Про спадщину Галя дізналася раптово
Вона виходила з під’їзду, як раптом почула, що донька гукає її з балкону.
– Мамо! Тут тобі лист прийшов, я й забула! Стривай, зараз у пакет його покладу і кину вниз…
Квартира взагалі-то була Галі, тому й листи приходили сюди.
Дісталася вона їй від батьків: простора, світла, з двома великими кімнатами та однією маленькою.
Коли донька вийшла заміж і народила Валю, їм стало тісно в крихітній однокімнатній зятя, і Галя погодилася поступитися молодим своєю квартирою.
– Нерозумна ти, – сказала їй тоді подруга Світлана.
Зі Світланою вони дружили, рахуй, все життя, хоча не було двох менш схожих жінок на цьому світі.
Галя народилася в сім’ї вчительки і лікаря, була дівчинкою правильною, з дитинства знала, як складеться її життя далі: інститут, педагогічний чи медичний, спокійне заміжжя, одна дитина, робота, яка приносить людям користь – все, як у батьків.
Звичайне, загалом, життя. І зовнішність у Галі була звичайна: русяве пряме волосся, сіро-блакитні очі, фігура яблучком, тож до п’ятдесяти талія вже зовсім зникла.
Світлана була іншою.
Мати її – справжня модель, батько – великий начальник, кожен новий вітчим – чергове світило у світі науки й мистецтва.
Сама вона була під стать матері: висока, худа, з темними, густими кучерями і бровами врозліт.
Очі у Світлани були рідкісного зеленого кольору.
– Як у чаклунки, – любила примовляти сама Світлана, і цими очами вона чоловіків і причаровувала.
Життя у Світлани було непередбачуване: то вона смітить грошима в Мілані, то вирощує кіз у селі в горах.
– Жити треба так, щоб усі заздрили, – казала вона. – Пам’ятай мої слова: будеш у старості картати себе, а вже пізно буде.
Раніше старістю Світлана називала і п’ятдесят років, але тепер, ясна річ, думку свою змінила.
Дітей у Світлани не було, і вона не розуміла, чому Галя готова на шкоду собі щось для доньки робити. Так, квартира зятя була незручна, від зупинки далеко, але краще нехай їй, Галі, незручно буде, аніж дочці. І коли вона гроші на машину доньці дала, Світлана сварилася:
– Краще б путівку купила собі в Італію. Давно ж хотіла.
Так, Галі хотілося побувати в Мілані, сама не знала, чому, напевно, розповіді і фотографії подруги її так налаштували. Але ще більше вона хотіла дачу, про що зізналася подрузі.
– Дачу? – скривилася Світлана. – Так, дрібʼязковість у тебе не відібрати…
Галя не стала сперечатися і ображатись, подругу вона любила і приймала всі її слова. Але про дачу продовжувала мріяти і тому, коли в листі прочитала, що двоюрідна тітка включила її у свій заповіт і залишила трохи грошей, зраділа: ось тепер вона точно купить дачу!
– Добре, – погодилася Світлана. – Дачу так дачу. Тільки доньці знову гроші не віддай, хай її той нероба сам заробляє.
– Василько не нероба, – образилася за зятя Галя. – Він аспірант, ось напише кандидатську, буде науковим співробітником, а там і кар’єра піде.
– Насмішила! – не відставала Світлана. – Яка кар’єра? Про що ти? Був у мене один кандидат, толку від нього навіть у спальні не було!
У результаті Світлана запропонувала:
– Давай на рахунок гроші покладемо, щоб ти їх Вірочці своїй всі не віддала. Можна до мене на ощадний, там і проценти йтимуть, доки ти дачу шукаєш. А то я знаю тебе – тільки я відвернуся, одразу ні грошей, ні дачі. Нехай у батька просить, ти не одна її народила, взагалі-то.
Із батьком дочки Галя розлучилася, коли Вірочці було дев’ять років, зруйнувавши сімейну традицію – у них у сім’ї ніхто й ніколи не розлучався.
Батьки тоді, ще живі, дуже засмутилися, але Галя не змогла пробачити йому зраду, дуже це її зачепило.
Чоловік сам їй у всьому зізнався, сказав, що в нього інша жінка і тільки з нею він дізнався, що таке кохати.
Це було неприємно.
Галя цілий рік ночами плакала. Згодом забула, звісно. Він потім одружився, не з того свого кохання, з іншого, діти в нього ще були, так що не до Вірочки йому було.
