Життєві історії

Дарина помішувала чай, неуважно дивлячись у вікно. Її свекруха, Олена Юріївна, була в сусідній кімнаті. З телевізора чувся звук серіалу. Олена Юріївна кілька разів заходила на кухню, ніби збиралася щось сказати. Але щоразу поверталася до себе в кімнату. Дарина помітила її дивну поведінку ще з самого ранку. Зазвичай спокійна жінка, сьогодні вона дуже нервувала. – Цікаво, що вона таке хоче сказати? – подумала Дарина. Зрештою, Олена Юріївна знову з’явилася в дверях. Видно було, що вона хвилювалася. – Даринко, ти зараз зайнята? – обережно спитала вона, зупиняючись біля столу. – Ні, звісно, – відповіла невістка. – Щось сталося? Дарина не розуміла, що відбувається

Дарина помішувала чай, неуважно дивлячись у вікно. Її свекруха, Олена Юріївна, була в сусідній кімнаті.

З телевізора чувся приглушений звук серіалу. Зазвичай вечори у їхньому будинку проходили спокійно – трохи розмов за вечерею, потім кожен займався своїми справами.

Але сьогодні було якось інакше…

Олена Юріївна кілька разів заходила на кухню, ніби збиралася щось сказати, але щоразу поверталася до себе в кімнату.

Дарина помітила її дивну поведінку ще з самого ранку. Зазвичай впевнена у собі жінка, сьогодні вона дуже нервувала.

Дарина посміхнулася про себе:

– Цікаво, що вона таке хоче сказати?

Зрештою, Олена Юріївна знову з’явилася у дверях. Видно було, що вона хвилювалася.

– Даринко, ти зараз зайнята? – обережно спитала вона, зупиняючись біля столу.

– Ні, звісно. Щось сталося?

Дарина не розуміла, що відбувається.

– Ну… Нічого поганого, – поспішила запевнити свекруха і сіла навпроти. – Просто я хотіла поговорити з тобою.

– Я слухаю, – Дарина нахилилася трохи вперед, відчуваючи, що розмова буде важливою.

Олена Юріївна на мить замовкла, стискаючи чашку в руках.

– Знаєш, Даринко, я дуже рада, що ти у нас з’явилася, – почала вона.

– Дякую, – посміхнулася Дарина.

– Ні, я серйозно, – продовжила свекруха. – Ти чудова дружина для Ігоря. І тепер, коли ви чекаєте малюка, я… ​​Я хочу поговорити з тобою про одну сімейну річ…

Дарина насторожилася, але постаралася, щоб це не позначилося на її обличчі.

– Сімейну річ? – уточнила вона.

– Так, – кивнула Олена Юріївна. – Ми маємо одну… Ну, як сказати… Цінність. Вона передається у нашій сім’ї з покоління в покоління.

Дарина підняла брови, але нічого не сказала, щоб не зупиняти її.

– Це дерев’яна колиска, – сказала свекруха після паузи.

– Колиска? – Дарина навіть не змогла приховати подиву.

– Так, – швидко підтвердила Олена Юріївна. – Її зробив прапрадід Ігоря. Ручна робота. І ось уже понад сто років у нашій родині всі діти сплять у цій колисці.

Дарина мовчала, осмислюючи почуте.

– Ти, мабуть, думаєш, що це нісенітниця, – нервово додала свекруха, явно неправильно витлумачивши її мовчання.

– Чому нісенітниця? – здивувалася Дарина. – Це… Приголомшливо.

– Справді? – Олена Юріївна виглядала так, ніби не вірила своїм вухам.

– Звичайно! Це ж така історія. Ваша сім’я зберігала її більше століття!

Свекруха трохи розслабилася.

– Я боялася, що ти, як молода, сучасна дівчина, скажеш: «Навіщо нам це старі?» – зізналася вона.

Дарина засміялася.

– Ви недооцінюєте мене. У нас у сім’ї взагалі не було жодних традицій. А тут така історія!

– Правда? – очі свекрухи заблищали.

– Звичайно! Це ж так цінно бути частиною чогось великого.

На мить запала мовчанка. Олена Юріївна була зворушена.

– Дякую тобі, Даринко, – тихо сказала вона. – Я так переживала, як ти відреагуєш.

– Не переживайте. Я справді щаслива, що наше маля буде частиною такої традиції.

Олена Юріївна посміхнулася, але одразу ж нахмурилася.

– Тільки ось… Вона зараз у гаражі. Я її спеціально запакувала, щоб нічого не пошкодити.

