– Ти точно впораєшся сама? – голос матері у телефоні звучав стурбовано. – Може, дочекаєшся Сергія?
– Мамо, це просто дача, – Ганна притиснула телефон плечем, одночасно намагаючись знайти в сумці ключі від машини. – Я не в космос лечу.
– І все-таки… Три години за кермом у таку погоду…
– Я поїду повільно, обіцяю, – нарешті Ганна намацала зв’язку. – Подзвоню, як доберуся.
– Добре, сонечко. Будь обережна.
Ганна посміхнулася, завершуючи дзвінок. У свої тридцять п’ять вона все ще залишалася для матері маленькою дівчинкою, яку треба опікуватися та захищати. Втім, зараз ця турбота викликала лише теплоту – можливо, тому що останні кілька місяців Ганна почувала себе особливо самотньою.
Сергій дедалі більше часу проводив на роботі.
“Важливий проєкт”, “стислі терміни”, “велика відповідальність” – вона вже напам’ять знала всі ці пояснення. Начебто б логічні, правильні… То чому ж щоразу, коли чоловік затримувався допізна, усередині з’являвся якийсь невиразний занепокоєння?
“Припини накручувати себе”, – обсмикнула вона саму себе, виїжджаючи зі стоянки.
День мав бути похмурим, низькі сірі хмари затягували небо, віщуючи дощ. Але це навіть добре: менше дачників на дорозі, менше пробок.
Три години шляху пролетіли непомітно. Ганна то підспівувала радіо, то прокручувала в голові робочі питання, то просто спостерігала, як за вікном змінюються краєвиди – міські висотки поступово поступалися місцем приміським селам, а ті – справжньому заміському простору.
Дачне село зустріло її незвичною тишею. Більшість будинків стояли ще закритими – сезон тільки розпочинався. Їх із Сергієм хата знаходилася на самому кінці вулиці: невеликий будиночок, який вони купили п’ять років тому і поступово облаштовували.
Кожен куточок тут зберігав спогади: ось цей бузок вони посадили першого літа, альтанку будували разом два роки тому, гойдалки з’явилися минулої весни… Стільки планів, стільки надій було пов’язано з цим місцем.
Перший тривожний дзвіночок продзвенів, коли вона відчинила двері.
Запах…
Ледь вловимий, але безумовно чужий – суміш парфумів і диму. Ганна застигла на порозі, намагаючись переконати себе, що їй здалося.
Вони з Сергієм не диміли. Може, протягом занесло від сусідів?
Але що далі вона проходила, то сильнішим ставало відчуття того, що щось відбувається.
Диванні подушки у вітальні лежали не так, як вона залишала їх. На журнальному столику виднілася характерна пляма від гарячої чашки – ідеально кругла, ніби її спеціально не стали витирати.
Тремтячими руками Ганна дістала телефон і набрала номер чоловіка. Гудки. Один, другий, третій… Увімкнулась голосова пошта.
– Сергію, передзвони негайно, – власний голос здався їй чужим. – Здається… Здається, хтось у домі був.
Вона змусила себе методично обійти всі кімнати, відзначаючи деталі: трохи пом’яте покривало на ліжку, рушник у ванній, що висів не на своєму місці, зрушена мікрохвильовка на кухні… Дрібниці, які окремо можна було б списати на забудькуватість, але разом вони складалися в неприємну картину…
Телефон у руці завібрував так несподівано, що вона здригнулася.
– Так?
– Привіт, люба, – голос Сергія звучав якось дивно. – Що трапилося?
– У будинку хтось був, – вона намагалася говорити спокійно, але виходило погано. – Тут… Тут пахне чужими парфумами і димом.
У слухавці запала важка пауза.
– Сергію?
– Послухай… – він тяжко зітхнув. – Нам треба поговорити.
Земля наче пішла з-під ніг. Вона опустилася на кухонний стілець.
– Про що?
– Я… Я збирався розповісти тобі. Просто не знав, як.
– Розповісти що? – її голос став твердим.
– То я там був. Пам’ятаєш Марину із бухгалтерії? Ми… Ми почали спілкуватися після новорічного корпоративу.
Ганна заплющила очі. Марина. Молода бухгалтерка, яка прийшла у компанію пів року тому. Висока блондинка з гарною фігурою і чарівною посмішкою. Звісно, вона пам’ятала її – вони навіть обмінювалися люб’язностями на останньому корпоративі.
– І ти її привозив сюди? – тихо спитала вона.
– Усього кілька разів, – у його голосі лунало каяття. – Я… Мені дуже шкода.
– Пару разів, – луною озвалася Ганна. – У наш будинок. Де ми планували майбутнє. Де збиралися виховувато дітей.
– Ганна, я…
– Помовч, – зупинила вона його. – Просто замовкни.
