Життєві історії

Таня тільки-но прокинулася, як у двері подзвонили. Вона невдоволено скривилася. Їй дуже не хотілося вставати з ліжка. У двері подзвонили знову, потім ще раз і ще. – Це точно не чоловік, – думала Таня, позіхаючи. – Він щойно пішов на роботу. І якщо що, він має свої ключі, Тоді хто це? Дзвінок вже дзвенів не перестаючи. Таня важко зітхнула, відкинула ковдру, і, одягнувши капці, помчала до дверей. – Зараз відкрию! – невдоволено гукнула Таня у бік дверей, готуючись негайно посваритися  з нахабним гостем. Жінка відкрила двері і застигла від несподіванки

Таня тільки-но прокинулася, як у двері подзвонили.

Вона невдоволено скривилася. Їй дуже не хотілося вставати з ліжка. Хотілося ще поніжитися під ковдрою, полежати, помріяти.

У двері подзвонили знову, потім ще раз і ще.

– Це точно не чоловік, – думала Таня, позіхаючи. – Він щойно пішов на роботу. І якщо що, він має свої ключі, Тоді хто це?

Дзвінок вже дзвенів не перестаючи.

Таня важко зітхнула, відкинула ковдру, і, одягнувши капці, помчала до дверей.

– Зараз відкрию! – невдоволено гукнула Таня у бік дверей, готуючись негайно посваритися  з нахабним гостем.

Різко відчинивши двері, вона застигла від несподіванки. За порогом стояла заплакана сусідка Надя з дев’ятого поверху. Таня з нею давно підтримувала дружні стосунки, але ще ніколи не бачила її в такому стані.

– Надя, ти чого це? – пробурмотіла вона. – Щось сталося?

– Таня, – голос у сусідки тремтів, ніби вона готувалася знову заплакати. – У тебе велика валіза є?

– Яка ще валіза? – не одразу зрозуміла Таня.

– Велика. Мені дуже потрібно. Я тобі її потім поверну.

– Навіщо тобі валіза? Ти, що їдеш?

– Так, я їду.

– У відпустку?

– Ні… Я від Сергія їду… Назавжди… – І Надя в голос заплакала.

– Чому?! Ану, йди за мною! – Таня взяла сусідку за руку та повела її на свою кухню. – Що значить, ти їдеш? Як ти можеш поїхати від свого Сергія? Адже ви любите один одного!

– Ага… – Надя не стримала сльози. – Ми любили… До сьогоднішнього ранку. Але тепер… Тепер я його нелюблю. І я від нього йду… Назавжди… Все… З мене вистачить…

– Нічого не розумію… – Таня скоріше налила у склянку води і простягла жінці. – Випий, будь ласка, і заспокойся. Твій Сергій зараз вдома?

– Ніііі… – заперечливо замотала головою Таня. Потім вона трохи заспокоїлася, і все ще тремтячим голосом додала: – Він на роботу пішов. Мені валіза потрібна. Я одну валізу вже зібрала, але в мене ще дуже багато речей залишається. Дай мені валізу, я скоріше зберу речі та поїду.

– Але чому? – Вигукнула обурено Таня. – Він що, тебе розлюбив?

– Так.

– І з чого ти це взяла?

– А з того, що він сказав, що я не розумна! – Надя навіть схлипнула від образи. – Ти, каже, думаєш, як дуже не розумна жінка. Уявляєш?

– Не уявляю, – здивовано зізналася Таня. – Чого це він так на тебе образився?

– Не знаю. Правда, ми зранку з ним трошки посварилися, бо він золоту обручку загубив.

– Він загубив обручку? Твою?

– Ні. Його обручку. Він учора десь рукавичку зняв і загубив. І я дуже переживати почала через це. Це ж погана, прикмета, Таня, коли обручки втрачають. Він мене заспокоює, каже, що він іншу купить, а я розхвилювалася. Трохи посварила його.

– Як посварила?

– Та так… Сказала, що тепер, за всіма прикметами, ми з ним обов’язково розійдемося.

– За якими ще прикметами? – Здивувалася Таня.

– За народними. Ти, чого, хіба не знаєш, що загубити обручку – це до розлучення? Ну, він почав теж переживати, казати, що це бабусині казки. Почав просити, щоб я не говорила нісенітниць. І я у відповідь йому теж щось погане сказала. І тоді він мене назвав не розумною. Вперше назвав. Але я не закрию очі на це. – Надя схлипнула, знову готуючись розплакатися. – Бачиш, Таня, прикмета справджується. Загубив він обручку, і я від нього йду. А якби він не втратив, то й сварки ніякої не було б, і жили б ми з ним далі. Тож у такі прикмети треба вірити…

Таня здивовано дивилася на сусідку.