– А можна подивитися? – з ентузіазмом спитала Дарина.

– Звичайно, ходімо! – свекруха встала, бадьоро прямуючи до виходу.

Вони зайшли в гараж. Свекруха акуратно відсунула коробки, дістала великий згорток, обмотаний тканиною, і розгорнула його.

Перед Дариною постала дерев’яна люлька. Вона була вирізьблена з приголомшливою акуратністю: хитромудрі візерунки, гладке дерево, потемніле від часу, але ідеально збережене.

– Ось вона, – гордо сказала Олена Юріївна. – Що скажеш?

Дарина провела рукою по дереву.

– Вона чудова, – тихо відповіла вона.

– Твій чоловік теж у ній спав, коли був немовлям, – додала свекруха.

– Правда?

– Звісно. І його батько, і дід.

Дарина посміхнулася.

– Дякую, що зберегли її. Це така честь – продовжити цю традицію.

Свекруха обійняла її.

– Даринко, ти не уявляєш, як я рада, що ти прийняла мій подарунок.

Вони повернулися додому, несучи колиску як найдорожчу річ. І в цей момент Дарина відчула, що справді стала частиною цієї родини.

– Давайте я підтримаю, – запропонувала Дарина, побачивши, що свекрусі трохи важкувато.

– Ні, що ти! – махнула рукою Олена Юріївна. – Я її стільки років берегла, що вже якось донесу.

Дарина посміхнулася.

– Я не знала, що у вашій родині є такі традиції.

– Ой, Даринко, знаєш, ми люди небагаті. У нас традиції такі прості, але душевні. Ось ця колиска одна з найголовніших.

– А хто перший у ній спав?

– Це був син того самого прапрадіда, який її зробив. Він взагалі був майстром на всі руки, і коли дізнався, що в нього народився хлопчик, сам вирізьбив цю колиску. Кажуть, він ночами не спав, все її доробляв.

– Нічого собі, – захоплено сказала Дарина. – Я такого навіть уявити не можу.

– Так, це гордість усієї родини. І так вона пішла по руках: з покоління до покоління.

– Виходить, і ваш Ігор у ній спав?

– Звичайно! Я пам’ятаю, як учора, – Олена Юріївна посміхнулася. – Він був такий крихітний, а колиска здавалася величезною.

Коли вони дійшли до квартири, Дарина допомогла розгорнути тканину, і колиска нарешті з’явилася у всій красі. Гладке, відполіроване дерево блищало навіть при тьмяному світлі лампи. На різьблених бортиках можна було розглянути візерунки: квіти, гілки дерев, дрібні деталі, які вражали своєю майстерністю.

– Виглядає, як нова, – захоплено сказала Дарина, проводячи рукою по дереву.

– Ми її реставрували кілька разів, – зізналася Олена Юріївна.

– А подушечки і ковдру?

– Ось! – свекруха раптом пожвавішала і витягла з сумки невелику коробку. – Я сама пошила новий комплект. Звичайно, я вже не така вміла в цьому, але думаю, малюкові буде затишно.

Дарина дістала з коробки м’яку ковдру та подушечку, прикрашені вишивкою.

– То ви самі вишивали? – спитала вона, дивлячись на акуратні стібки.

– Ну, старалася. Вишивка – справа непроста, зате з душею.

– Ви велика молодець. Я б таке в житті не зробила, – зізналася Дарина з посмішкою.

– Та годі тобі, Даринко. Ти молода, маєш інші інтереси. А я ось на пенсії, є час для будь-якої дрібниці.

Запала пауза. Дарина озирнулася на свекруху і помітила, що та задумливо дивиться на колиску.

– Що думаєте?

– Так… Згадую, як я сама була молодою мамою. Пам’ятаю, як уперше поклала в неї Ігоря. Боялася, що він випаде, весь час зазирала.

– Мабуть, це нормально, – відповіла Дарина. – Мені здається, я теж переживатиму через кожний звук.

– Це точно. Але ти впораєшся.

– Сподіваюся.

Вони сиділи на кухні, коли Дарина раптом спитала:

– А що буде потім? Коли наше маля виросте? Колиска залишиться у нас?

– Ні, Даринко, так не заведено. Вона передається далі наступним дітям.

– Тобто коли народить сестра Ігоря, колиска перейде їй?

– Так, саме так. Але ти не хвилюйся, вона все одно залишиться частиною вашої родини.

– Це чудово, – задумливо сказала Дарина. – Я завжди мріяла, щоб у нашому житті було щось таке, що пов’язує покоління.

Олена Юріївна посміхнулася.

