Життєві історії

Олена метушливо просувалася до свого купе. Діставшись купе, дівчина дістала квиток і уважно його оглянула. Так і є. Ось її нижня полиця. Розклавши свої речі Олена, взяла книжку і  поринула у читання. Раптом двері відкрилися і в купе зайшов якийсь чоловік. Він мовчки сів на полицю, хвилину помовчав і раптом сказав. – Це вам! – незнайомець простяг дівчині букет дзвіночків. – Мені? Навіщо? – Олена здивувалася. – Так, вам! Вибачте, але обручку вона забрала! – додав він. – Яку ще обручку? Хто забрав? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Олена метушливо просувалася до свого купе. В руках у неї були важкі сумки, але це, здавалося, її зовсім не турбувало. Обличчя її буквально сяяло від щастя. А через руде ластовиння вона ще більше була схожа на сонечко. Вона їхала додому на літні канікули і вже передчувала зустріч із рідними.

Діставшись купе, Олена знову дістала свій квиток і уважно його оглянула. Так і є. Ось її нижня полиця.

Дівчина озирнулася, сусіднє нижнє місце було вже зайняте. Там були розкидані речі, а зверху на них лежав букет із дзвіночків. Сині квіти під дією спеки помітно прив’яли, але зберігали свою красу.

– Ось! За що так із вами? І у воду не поставили, – сумно похитавши головою, подумала Олена. 

Потім вона рішуче зайнялася валізами, дістала всі потрібні для поїздки речі, при цьому не забула змінити взуття більш зручне. Все це видавало в ній досвідченого мандрівника.

Нарешті, вона повністю облаштувалася і, діставши з сумочки книжку, поринула у читання.

Олена настільки захопилася сюжетом, що навіть здригнулася, коли двері в купе несподівано відчинилися, і увійшов її сусід. То був юнак років двадцяти п’яти, симпатичний брюнет. Проте було видно, що він не налаштований розмовляти. Надто вже похмурим було його обличчя.

Відірвавшись від книги, дівчина привіталася, хлопець, пробурчавши у відповідь щось невиразне, він сів на своє місце.

Він не став діставати телефон чи книгу, а весь поринув у роздуми. Він згадував події останніх двох днів, намагаючись їх усвідомити.

А річ у тому, що його покинула кохана дівчина. Кинула після того, як він зробив їй пропозицію.

Зараз здавалося, що цього всього не було, ніби це просто поганий сон. Однак букет із дзвіночків не давав забути про те, що сталося.

Після відмови він пішов, стискаючи букет, навіть не помітив, що взяв його з собою в поїзд. І зараз, вирішивши прибрати з очей геть і спогади, і квіти, він взяв букет і рішуче попрямував до вікна.

– Що ви робите? – вигукнула Олена.

Він здригнувся від несподіванки – він зовсім забув, що поряд ще хтось є.

Дівчина здивовано дивилася на нього.

– Навіщо ви так із квітами? Вони дуже красиві.

“Красиві”, – кисло посміхнувшись, подумав він. Кільце його наречена взяла, а ось букет так і лишився лежати на столику. “Не потрібен він був їй, як і я не потрібен”, – продовжив свої думки він.

– Хочете? – Він простягнув букет сусідці.

– Дякую. Зараз я якусь вазу постараюсь відшукати.

Незабаром Олена повернулася із трилітровою банкою, наповненою водою.

– Дивіться, що вдалося знайти, – сказала вона, посміхаючись.

Він лише кивнув у відповідь і похмуро зіщулився. Вона дбайливо влаштувала квіти в імпровізовану вазу і, трохи помилувавшись ними, знову взялася за книжку.

«Ось потрібні були їй ці квіти! Навіть банку дістала. Не сказати, щоб не розумна. Мрійниця, мабуть. Такі, як вона, вічно на принца чекають», – думав Олег, похмуро розглядаючи сусідку.

– Якщо ви налаштовані так скептично аналізувати мій зовнішній вигляд, краще не дивіться. У світі повно красунь. Гугл в допомогу, – відірвавшись від книги, сказала Олена.

– Та що ви…

«Дивна вона якась, – подумав Олег»

– Я знаю, що ви зараз думаєте. Однак я не така вже й погана.

Олег усміхнувся.

– Вам далеко їхати?

– Чотирнадцять годин. Переживаю, що квіти навряд чи витримають. Звідки вони у вас? Я у квіткових магазинах ніколи таких не бачила.

Знову наринули спогади, і Олег, сумно похитавши головою, відповів:

– Не з крамниці. У мами у селі збирав.

Помітивши, що сусід не дуже хоче говорити про квіти, дівчина повела розмову в інше русло.

– Ви не голодні? У мене пиріжки із собою. Сама пекла.

– Дякую. Спробую.

Хлопець узяв рум’яний пиріжок.

– А з чим вони?

– А ви спробуйте вгадати! Впевнена, що ви такі ще не куштували.

Хлопець скуштував пиріжок і посміхнувся.

– А ось і вгадаю, у мене бабуся такі пекла. Це із соленими огірками.

Дівчина заливисто засміялася.

– Ви перший, хто вгадав! Зазвичай чого тільки не називають. Мама цей рецепт «Калинівські пиріжки» називає. Це від назви нашого села… Ось зараз приїду до нашої Калинівки, рідні мене тиждень делікатесами годуватимуть.

