Усю ніч Ліля дуже переживала. Ніколи вона не думала, що ось так, раз – і все!
Життя її підійде до завершення…
І ніхто їй тепер не допоможе, брехня, що процедури щось змінять.
Вона дзвонила своєму хлопцеві Станіславу і голосно говорила йому в слухавку:
– Станіславе, я пропала, приїжджай!
Але Станіслав відповів їй сонно:
– Не гарячкуй, Лілю, і взагалі-то я вже сплю!
І вимкнув телефон.
Такої самотності вона ще не відчувала.
Сірі стіни районної лікарні.
Старе, місцями порване простирадло.
Похмуре сіре вікно і якась тітка – сусідка по палаті. Вона похмуро глянула на Лілю, і обернулася до стіни, ні слова не сказавши.
Ще сьогодні вранці Ліля навіть не підозрювала, нічого не знала, просто думала, що застудилася.
У поліклініці всі чомусь заметушилися, їй зробили аналіз, дали пакет із виписками і направлення – терміново їдь у районну лікарню.
А тепер вона вже знає що з нею. Нащо ці процедури, зрозуміло, що її не стане!
Ліля не витримувала від цієї думки!
І нікому до неї навіть діла немає, жодній людині на світі!
Сусідку звали Валентина. Вона лежала мовчки на своєму ліжку обличчям до стіни і не звертала ні на кого уваги.
Лілю готували до процедур, і вона теж, дивлячись на свою сусідку, зовсім поникла.
Це тільки здається, що погане трапляється з іншими.
Ось і з Лілею сталося…
І тепер той яскравий світ за вікном не для неї. А вона незабаром просто зникне і ніхто про неї навіть не згадає…
Ліля схлипнула і вчепилася руками в краї ліжка.
Може втекти?
Провести останні дні так, як їй хочеться? Поїхати до Станіслава і сказати, що все це брехня і що вона просто його перевіряла. А ще влаштувати йому сварку, що він її покинув.
Станіслав буде виправдовуватися, купить їй щось гарне, друзів збере. Вони поїдуть на дачу і гулятимуть, забувши про все. Чи зможе вона про все забути хоч на якийсь час? Дивлячись як погульбанить…
Ліля різко встала з ліжка, відчинила шафу і дістала свою сумку з речами. Зараз вона одягнеться і вийде непомітно, і все, свобода! А це був просто поганий сон.
– Краще не вигадуй, дівчино, – раптом почувся тихий голос.
Ліля стрепенулася, вона одразу й не зрозуміла, що це Валентина. Не чула жодного разу за ці дні її голосу.
– У тебе все буде добре, ти на мене не дивись. Я вже втретє тут, слаба зовсім. Цього разу думала не піду, а жити хочеться. Та й є заради кого тепер жити! – сусідка повернулася, і Ліля вперше її роздивилася.
Стара, їй десь років шістдесят.
– Що дивишся, негарно виглядаю я? – засміялася несподівано по-доброму Валентина. – Іди, не бійся, а я тебе гарненько туди проведу, й читатиму, поки тебе назад не привезуть, зрозуміла?
– Що читатимете?
– За благополучні процедури твої і про зцілення за тебе проситиму Господа. І молитви читатиму. Недолуга ти, життя нормального не бачила, рано тобі в засвіти йти…
Валентина поправила хустку на голові і стала тихо читати молитви заспокійливим голосом.
Привезли каталку, Лілю вкрили простирадлом. А Валентина все читала й читала, їй казали йти назад у палату, але вона провела Лілю аж до кінця.
– Ну що, дівчино? Що робити будеемо з тобою? – пожартував лікар.
Невисокий, міцний мужик із волохатими руками. Його образ був нечітким, думки зникли і Ліля заснула штучним сном…
…– Ну прокидайся, прокидайся, – трясла Лілію чиясь рука.
Голос був незнайомий і Ліля важко розплющила очі.
– Хто це? Ох так, вона ж у лікарні, а це сусідка, як її звуть?
– Це я, тітка Валя, ну вітаю тебе з поверненням, дівчино. Всі гуртом тебе відмолили. А наш Михайло Іванович дивись який хороший. Гарно тобі все зробив, не помітно навіть буде.
Старався для молодої дівчини, він у нас лікар незвичайний.
Мене не раз рятував… Подивилася я на тебе і аж самій пожити ще захотілося!
Ліля слухала, половину не розуміла і безглуздо посміхалася.
Говорять все позаду, хіба це правда?
Вона дивилася у вікно на листя тонкого деревця, що від пориву вітру тремтіло й тремтіло. Як їй тепер жити далі?
– Отак і я не знала, куди йти, коли мене недуга наздогнала! – Валентина тепер стала більш балакучою. – Ти коли приїхала, ох мені тяжко було! Все думала – ну чому знову?
Але що нарікати, як жила, те й отримала. У подруги своєї чоловіка відвела чисто бо нудьгувала.
Відчайдушно гуляла, все одно на всіх було. Сама жити з ним не стала, а назад йому вже дороги не було.
Не прийняла його Оленка назад, одна доньку виховувала.
Чужу сім’ю зруйнувала, а свою не створила. Матері через мене не стало завчасно. Та й багато всього було, про що тепер соромно згадувати!