– Надя, ти мене вибач, але ж Сергій твій правий.

– У чому правий? – Не зрозуміла Надя.

– У тому, що ти думаєш як не розумна.

– Як це? – розгубилася сусідка. – Значить, ти також на його боці? Чому це я не розумна?

– Тому що, Надю, я свою обручку двічі загублювала. Спочатку ми мені нову купили, а після другого разу ми навіть і не стали купувати. І що?

– Що – і що? – перепитала Надя.

– Як бачиш, ми з моїм чоловіком живемо вже десять років, і все в нас чудово. Хоч я і без обручки.

– Так? – Сусідка розгубилася. – А чому тоді у нас все не добре?

– А ти сама не можеш здогадатися?

– Не можу.

– А ти подумай. Ти чому зібралася йти від чоловіка?

– Бо він мені сказав…

– А чому він тобі сказав це?

– І чому?

– Та тому що ти сваритися на нього почала через якусь обручку, – роздратовано вигукнула Таня. – Невже ти цього не розумієш?

– Ах, через це? – Нарешті, дійшло до Наді. – Але ж він це обручку втратив! А це погана прикмета.

– Надя, ти припиняй повторювати свої нісенітниці, – раптом сказала Таня. –  Ти розумієш мене?

– Ні, не розумію, – знову схлипнула Надя. – Значить, валізу ти мені не даси?

– Звичайно, ні! – Не витримала і вигукнула Таня. – І взагалі, Надя, припиняй! Ану, сідай за стіл! Зараз ми з тобою каву поп’ємо, і я спробую тобі ще раз докладно роз’яснити.

Сусідка пішла від Тані лише години за дві. І, начебто, йти від чоловіка вона передумала…

Вам також має сподобатись...

Марія накрила святковий стіл. Аякже ж?! Сьогодні її син приведе наречену, знайомитися. Коли все було готово, у двері подзвонили. На порозі стояв Віктор з Настею. – Мамо, це Настя! Моя майбутня дружина, – представив дівчину син. Марія запросили гостей до столу, перекусили, порозмовляли. – Вітя, допоможи мені принести чашки, – попросила Марія під кінець застілля. Віктор пішов за мамою. І тільки вони зайшли на кухню, як жінка почала: – Ти кого привів до нас у хату? Ти що, не бачиш, хто вона! – Мамо, ти про що? – Віктор здивовано дивився на матір, нічого не розуміючи

Віра Василівна взяла телефон і набрала номер свого сина Віктора. – Алло, Вітя? – промовила вона в слухавку. Але в телефоні пролунав голос дружини сина – Вікторії. – Алло, а Віті немає вдома, він на роботі затримується, – сказала невістка. І в цей момент раптом Віра Василівна почула десь здалеку голос сина! – Віко, хто там дзвонить? – запитав той. – Вибачте, Віро Василівно, мені зараз нема коли говорити, – тут же заметушилася невістка. – Я скажу Віті, що ви дзвонили, і він вам передзвонить. І Вікторія… Просто поклала слухавку! Віра Василівна застигла від несподіванки з телефоном в руках

Денис із Ліаною вирішили всиновити малюка. Це був дуже складний вибір. Ліана хвилювалася так, як ніколи в житті. – До кого серце потягнеться, того й виберемо, так, коханий? – запитала за сніданком жінка. – Денисе я дуже хвилююся! – Нічого, ми впораємося, – відповів Денис, обіймаючи дружину. – Все буде добре. Поїхали вже… Ганна Георгіївна, так звали завідувачку будинку малюка, зустріла Дениса з Ліаною у фойє. – У нас діти виховуються від народження до трьох років, – розповідала вона. – Ну ходімо, покажу вам все… Вони не встигли підійти до дверей дитячої кімнати, як раптом застигли від побаченого

Валентина готувала вечерю, деруни з м’ясом, улюблену страву її сина Андрія. – І де ж це Андрій? – глянувши на годинник подумала Валя. – Вже мав би бути вдома. Жінка вирішила подзвонити до сина і запитати, коли він повернеться. Але телефон Андрія не відповідав. – Та що ж це таке?! – почала хвилюватися Валентина. Пройшла година, за нею ще одна, Андрія все не було. Валя ходила по квартирі, не знаходячи собі місця. Раптом пролунав дзвінок телефону. – Андрій! – вигукнула Валя, підняла слухавку і почула те, що навіть уявити собі не могла