Життєві історії

Галина Іванівна вийшла на подвірʼя. Вона взяла свою табуретку, бо лавки ще були мокрі після дощу. Вийшовши на сонячне місце, вона сіла і вдихнула з насолодою свіже літнє повітря. – Ох, як добре! – вихопилося в неї. Раптом жінка помітила біля себе сусідську дівчинку Тетянку. Їй було чотири рочки. Маленька стояла біля Галини Іванівни. – Здрастуйте, бабо Галю… – сказала дівчинка і сховала щось за спиною. – Що там у тебе? Покажи, – попросила Галина Іванівна і погладила Тетянку по плечу. Дівчинка неохоче показала, щось у руці… Галина Іванівна здивовано дивилася на малечу

Галина Іванівна дивилась у кухонне віконце.

Щойно пройшов літній дощ, ще крапали з гілок дерев важкі краплі в каламутні калюжі, а сонце вже іскрилося в теплій воді і тішило…

У двір висипали дітлахи. Хлопчаки почали кататися на велосипедах, навмисне заїжджаючи у найглибші калюжі.

А дівчатка вийшли з ляльками й стояли в центрі двору, розглядаючи своїх ляльок – чия гарніша.

Галина Іванівна теж поспішила на подвірʼя. Вона взяла свою табуретку, бо лавки ще були мокрі.

Вийшовши на сонячне місце, вона сіла і вдихнула з насолодою вологе, чисте та тепле повітря.

– Ох, як добре! – вихопилося в неї.

Вона одразу помітила біля себе найменшу дівчинку на подвір’ї – Тетянку. Їй було чотири рочки.

Маленька стояла поруч.

– Здрастуйте, бабо Галю… – сказала дівчинка і сховала щось за спиною.

– Що там у тебе? Покажи! – попросила баба Галя і погладила Тетянку по плечу.

Дівчинка неохоче показала, щось у руці. Галина Іванівна здивовано дивилася на малечу.

Та тримала в руці ляльку. Лялька була старою, пластмасовою.

І не дивно – у родині Тетянки було троє дівчат – видно, що старші сестри вже гралися цією лялькою, і вона була кошлатою, з потертою фарбою.

– Ти соромишся своєї ляльки? – запитала Галина Іванівна. – І тому не йдеш до дівчаток? Так?

Таня опустила очі.

– Так, гарна лялька у тебе! – сказала Галина Іванівна. – А ми зробимо її ще кращою. Треба тільки трошки її причепурити… Зробимо?

Таня пильно подивилася на бабу Галю, потім кивнула і простягла їй ляльку.

– Ходімо до мене. Ми це зараз швидко влаштуємо, – сказала Галина Іванівна. – Агов, Валентино!

З відкритого вікна другого поверху визирнула молода жінка.

– Валю, я з твоєю Тетянкою до мене на годинку піду. Чаю поп’ємо, ляльку причепуримо. Не хвилюйся, ми не довго…

Мати Тані кивнула і зникла за вікном. А Галина Іванівна привела Таню до себе й одразу поставила грітися чайник.

– Зараз ми з тобою поп’ємо чайку. І твою Катю вимиємо.

Вона відкрила кран і підставила ляльку під струмінь теплої води. Таня дивилася на всі очі й посміхалася. А баба Галя вже намилила Катю і терла м’якою рожевою губкою.

– Ось і добре! Дивись як твоя лялечка блищить, ну, витирай її гарненько, а я піду тканину підберу, – баба Галя дала Тані рушник і дівчинка почала витирати ляльку.

Баба Галя зайшла на кухню з квітчастою старою хустинкою та ножицями.

Вона налила Тетянці чаю і підсунула тарілку з печивом.

– Їж, домашнє, сама спекла. І дивися. Ось, зі старої хустки ми з тобою зараз пошиємо ляльці сукні. І буде вона у нас, як британська королева!

Тетянка із задоволенням їла печиво і запивала чаєм. А баба Галя, спритно орудуючи ножицями, а потім голкою з ниткою, швидко пошила маленьку яскраву сукню з оборкою…

Лялька була зачесана, а на голові в неї з’явився червоний бантик. Сукня дуже пасувала ляльці, і Таня не зводила із неї захоплених очей.

– Так, – сказала баба Галя. – Але і це ще не все. Зараз ми їй зробимо макіяж…

Вона вийшла з кімнати і повернулася за хвилину з лаком для нігтів та авторучкою.

Жінка стала акуратно, як художниця, підмальовувати ляльці очі ручкою із синьою пастою, а рожевим лаком намалювала губи.

– Дивись, як новенька твоя Катя!

Тетянка вже крутилася біля Галини Іванівни. Їй не терпілося швидше взяти ляльку.

– Стривай трохи, нехай лак краще висохне. Але якщо зітреться, ти приходь до мене ще! Намалюємо, і буде знову, як нова!

Нарешті лялька перейшла до рук дівчинки. Щасливі Тані очі сяяли, вона дивилася на свою Катю і посміхалася.

