– Дякую, Віро, що так нам допомагаєш, – Ганна Василівна з любов’ю дивилася на дочку, – Тільки, знаєш, я ніяк не зрозумію: коли ти все встигаєш? У вас же у самих дача, вихідні не резинові, а ти майже щосуботи у нас. Виходить, на вашій дачі твій чоловік с справляється?
Віра на секунду забарилася і, зітхнувши, відповіла:
– Немає у нас ніякої дачі, мамо. Три роки вже.
– Як? Невже продали? – ахнула Ганна Василівна.
– Та ні, – дочка сумно посміхнулася, – просто там зараз живе Олена Петрівна.
– Твоя свекруха? – здивувалася Ганна Василівна, – і з якого дива? Ми ж дачу вам купували. Пам’ятаєш, як ти мріяла мати власну ділянку із затишним будиночком?
– Звичайно, пам’ятаю і була щаслива, коли здійснилася моя мрія. Тільки раділа не дуже довго: трохи більше року. А потім свекруха попросилася там рік пожити. А сама вже четвертий сезон відкрила.
– А чого їй у квартирі не живеться?
– То вона ж її синові молодшому віддала! У нього, бачите діти!
– Що означає віддала? – Не повірила Ганна Василівна, – ось так от, запросто?
– Він пообіцяв їй купити будиночок у передмісті. Ну такий, щоб і взимку можна було жити, і влітку. Три роки вже минуло, а про будиночок всі думати забули. Брат на покупку грошей не має, а Олені Петрівні дуже подобається жити на нашій дачі, – Віра посміхнулася. – Вона там тепер господаркою себе почуває. Все по-своєму переробила, розпоряджається, як кому і що робити. Ще й посміюється, мовляв, вам краще! Жодних турбот! Роби, що кажуть, та й годі.
Чоловік їй підкоряється, а я не можу. Мене прямо дратує її присутність.
Спершу намагалася заперечувати, а потім рукою махнула. Хіба їй щось доведеш?
– Стривай, доню, – задумливо запитала мати. – Виходить, що дачу ми купили не тобі, а свасі? Ви тільки один сезон там господарювали?
– Виходить так.
– Не подобається мені це, – насупилась Ганна Василівна. – Чому Олена Петрівна не запропонувала сім’ї сина просто пожити в неї якийсь час? Ви ж жили з нами перші п’ять років. Потім своє житло купили. Хай би й брат Михайла трохи почекав. А так виходить, що родичі твого чоловіка живуть на всьому готовому. Молодший син – в квартирі матері. Мама – на дачі, купленій за наші гроші. Подобається їй там? Нехай викуповує.
– За які гроші, мамо? – у голосі Віри звучав розпач, – Це – по-перше. А по-друге, навіщо це їй? У неї все гаразд. Це мені погано. Це я тепер не хочу на дачі з’являтися, щоб не зустрітчатися постійно із сторонньою людиною.
– А Михайло?
– А що Михайло? Він вважає, що все гаразд. Йому мати не заважає. А коли я починаю говорити на цю тему, він зупиняє мене на півслові. Каже, що нічого не хоче слухати і мені не вдасться посварити його з рідною матір’ю. Йому здається, що я хочу цього.
– Так… Не чекала я такого від свахи, – промовила Ганна Василівна, – І Михайло твій – теж добрий. Переживання дружини його зовсім не турбують?
– Не хвилюють, мамо. Він вважає, що я сама себе накручую, причому на порожньому місці. А ще каже, що його мати – ніяка не стороння, а частина нашої родини, має повне право жити на нашій дачі. Тим більше, що він – не проти.
– Так… Ситуація… Якщо все так, як ти кажеш, то тобі, доню, треба міняти тактику. Ти ж не хочеш, щоб через якусь дачу зруйнувалася ваша родина?
– І яка тут може бути тактика?
– Треба подумати, – лукаво посміхнулася мати, – Я б, наприклад, спершу при свекрусі дітям казку почитала про те, як лисиця зайця з будиночка вигнала. Вона жінка розумна, вловила б натяк. Можливо, вона навіть не здогадується, які почуття ти відчуваєш щодо її проживання на вашій дачі. Ти ж їй не казала?
– Звісно, не казала.
– То треба поговорити. Пояснити свою позицію. Тільки не через Михайла, а прямо.
– Вона образиться. Михайла почне проти мене налаштовувати. А ми й так сваримося без кінця.
