

Там за мною один чоловік став доглядати. Ну, я молода, не розумна, і зраділа. За інерцією кокетувати почала. Навіщо? Досі не можу пояснити. Захотілося жінкою почуватися. Адже я тільки з трирічного декрету вискочила. А там сама розумієш – іноді забуваєш, як тебе звуть.

Так ось. Якось йдемо ми з цим залицяльником з роботи, мило розмовляємо, а назустріч – Микола. Я й застигла. А він нічого… Підійшов, познайомився з моїм супутником, потиснув руку. Додому тоді ми разом повернулися. Я на сварку чекала, хоч, по суті, не зраджувала чоловікові, а він нічого не сказав. Ох, я тоді накрутила сама себе. Совість так змучила, що я й думати забула на всі боки дивитися.

Ніколи більше не давала приводів для ревнощів, і сама не ревнувала. Довіряла йому абсолютно. А як не довіряти? Я весь його день по хвилинах розповісти можу за стільки років! Він навіть на п’ять хвилин ніде не затримується: завжди приходить вчасно. Адже й тепер робота в нього не легша. Тоді – дітки у школі. Зараз – студенти. А вони, знаєш, які? Не дай Бог! Микола такі пристрасті про них розповідає, що я важко вірю.

– Та знаю я твого Миколу, – вставила слово Ірина. – Непотрібний для жінок чоловік. Він ніколи ні на кого не дивиться. Навіть на мене! Буркне: “Привіт” і йде. Тільки його й бачили.

– Ось і я так вважала, – Алла змахнула сльозинку, що набігла, – а тепер сумніваюся…

– Тільки не кажи, що Микола тобі зрадив! – Здивувалася Ірина.

– Не знаю. Тільки як 50 виповнилося, чоловіка наче підмінили. Перед дзеркалом півгодини чепуриться, туалетною водою обливається, яка років сто на полиці простояла. А недавно заявив, що йому треба оновити гардероб.

– Дивно, – сказала Ірина.

– Ось і я говорю. Але річ не тільки в цьому. Уявляєш, цілими вечорами сидить у соцмережах. Підписався на купу народу, вони на нього. Так добре б із чоловіками спілкувався. Ні! У нього друзі – суцільно жінки! І більшість – віку нашої дочки! Він їх фотки лайкає, коментарі пише.

– Подумаєш, – усміхнулася Ірина, – зараз майже всі так роблять.

– Всі, та не всі. Я не роблю, – Алла засмутилася ще більше, – а він замість того, щоб зі мною поспілкуватися, на жінок дивиться. Він же не природу їм лайкає! Найчастіше фото, де ці його віртуальні подружки у купальниках десь на морі. Ще й коментує двозначно, на кшталт «заздрю вітерцю, який колише ваше волосся». Тьху! Коли прочитала – аж погано стало!

– А як ти на його сторінку зайшла? – лукаво посміхнулася Ірина.

– Дуже просто. Він же закладку собі залишає. Важко не помітити. До того ж у мене жодних сторінок у соцмережах немає. А в нього скрізь, де тільки можна!

– Зрозуміло. Знаєш, я не стала б так сильно переживати через цю нісенітницю, – задумливо сказала Ірина, – може у твого Миколи криза середнього віку.

– Ага! А мені що з цим робити? – Алла розплакалася, – виходить, що я йому більше не цікава. Йому молоденьких подавай. Може, вже знайшов собі якусь…

– Ох, подруго, – Ірина підійшла до Алли, обійняла, – дарма ти себе накручуєш. Адже ще нічого страшного не сталося.

– А коли станеться, що мені робити?

– Не знаю, – знизала плечима Ірина.

– А хто знає? – надривно заридала Алла.

І справді – хто?

Вам також має сподобатись...

В Надії не стало дядька Олексія і його дружини Наталі. Надія, сумувала більше, аніж їхній рідний син Олег! Вона дуже любила родичів… Олег вирішив продати будинок батьків. Знайшов покупців, тільки треба було винести весь мотлох. – Допоможи все викинути, га? – попросив він Надію. – А можна я меблі собі візьму? – запитала та. – Та хоч все забирай! Бери, що треба, цінного у них нема нічого… Олег продав будинок і поїхав. Надія вирішила розібрати коробку з одягом. Раптом з неї випав якийсь пакунок. Надія здивовано розгорнула його і аж присіла від побаченого

Ірина після вечері вимила посуд, заглянула до дітей в кімнату і вирушила у спальню. Вона тихенько, думаючи, що Віктор вже спить лягла на ліжко. – Діти сплять? – раптом запитав чоловік. – Так, – відповіла вона. – А ти чому не спиш? – Я думав, – тихо сказав Віктор. – І про що? – запитала дружина. – І як же ми тепер житимемо далі? – важко видихнув Віктор. – В сенсі? – не зрозуміла жінка. – Ірино, не прикидайся! Я тепер все знаю, – несподівано сказав чоловік. – Що знаєш? Ти про що? – здивувалася Ірина, нічого не розуміючи

Альбіна накрутила на вечерю голубців. Ось і її чоловік Микита прийшов з роботи. – Ох, як смачно пахне! – з порога гукнув він. – Мої улюблені голубчики! Микита помив руки й зайшов на кухню. Вони сіли вечеряти. Альбіна сиділа задумлива і майже не їла. Чоловік це помітив. – Алю, – так він її ласкаво називав. – Про що думаєш? Чого літаєш у хмарах? – Та не літаю я в хмарах! – відповіла дружина. – Ну я ж бачу, давай кажи! – сказав чоловік. – Микито, навіть не знаю, мабуть тобі не сподобається, – промовила Альбіна. Микита застиг, здивовано дивлячись на кохану

Андрій прокинувся рано. Сонно потираючи очі чоловік вирушив на кухню. Він обійняв та поцілував дружину, що возилася біля плити, сів за стіл. Віра щоранку готувала йому каву, але цього разу вона робила це якось надто довго. – Кохана, я за окулярами, не сідай снідати без мене! – чоловік, наспівуючи собі щось під ніс, пішов у спальню. За хвилину Андрій знову повернувся на кухню вже з окулярами, нарешті сфокусував свій погляд на дружині і застиг… перед ним стояла зовсім не його дружина Віра. Андрій здивовано дивився на незнайомку, не розуміючи, що відбувається