Думала, що маю право жити як хочу і все одно мені на всіх. А тепер мені соромно.
Видно тому не дав мені Бог ані сім’ї, ані дітей… А не дав, бо я негідна.
От і загадала, якщо цього разу виберуся, Оленку знайду. Як вона там, моя подружка? Та й за інших, таких як ти, я стала молитися. Може хоч когось на істинний шлях поверну, та й мене словом добрим колись може згадають…
…Ліля слухала її сповідь і плакала.
Раніше б посміялися з друзями, подумаєш – мужика відвела? Подумаєш гроші в когось взяла? Подумаєш дитину не залишила?
А що мати довела, то мати сама винна, лізла не в своє життя, куди її не просять!
Це ж дрібниці, а жити треба весело, для себе, не озираючись!
А тепер щось у душі в Лілії зрушилося, наче прийшла вона до тями і ахнула, дивлячись на себе…
…Вийшовши з лікарні, Лілія підвела голову і помахала Валентині, яка дивилася на неї у вікно.
Потім побачив бездомного собачку на ґанку лікарні, і ледь знову не розплакався.
Собачку цю хоч медсестри жалісливі годують.
А Ліля з дому пішла, свою матір довела до того, що вона виставила її. І жила, не озираючись на чужі біди…
Незбагненно просто!
…Через тиждень Лілія випадково зустріла Станіслава з друзями.
– О-о-о, Лілю, у тебе пройшов твій сум? А я вже думав, ти мене кинула? Вигадала нісенітницю про лікарню, а сама кудись втекла? Що це ти схудла, погарнішала, ти з нами? – Станіслав дивився на Лілю так, ніби нічого й не було.
Вдавав, що їй не повірив – це ж так зручно, не бачити і не чути чужого болю.
– Ні-і-і, Станіславе, – в тон йому відповіла Ліля. – Я не з вами, я поспішаю, нам не по дорозі.
І пішла, не слухаючи, що він там ще каже.
Вона вже вирішила, як житиме.
Поки що приблизно, але спочатку вона поїде до мами, вони сім років не бачилися. Навіть якщо мама її одразу не прийме, Ліля все одно намагатиметься довести, що вона тепер інша…
…Маму Лілія помітила ще здалеку.
Вона стояла на веранді з чашко мабуть чаю в руках і дивилася в далечінь.
Так і раніше часто бувало, відколи тата не стало.
Тоді старша сестра Лілі, Марина швидко подорослішала. А до Лілі, улюблениці батька, всі сварилися, що вона зовсім пустилася берега.
Вона справді нікого не слухалася, могла пів ночі гуляти з друзями.
І одного разу, коли Ліля заявила, що піде з дому і що її тепер тут не люблять, мама на емоціях відповіла:
– Та їдь, раз ти така! Усю душу ти мені вимотала!
– Виставляєш мене? Ну й залишайся зі своєю улюбленою Мариночкою!
І Ліля поїхала. Вона вчилася, працювати пішла, а жила, як хотіла.
Марина до неї заїжджала, але додому Ліля категорично тоді відмовлялася повертатися…
…Галина Петрівна зварила собі гречки, приготувала салатик з помідорів та огірків і сіла за стіл.
Жінка пообідала, поставила чайник і заварила собі зеленого чаю.
– Важко самій, – зітхнула вона. – Ну скоро Маринка моя приїде з сімʼєю, вже трохи веселіше буде.
Галина Петрівна взяла чашку з чаєм і пішла на веранду. Погода була чудова. Вона задивилась в далечінь і задумалася про свою долю.
Раптом вона побачила, що вдалині хтось іде по дорозі з сумкою в руці.
Галина Петрівна придивилася хто ж то такий, і очам своїм не повірила
– Мамо, я повернулася! – Ліля, яка вже зайшла на подвірʼя, запитливо дивилася на матір, не знаючи, чого й очікувати.
– От і добре, нарешті, днями Маринка зі своїми приїде. Всі разом знову зберемося, проходь, дочко, – мама сказала це буденно, ніби багато разів проговорювала ці слова, чекаючи на Лілю.
Потім вона обернулася, а Ліля до неї підбігла і міцно обійняла:
– Мамо, матусю!
Через пів року, як і домовлялися, Ліля зателефонувала Валентині.
– Перевіряєш, чи я жива? – Валя відповіла у своєму грубуватому стилі, але Ліля була рада її чути.
– А я до матері повернулася, на роботу влаштувалася! – радісно сказала вона Валентині.
– А я тепер в Оленки живу в селі, пробачила вона мене. Разом з онуками її няньчимося, а мені більше й не треба нічого! Ти хоч хлопця гарного знайшла?
– Так є тут один, ходить, – несподівано зніяковіла Ліля.
– Ходить! – повторила за нею Валентина. – Нам з тобою доля ЖИТТЯ подарувала, помилятися й зволікати більше не можна, зрозуміла?!
– Зрозуміла… Дякую тобі!
…Кажуть, випробування даються, коли треба, щоб людина зупинилася і подумала – а чи туди вона йде.
І якщо в цей момент до того ще й відбувається знакова зустріч з тим, хто вкаже шлях, то це значить, що випало велике щастя почати все знову…