Дівчина знову засміялася. Сміх у неї був дзвінкий і дуже приємний. Він дивився на неї і посміхався у відповідь, як усміхався б дитині чи ранковому сонечку. У грудях ставало тепліше, смуток, що стискав душу, відступав.

“І чому я не закохався в таку дівчину”, – подумав він.

– А мені вас нічим пригостити. Поїздка вийшла неплановою. Нічого із собою не взяв. Ось на наступній станції я вам морозиво куплю хочете?

Дівчина посміхнулася і похитала головою.

– Дякую, не треба, мені не можна. Для горла погано.

– А ви що, співачка?

– Трішки.

– А як це?

– Ну співати люблю, у самодіяльності виступаю. Але це професійно.

– Я не здаюся надто нахабним, якщо попрошу вас заспівати?

– Та ні, що ви.

І просто, без будь-якої манірності дівчина заспівала. Пісня була дуже знайома ой, слова крутилися на кінчику язика, але він не міг згадати ні назву, ні виконавця. Вона співала тихо, ледве чутно, але в її голосі відчувалася сила.

Хотілося слухати і дивитися на мелькаючі краєвиди за вікном. І щоб це ніколи не закінчувалося.

Наступні півгодини вони їхали мовчки. Щось було дивовижне в тиші, страшно було її порушити. Мовчання не поділяло їх, скоріше навпаки. Вони сиділи занурені у свої думки, водночас відчуваючи, що вони можуть поділитися цими думками один з одним, без слів. Це станеться і так… у тиші. Однак цей чарівний стан тривав недовго.

Тиша була порушена сусідкою, що прибула. Хлопцю довелося зайняти своє місце на верхній полиці, а дівчина знову взялася за книгу. Увечері він упіймав себе на думці, що дивиться на дівчину і йому хочеться посміхатися.

Наступного дня, о четвертій ранку, була його зупинка. Спустившись із полиці й безшумно зібравши свої речі, він окинув поглядом квіти та сплячу дівчину, а потім тихенько вийшов.

Ранкова прохолода пробирала. Було темно. Олег не до кінця розумів, що сталося. Нерішуче він трохи постояв біля вагона, а потім повільно попрямував до виходу з перону. Потяг рушив, мирно стукаючи по рейках і невблаганно рухаючись уперед.

Хлопець раптом зупинився, постояв і після хвилинного роздуму повернув назад до перона, питаючи випадкових напівсплячих перехожих:

– Ви не знаєте, як до Калинівки краще дістатися?

Вам також має сподобатись...

Віра готувала обід, коли в двері подзвонили. Віра подивилася на годинник і здивувалася. – Сини ще у школі. В чоловіка свої ключі, – думала вона. Віра відклала ложку, якою помішувала суп і пішла надвір подивитися хто ж там прийшов. Біля хвіртки стояла жінка в дорогому одязі. – Доброго дня, – сказала Віра. – Віра, доню, ти мене не впізнала? – ніжним голосом заговорила жінка. -Ви хто? – запитала господиня. – Ну що ти Віра? Я твоя мати, – усміхнулася гостя. – Жінко, ви помиляєтеся! Я вже поховала свою маму, – Віра здивовано дивилася на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

Наталя повернулася додому пізно. – Мамо, привіт! – привіталася вона з мамою, яка сиділа на кухні. – Привіт, доню, – важко видихнула жінка. – Щось сталося? – захвилювалася Наталка, помітивши, що мама дуже засмучена. – Наталю, у мене є один секрет, тільки я не знаю, як тобі це розповісти, – мама замовкла. Видно було, що вона підбирає слова. – Ти про що мамо? – не зрозуміла донька. Мама несподівано встала вийшла з кухні, і повернулася за хвилину з якоюсь папкою в руках. – Ось! Ти сама все зрозумієш, – сказала вона. Наталка взяла папку, переглянула її і аж рота відкрила від побаченого

Лариса повернула додому з роботи втомлена. – Зараз прийму ванну, приготую вечерю і у ліжко, – мрійливо подумала вона. – Доню, я вдома! – гукнула вона до дочку, як тільки зайшла в коридор. Дочка не відповідала. Лариса пройшлася по квартирі, дочки ніде не було. – І куди її понесло?! – невдоволено подумала жінка. Лариса переодягнулася, пішла на кухню готувати вечерю. Раптом, на столі, вона помітила якийсь аркуш паперу. Лариса підняла його, прочитала і аж рота відкрила від прочитаного

Наталя прибирала в квартирі, коли у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха Надія Михайлівна. – Привіт, Наталю, а Сергій вдома? – одразу почала жінка. – Мені терміново потрібно з ним поговорити. – Він ще на роботі, – сухо відповіла Наталя. – Можете на кухні зачекати. Невістка провела свекруху на кухню, а сама пішла закінчувати з прибиранням. Надія Михайлівна вирішила подивитися, що невістка приготувала на вечерю, заглянула в каструлю, яка стояла на плиті – пусто. Свекруха відкрила холодильник, заглянула в середину і застигла від побаченого. – Ти що надумала дівчино! Я все розповім синові! – тільки й вигукнула вона