– І що? Тобто Михайло може мати власну думку, а ти – ні? Свекруха образиться? Та вона сама себе образила! Ну як можна було так безвідповідально віддати синові житло? До речі, вона на словах йому квартиру віддала чи все оформлено згідно із законом? І як взагалі таке може бути? А твій Михайло? Він що, не її син? Він також має право на ту квартиру. Словом, наробила ваша Олена Петрівна справ.
– Так, – зітхнула Віра, – Все так. Тільки Михайла мого все влаштовує і втручатися він не буде.
– Значить, втруться сама, – твердо сказала Ганна Василівна, – Якщо не з приводу квартири, то щодо дачі. Свекрусі нема де жити? Нехай сини викуповують у нас дачу. Скажи чоловікові, що нас не влаштовує те, що там відбувається
– Навряд чи він на це відреагує.
– Так? – обурилася мати. – Тоді нагадай йому, що ваша дача, звичайно, ваша, але оформлена поки що на ім’я твого батька. І він категорично проти того, щоб у ній жили чужі люди.
– Стривай, мамо, – розгубилася Віра, – Хіба дача оформлена не на мене?
– На тебе, звісно. Але ж цього ніхто не знає. Документи й досі лежать у нас.
– Обманути, значить?
– Іноді корисно. Навіть цікаво, як твої нові родичі відреагують на таку новину.
– Подібні ігри доведуть нас до розлучення, мамо.
– Можуть, але гра цього варта. Ти маєш вирішити, чого ти насправді хочеш: дачу чи сім’ю?
– А якщо й те, й інше?
– Тоді треба боротись. Якщо розмова начистоту зі свекрухою не допоможе, висунеш останній аргумент – про документи. А там побачимо…
– Ох, мамо…
– Боїшся?
– Боюся.
– Хочеш, я сама все це зроблю? Я – не боюся. А що, може, так навіть краще? Типу: ти не в курсі, і зла тітка, насправді, це я.
– Не знаю… І що ти скажеш?
– А це як піде, – усміхнулася Ганна Василівна, – Скажу, наприклад, що ми з чоловіком вирішили терміново продати дачу дочки. Тому вона має виїхати протягом п’яти днів.
– Вона не повірить!
– Це дивлячись як сказати. Повірить. Ось побачиш.
– А потім? Що буде потім?
– Нічого, – Ганна Василівна знизала плечима, – займатиметеся дачею, от і все.
– А Михайло? Що я йому скажу?
– Підтвердиш мої слова.
– Допустимо. А потім?
– Яка ти нетерпляча – засміялася мати. – Мине якийсь час, мама кудись переїде, ми довго не зможемо знайти покупців, потім передумаємо продавати дачу. Мені продовжувати?
– Не треба, я все зрозуміла, – посміхнулася Віра, – Отже, будемо справжніми змовниками?
– А що! З такими людьми так і потрібно – настрій у Ганни Василівни помітно покращився, – ну що, втілюємо план у дію?
– Давай! – весело озвалася дочка.
***
Михайло, звичайно, був у шоці:
– Ти ж казала, що дача наша! – невдоволено вигукував він.
– Наша, – кивала Віра у відповідь, – просто вона до кінця не оформлена. Я сама не знала.
– І чого раптом твої батьки вирішили її продавати?
– Мама не каже…
– Твоя не каже, а мені мою – куди подіти?!
– Я не знаю, Михайло, вирішуй сам, – ледве стримуючи посмішку відгукнулася Віра, – може, хай у нас живе?
Остання фраза вирвалася у Віри сама по собі і вирішила результат справи.
– У нас?! – Михайло сварився так, що напевно чули сусіди, – Ну вже ні! Хай повертається додому! Має квартиру! А якщо вони там всі не ромістяться – це не мої проблеми! Раніше треба було думати!
Так і сталося.
Олена Петрівна повернулася до своєї квартири.
Брату Михайла запропонували пошукати квартиру, якщо його щось не влаштовує.
Дачу почали активно готувати до продажу.
Все літо Віра та Михайло їздили туди вдвох. Ніколи не сварились! Навпаки: зблизилися.
Іноді запрошували Олену Петрівну – дуже вона просилася до улюблених грядок.
Але, на жаль, дачу ніхто так і не купив.
– Видно не доля, – дуже природно “зітхала” Ганна Василівна. – Даремно ми це затіяли. Чи не дарма? – Теща з хитрою посмішкою подивилася на зятя. – Як думаєш, Михайле?
І Михайло раптом все зрозумів. Усміхнувся.
Обійняв дружину і, весело дивлячись на тещу, кинув:
– Ох, не дарма, Ганно Василівно! Ох, не дарма!
