– Тату, – сказав Дмитро і запитливо глянув на батька. – Лікарі сказали, що тільки я зможу мамі допомогти. Іншого вони поки не знайшли, а часу більше чекати зовсім немає. Коротше кажучи, тату, я погодився допомогти, аби мама швидше одужала… Як гадаєш, це правда допоможе?
– Не знаю, чи допоможе, синку, але це важко буде для тебе, – помовчавши, відповів Віктор Іванович. – Та вони просто хапаються за будь-яку нагоду.
Але в його погляді було щось ще, окрім переживань за здоров’я сина і зневіру за результат.
– Тату, я все вже вирішив, бо ж у мами більше немає близької рідні, окрім мене, а якщо мами не стане, я собі цього не пробачу! – одразу палко відповів Дмитро.
Віктор Іванович засмучено похитав головою.
– Ти не розумієш, мама не все знає… Та й взагалі, вона дуже за тебе переживатиме! – не дуже зрозуміло відповів Віктор Іванович.
Потім він став ще якісь аргументи наводити, що, мовляв, Дмитру не треба цього робити.
Але чим більше батько намагався його переконати, тим більше син ставав впевненішим у тому, що так і треба зробити!
– Ну, добре, тоді я маю тобі дещо розповісти. Те, чого навіть наша мама не знає. Пробач, але раз так, я просто змушений це зробити… Ти вже дорослий хлопець, сподіваюся ти мене зрозумієш, – сказав Віктор Іванович.
Дмитро здивовано подивився на батька, а той почав розповідати…
– Ми ж із мамою дуже хотіли дитину, але вона ніяк не могла народити. Коли нарешті їй вдалося виносити малюка, радість у нас була велика, можеш собі уявити.
Нічого нас не лякало. І те, що їй було уже під сорок, і нам сказали не ризикувати – теж.
А потім, під час пологів, нашого хлопчика не стало…
– Не стало? А як же ж я? Не розумію! – здивувався Дмитро і запитливо глянув на батька.
– Слухай далі і все зрозумієш.
Коротше, того ж дня там народжувала одна молода дівчина.
Вона влаштувала сварку, що її ніхто не попередив, що у неї будуть двійнята, уявляєш?
Її коханий нібито доньку хотів, а якщо двійня буде, він на ній не одружиться. Отака дивина в людей буває…
Отож хлопчика вона вирішила не забирати, категорично відмовилася, навіть дивитися на нього не хотіла, уяви собі! – Віктор Іванович дістав хустку і витер чоло, що спітніло від напруження.
– Та хіба ж це мати, така байдужа?! – ахнув Дмитро. – Тату, тільки навіщо ти мені все це зараз розповідаєш?
Погляд у Дмитра був розгублений. Він наче й здогадувався про все, але тільки повірити своїм здогадам не міг.
– Ну, значить, тоді я і зважився, будь, що буде, мама наша ще від процедур не відійшла, ще спала.
Ну і… Підійшов я до старої акушерки і пояснив їй, що моя дружина не витримає, що нашого синочка не стало. І що це шанс і для нас, і для того хлопчика, від якого дівчина відмовилася…
Акушерка спочатку взагалі була категорично проти, але я зміг її переконати.
Ну і дівчині тій сказали, що її хлопчик був дуже слабим і його не стало. А у нас із мамою… З’явився наш улюблений син…
Це ти, Дмитре!
Віктор Іванович відвернувся убік і вони обоє мовчали якийсь час.
Потім Віктор Іванович знову заговорив:
– Ми були з мамою дуже щасливі, ми дуже любили і любимо тебе, Дмитрику…
Дмитро ледве впорався із потрясінням від зізнання батька.
Він звичайно не юнак якийсь, йому самому скоро тридцять, але дізнатися про себе, що ти не рідний син!
Таке йому навіть на думку не спадало…
Потім він глянув на Віктора Івановича, зітхнув і поклав йому руку на плече.
– Тату, перестань переживати і дякую вам з мамою за моє життя. Ви мої єдині батьки і мамі не треба нічого говорити, гаразд?
А я все одно спробую допомогти мамі, бо я так уже вирішив і твої зізнання нічого не змінили! – Дмитро обійняв батька і у Віктора Івановича мало не пішли сльози.
Але він стримався.
– Може, ти тепер захочеш знати, хто була твоя мати? Ти пробач, я про всяк випадок дізнавався про неї і про твою сестру. Розумів, що може так статися, що мені доведеться тобі розповісти правду, от і поцікавився…
– Дякую, тату, але я не збираюся її шукати, – одразу твердо відповів Дмитро.
– Та й не вийде, синку, вона так і не вийшла заміж, одна виховувала дочку, а років десять тому її не стало. Ну а в твоєї сестри все нормально, вона…
Вікто Іванович не встиг договорити, Дмитро його зупинив:
– Тату, мене ж для них не стало ще тоді. Ви мої батьки, давай забудемо про цю розмову. Я за маму переживаю і своє рішення не зміню. Якщо я сам не підійду, тоді шукатиму когось іншого, чи інше лікування. Мама повинна одужати!
Через кілька днів Дмитро, весь сяючи, подзвонив батькові.
– Тату, ти не повіриш, я підійшов, все чудово, я зможу мамі допомогти! – радісно вигукнув він. – До речі, не завжди навіть рідний син може підійти, а я підійшов для цих процедур. І це доводить, що значить незважаючи на те, що ти мені розповів, ми з мамою і тобою найрідніші! Життя нас поріднило, от і все!
Радість Дмитра передалася й Віктору Івановичу.
У нього з’явилася надія, що його Рита, з якою вони стільки всього пережили разом, одужає.
І надія виправдалася! Процедури дали свій результат і Дмитро з батьком вже незабаром привезли маму додому.
А через кілька місяців Дмитро сказав, що хоче привести додому свою кохану дівчину Олену.
– Мамо, тату, я нарешті вирішив одружитися. Хочу, щоб у нас з Оленою була така сама міцна сім’я, як і у вас.
І щоб обов’язково були діти, а дідусь і бабуся, тобто ви, подарували їм своє кохання й тепло! Хороший план, правда, мамо?
Маргарита Сергіївна щасливо посміхнулася.
– Вікторе, яке ж таки щастя, що у нас є син і ми не одні! – сказала вона.
Віктор Іванович зустрівся з Дмитром поглядом, але Дмитро одразу обійняв за плечі обох батьків.
– І я щасливий, що в мене найкращі на світі батьки! – сказав він. – Тож завтра я вас з Оленкою і познайомлю. І дуже сподіваюся, що вона вам сподобається!