– Ти знаєш, мені здається, ти підходиш нашій сім’ї більше, аніж ми могли мріяти.

– Дякую вам.

Коли свекруха пішла, Дарина повернулася у кімнату і ще раз подивилася на колиску. Вона поклала всередину подушечку й ковдру, а потім просто присіла поряд.

– Значить, скоро ти побачиш ще одне маленьке життя, – сказала вона тихо, ніби розмовляла з колискою.

Вона стояла в кутку кімнати, ніби була там завжди. Дарині подобалося, як колиска доповнювала обстановку: дерев’яна, тепла, наче дихаючи чимось рідним.

Через кілька днів Олена Юріївна принесла невеликий пакет із якимись дрібничками для майбутнього малюка.

– Ось, подумала, вам знадобиться, – сказала вона, передаючи пакет Дарині.

– Дуже дякую! – щиро подякувала та.

Олена Юріївна зайшла в кімнату і зупинилася біля колиски.

– Як же ж вона сюди добре вписалася, – сказала вона, проводячи рукою по краях. – Знаєш Дарино, я коли вперше побачила її у бабусі Ігоря, подумала: «Ну навіщо їм цей старий ящик?» – усміхнулася свекруха. – А потім, коли сама стала мамою, зрозуміла, наскільки це важливо.

– А хто за нею доглядав усі ці роки? – запитала Дарина.

– Спершу моя свекруха. А коли ми з чоловіком побралися, вона передала її мені. Сказала: Оленко, тільки не загуби. Це найцінніше.»

– Мабуть, ви пишалися?

– Дуже. Я почувала себе зберігачем чогось важливого.

Коли малюк народився, Дарина з Ігорем уперше поклали його у колиску. Вона хвилювалася, ніби то була якась урочиста подія.

– Ну ось, – сказав Ігор, дивлячись на сплячого синочка. – Ласкаво просимо у нашу родину…

Вам також має сподобатись...

В чоловіка Надії був ювілей. Святкували у шикарному ресторані. Запросили багато гостей, всі вітали Романа, говорили тости, дарували подарунки. Свято було в самому розпалі, коли двері ресторану відкрилися і в святкову залу увійшла якась дівчина. Гості миттю на неї глянули, і відразу відвернулися, вирішивши, що вона просто помилилася дверима. Але дівчина прийшла туди, куди треба. Озирнувшись, вона пішла до мікрофона. – Усім добрий вечір! – вимовила дівчина в мікрофон. – Це хто? – запитала Надя в чоловіка. Роман повернув погляд в бік сцени, придивився до непроханої гості і…ахнув від побаченого

Віра поверталася додому з роботи. Жінка зайшла в магазин, купила продуктів до новорічного столу, і з важкими пакетами у руках, вирушила до свого будинку. Віра піднялася до квартири, тихо відкрила двері своїм ключем. – Нарешті вдома! – важко зітхнула вона. Раптом, Віра почула голоси, які долинали з кухні і зрозуміла, що до них у гості завітала свекруха. – Тільки цього зараз не вистачало, – подумала вона. Віра хотіла було зайти і привітатися з свекрухою, але несподівано вловила уривок розмови чоловіка з своєю матірʼю. Віра прислухалася до розмови і застигла від почутого 

Катерина готувала на кухні вечерю, коли у двері подзвонили. – Доставка, – почула Катерина за дверима і відчинила їх нічого не підозрюючи. Вранці вона зробила замовлення в інтернет-магазині та чекала на свою покупку. Сходовий майданчик перед квартирою був заставлений коробками. Речі були всюди, коробки стояли одна на іншій вже вище за людський зріст. Катя розгубилася, почувши щось недобре. – Невже я щось наплутала і замовила вміст усього кошика в інтернет-магазині, а не чобітки та сукню, – захвилювалася вона. Раптом з поміж коробок визирнула якась постать. Катерина придивилася до неї і застигла від побаченого

Христина вирішила познайомити свого коханого Михайла зі свої дідусем. Їхали вони досить довго. – Мій дідусь недавно оцей будиночок придбав у селі, – сказала Христина, коли вони вийшли з машини. – Каже, йому дуже подобаються ці місця… – Христино, внучечко моя люба! – вийшов з хати старий. – Проходьте, проходьте в будинок! Я, правда, тут не один живу, наречена у мене є, тож не соромтеся… Всі троє зайшли в хату. – Проходьте! – не вгавав дідусь. – Вірочко, став чайник! Тут моя внучечка приїхала, і не сама! Михайло глянув на наречену дідуся Христини й очам своїм не повірив