Із планом подруги Галя погодилася. До вибору дачі підійшла розумно: довго вивчала питання, розглядала оголошення. Сподобалася їй одна, трохи дорожча, аніж вона могла собі дозволити, але ж можна й кредит взяти. Поїхала дивитися.
Господар був приблизно її віку, високий чоловік з лисою маківкою і сумними очима. Звали його Сергій, як і її колишнього чоловіка.
– Дивіться, земля хороша, будинок взагалі відмінний, сам будував, іншого такого ви не знайдете, – казав він.
Галя й сама бачила, що будинок навіть кращий, ніж на фотографіях, та й подвірʼя їй подобалося: і для квітів місце є, і дерев із кущами он як багато. Грядки Галя не любила, їй більше краси хотілося.
– Що ж ви такий гарний будинок продаєте? – спитала Галя. – Не шкода?
– Не шкода, – відповів Сергій. – Шкода, що така краса без діла стоїть. Ця дача батьків, моя на сусідній ділянці, он там, – махнув він рукою. – Ми спеціально з Людою поряд ділянку купили, з батьком разом усе будували. Його вже три роки як немає, а я все ніяк не міг наважитися продавати. Знаєте, навіть не у продажу справа: речі довелося їх із мамою розбирати, а це непросто. Тільки-но Люду поховав, а потім ось вони… Тяжко, – зізнався він.
– А діти? – обережно спитала Галя.
– Ой, вони в мене зовсім міські, – поскаржився Сергій. – Носа тут не показують, донька взагалі в інше місто поїхала, тож дві дачі для мене одного забагато. Ось, хотілося б сусідів хороших знайти, щоб будинок не псували і гулянок не влаштовували.
– Ну, гулянки це в моїх звичках, – відмахнулася Галя. – Я все більше до квітів. Взагалі, раніше у мене тільки кімнатні рослини були, але з цими, думаю, впораюся.
– Мама у мене теж квіти любила. А Люда терпіти не могла, уявляєте? Пам’ятаю, прийшов я на перше побачення, тягну букет, задоволений таким, думаю, зараз здивую.
А вона вся скривилася і мало не забула його потім на лавці.
Я тоді подумав, що їй не сподобався. А вона тільки через рік зізналася: не носи мені квіти, каже, я їх терпіти не можу. Краще шоколад.
Так, ласуня вона в мене була, та й я сам, якщо зізнатися…
Так тепло він говорив про свою дружину, що Галі навіть стало завидно. Навряд хтось скаже щось таке про неї. Може, Світлана мала рацію: не на те Галя витрачала своє життя.
– Ходімо, Галино, я вам покажу, де тут якісь квіти. Зараз не видно, ще не проклюнулися, але я все одно покажу. Так, у мене і фотографії є!
Цілу годину вони ходили по подвірʼю й городу і говорили про квіти, про дітей, про те, як життя з кожним роком набирає обертів.
– Раніше чекаєш дня народження, Нового року і дочекатися не можеш, – говорив Сергій. – А зараз раз і нема року, як корова язиком!
– Так, – погоджувалась Галя. – Я ж у школі працюю, і мені здається, що раніше діти якось повільніше росли, а зараз не встигнеш узяти клас під керівництво, як його випускати.
– Люда у мене теж вчителькою була. Української мови. А ви якийсь предмет викладаєте?
– Біологію. Спочатку на лікаря хотіла піти як тато, але щось злякалася.
Говорити з Сергієм було легко і добре. У грудях у Галі розливалося приємне тепло, очікування чогось важливого, чого вона вже й не очікувала.
– Беру! – сказала вона на прощання. – Домовимося про дату угоди, гроші зніму і братиму.
Про кредит вона не сказала, але вирішила, що швидко оформить і його.
Так і вийшло: кредит Галі видали, дату покупки вона призначила і зателефонувала Світлані.
– Переказуй гроші, я дачу знайшла. У п’ятницю угода.
І тут раптом Світлана почала щось бурмотити невиразне… Галя довго не могла зрозуміти, що…
– Ти розумієш, я хотіла примножити їх, гроші твої. Ну а що, я просто так, чи що, мушу їх на своєму рахунку тримати? Мені також навар потрібний. Я купила акції, мені мій Ярослав казав, що вони ось-ось вгору злетять. А вони візьми і вниз пішли. Я не винна…
З усіх цих слів Галя зрозуміла одне – грошей на купівлю дачі вона більше не має.