– Ну, йдемо гуляти? – запитала Галина Іванівна, коли вони вийшли з квартири.

– Я піду мамі покажу… – відповіла Таня і, взявши ляльку, поспішила на другий поверх.

– Це правильно. Звісно, спочатку мамі треба показати. Іди, – погодилася Галина Іванівна і зітхнула, коли дівчинка пішла…

…Галина Іванівна знову вийшла надвір. Лавки були сухими.

Вона сіла біля під’їзду і стала дивитися на дітей, які гралися.

Галина Іванівна згадувала своє далеке дитинство, коли вони разом з подружками виходили на подвір’я і шили своїм лялькам одяг з клаптиків тканини.

– Бабо Галю, ось це вам! – раптом почула вона голосок Тетянки.

Дівчинка простягала жінці цукерку. Із вікна другого поверху махала рукою Валентина.

– Дякую, Галино Іванівно. А мені все ніколи, все метушня… Але я теж буду в ляльки з нею гратися, треба виділяти час… Дякую!

– Дякую тобі за цукерку, Тетянко. Тільки дуже вона велика. Давай навпіл її зʼїмо, га?

Тетянка згідно кивнула. Вона сіла поряд на лавку, отримавши свою половину цукерки.

До них уже підійшли дівчатка з усього двору. Вони з цікавістю розглядали ляльку Тані, оцінюючи її яскраву сукню і погладжуючи її по гладкому волоссю.

– А нашим лялькам губи нафарбуєте? – запитали дівчатка.

– А що треба? – запитала, ледве стримуючи сміх, Галина Іванівна.

– Треба! Треба! – навперебій просила малеча.

– Ну, тоді я по лак пішла… – Галина Іванівна попрямувала в квартиру, а дівчатка вже стали в чергу, гукаючи:

– Я перша!

– А я друга!

– Ну, тоді я третя…

Тетянка сиділа щаслива, тримаючи свою ляльку на руках, як зразок модниці та красуні.

І усмішка не сходила з обличчя дівчинки…

А баба Галя вже вийшла з під’їзду і розпочала свою «лялькову» роботу.

Таку потрібну, важливу та втішну…

Вам також має сподобатись...

У сина Михайла й Ольги був день народження. У вітальні, щоб привітати Антона за великим столом, зібралася вся рідня. – А це моя знайома, Олена! – раптом з усмішкою сказав Михайло, проводячи за стіл, якусь жінку. У кімнаті запала гнітюча тиша… – Хто? – здивувалася дружина Михайла. Чути було тільки, як на стіні цокає годинник, і кішка в куточку, на своїй затишній лежанці, задоволено муркоче після ситного обіду… – Тату, а хто це? – першим отямився іменинник, який з подивом дивився на батька і його привабливу супутницю. – Це? – перепитав той. – Олена… Ігорівна? Так? – глянув він на гостю. Родичі не розуміли, що відбувається

Валентина розставила тарілки на святковому столі, постійно поглядаючи на годинник. А якже ж?! Сьогодні у них з чоловіком річниця весілля. Через півгодини мали прийти родичі чоловіка. – Миколо, ти не бачив мою парадну скатертину? Ту, з вишивкою, – гукнула Валентина до чоловіка. – Подивися в нижній шухляді комода, – озвався Микола. Валентина тільки-но відкрила шухляду, як у двері подзвонили. Жінка кинула погляд на годинник – до приходу родичів залишалася ще година. – Хто б це міг бути? – подумала вона і пішла відкривати. Валентина відкрила вхідні двері і застигла від побаченої картини

Іван Дмитрович повернувся додому і побачив на кухні своїх дітей. – Марино, Олеже? А ви що тут робите? – здивувався він. – Сядь, тату, розмова є, – холодно сказав син. – Що сталося, синку? – чоловік, спантеличено дивлячись на дітей, сів у крісло. – І як довго ти збирався приховувати від нас правду? – раптом запитав Олег. – В сенсі? – округлив очі Іван Дмитрович. – Тату, не прикидайся! Ми знаємо про твою “таємницю”! Наша сусідка нам все розповіла, – несподівано вигукнула Марина. – Яку ще таємницю? Ви про що? – Іван Дмитрович здивовано дивився то на сина, то на доньку, не розуміючи, що відбувається

Рита вийшла з автобуса і поспішила на роботу. Вона вже запізнювалася. Раптом на її шляху зʼявилася якась незнайома молода жінка… – Здрастуйте, – сказала вона Риті. Рита зупинилася і трохи роздратовано глянула на незнайомку. – Здрастуйте, – відповіла жінка. – Вибачте, а це ви дружина Миколи? – раптом запитала незнайомка. Питання було настільки несподіваним, що Рита аж розгубилася. – Ну, я… – пробурмотіла вона. – Так, мого чоловіка звуть Микола. – А мене звуть Світлана, – з викликом сказала незнайомка. – І ми з Миколою любимо один одного! Рита аж побіліла від почутого