Вона аж пішла тиск міряти. Було шкода не грошей, а дачі, яку вона не зможе купити, сусіда, з яким тепер не буде приводу спілкуватися.
Сергію зізнатися, що угоди не буде, було складно. Галя навіть спробувала взяти ще один кредит, але не дали. Вона подзвонила йому і сказала як є:
– Вибачте, гроші мої зникли. Так сталося. Жаль, звісно, але, схоже, залишаюся я без дачі. Можете шукати нового покупця.
– Шкода, – сказав Сергій. – Ви мені так сподобалися, думав, добрими сусідами будемо.
Від цього всього Галя аж занедужала. Не спала ночами, все думала, де їй грошей узяти. Але вигадати нічого не могла.
Дочка, коли дізналася від матері, що дачі не буде, розгнівалася.
– Я тобі завжди казала – не можна довіряти цій Світлані! А ти її захищала!
– Вірочко, вона не винна, вона ж як краще хотіла.
– Ага, а коли з батьком шашні крутила, теж як краще хотіла?
– Ти про що? – ахнула Галя.
– Про те, що всі, крім тебе, знали – він через Світлану твою нас покинув, з нею любов крутив!
Галя не хотіла вірити дочці. Не могла її найкраща подруга так вчинити, просто не могла!
– Добре, – сказала дочка. – Тебе, мабуть, уже не переробиш…
Життя Галі зовсім перестала бути схожим на ті картинки, які вона уявляла собі в дитинстві.
Виходить, що скрізь вона помилилася: чоловіка обрала не того, подругу не ту, та й дочку виховала неправильно, раз та тільки звинувачувати і може.
Навіть улюблена робота перестала їй подобатися, не хотілося Галі рано вставати, хоч звільняйся…
…Галя буда вдома сама. Вона сиділа на дивані, дивилася по телевізору улюблений турецький серіал, і плакала.
Раптом хтось наполегливо подзвонив у двері. Галя прислухалася хто там, але навіть не поворухнулася.
Це її Віра приїхала без попередження. Вона дзвонила і дзвонила у двері, але Галя не хотіла відкривати.
Дочка почала стукати.
– Мамо, відкрий! – голосно гукнула вона.
Галя зітхнула і пішла в коридор.
Віра була без шапки, хоча надворі було холодно, куртка розстебнута…
– А Валя де? – запитала Галя про внучку.
– Вдома, з Василем, – сказала Віра.
Вона зайшла в квартиру, дістала із сумки якийсь пакет і простягла Галі.
– Що це? – здивувалася та.
– Гроші. Я машину продала. Купиш дачу ту, яка тобі сподобалася.
Галя оторопіла. Дивилася на доньку і нічого не розуміла.
– А як же ж… Без машини ти як…
– У Василя є, буде нас возити, – сказала дочка. – Або на автобусі, не пани які, і Валя вже велика. Все, мамо, не розводь тільки сльози, гроші бери і дзвони цьому Сергію.
В очах стояли сльози. Галя зробила крок, пригорнула дочку до себе, обійняла.
– Ой, годі, досить. Це ж твої гроші були, не плач.
Дочка завжди була такою: різка, зухвала, ані сльозинка.
– Спасибі, Вірочко.
– Та нема за що. На Світлану в суд подай, зрозуміла? Нехай поверне тобі і за моральну шкоду ще візьми.
Галя переживала, що Сергій продав дачу, майже місяць уже ж минув.
Перевірила оголошення – немає її.
Знову мало не розплакалася. Але про всяк випадок зателефонувала.
– Ви вже продали дачу, так? – несміливо спитала вона.
– Ні, – засміявся він. – Вона на вас чекає.
– Як це? – здивувалася Галя.
– Дочка ваша подзвонила і попросила почекати. Вона розповіла про гроші, що машину хоче продати. Хороша у вас донька.
– Хороша, – погодилася Галя, все ще не вірячи своєму щастю. – То можемо призначати угоду?
– Звичайно, хоч завтра! Я тут за вашими квітами доглядаю, вже проросли, деякі й зацвіли. Хочете, фотографії надішлю?
– Хочу…
Квіти були чудові, як на картинках з підручнику біології.
Галя згадала, як любить свою роботу, дітей, квіти і доньку Вірочку з онукою Валею і навіть зятя Василька вона теж любить. Хороший зять, пощастило з ним доньці.
Все в неї добре, і життя вона прожила недаремно.
Хоча, що значить, прожила?!
Все тільки починається…