Вона поклала слухавку. Дванадцять років шлюбу. Усі їхні спільні мрії, плани, надії – і що тепер? “Марина із бухгалтерії”?
Телефон знову завібрував – надійшло повідомлення від Сергія: “Давай поговоримо. Я все поясню”.
Ганна гірко посміхнулася. Що тут пояснювати? Поки вона працювала допізна, намагаючись забезпечити їм найкраще життя, він був тут із молоденькою колегою. У їхньому спільному будинку. На їхньому ліжку.
Підвівшись, вона підійшла до вікна. Надворі починав накрапати дощ, краплі барабанили по склу. Дивно, але замість очікуваної істерики вона відчувала лише спустошеність та злість.
“Я приїду. Ми повинні все обговорити” – таке повідомлення прийшло від чоловіка.
“Не приїдеш, – написала вона у відповідь. – Не смій сюди приїжджати».
Мобільний знову задзвонив. Цього разу Катя – найкраща подруга.
– Алло?
– Ти як? – Голос подруги звучав стривожено. – Сергій дзвонив, сказав, що ти на дачі…
– Ти знала? – перебила її Ганна.
– Що?
– Про Марину. Ти знала?
Мовчання на іншому кінці лінії було промовистіше за будь-яку відповідь.
– Господи, Катю… – Ганна відчула, як підступають сльози. – І ти мовчала?
– Я не була певна, – тихо відповіла подруга. – І взагалі… Це не моя справа…
– Не твоя справа? – Ганна майже кричала. – Я думала, ми подруги!
– Ганнусю, послухай…
– Ні, це ти послухай, – вона ледве стримувалася. – Я працювала цілодобово, збирала на ремонт цієї дачі, а він тим часом розважався тут із цією… З цією…
Вона не спромоглася закінчити фразу. Сльози нарешті прорвалися, і вона розплакалася.
– Я зараз приїду, – рішуче сказала Катя.
– Не треба, – схлипнула Ганна. – Я хочу побути сама.
Дощ посилився, перетворившись на справжню зливу. Вона стояла біля вікна, дивлячись, як потоки води розмивають доріжки у саду. Все, що здавалося таким міцним і надійним, розсипалося на її очах.
У двері постукали – наполегливо, вибагливо.
– Ганно, відкрий! – Голос Сергія. – Я знаю, що ти там!
Вона мовчала, не рухаючись із місця.
– Будь ласка! Нам треба поговорити!
– Іди, – гукнула вона. – Я не хочу тебе бачити!
– Я не піду, поки ми не поговоримо!
– Тоді мокни під дощем!
За дверима запала тиша, яка порушувалась лише шумом зливи. Потім знову пролунав його голос – тихий, майже благаючий.
– Я люблю тебе, Ганно. Це була помилка…
– Любиш? – Вона гірко засміялася. – Дивна в тебе любов, Сергію. З походами на ліво.
– Та дай мені все пояснити…
– Нема чого пояснювати! – вона відчула, як усередині здіймається хвиля. – Все дуже ясно! Ти привів її в наш дім. Ти був з іншою жінкою у нашому домі! Про що тут говорити?
– Я заплутався… – його голос здригнувся. – Я не хоті щобд ти переживалав,…
– Не хотів? Ти сам розумієш, що верзеш? – Вона підійшла до дверей. – І знаєш що? Я навіть вдячна. Принаймні, тепер я знаю, чого ти вартий.
За дверима знову запала тиша. Потім почулися кроки, які віддалялися, звук двигуна. Ганна притулилася до стіни і повільно сповзла на підлогу.
Телефон знову задзвонив – мама.
– Доню, що трапилося? Сергій дзвонив…
– Все добре, мамо, – Ганна постаралася, щоб голос звучав спокійно. – Правда.
– Не обманюй мене. Я ж чую…
І тут Ганна не витримала. Слова полилися потоком – про чужий запах у будинку, про знайдені речі, про дзвінок чоловіка та його зізнання…
– Приїдь додому, – твердо сказала мама, вислухавши. – Нема чого тобі там одній сидіти…
– Ні, – Ганна похитала головою. – Я залишусь тут. Мені треба… треба все обміркувати.
Ніч видалася безсонною. Вона лежала в темряві, прислухаючись до шуму дощу, і перед очима проносилися картини їхнього спільного життя: перше побачення, пропозиція руки та серця, весілля, купівля цього будинку… Де і коли все пішло не так?
Ранок приніс дивну ясність. Ганна сиділа на веранді з чашкою кави, яка вже охолола, і дивилася, як у саду прокидаються птахи. Телефон давно розрядився – вона не стала його заряджати. Не хотілося ні з ким розмовляти.
Близько полудня на доріжці з’явилася знайома постать. Марина. У строгому діловому костюмі, на підборах – дивний вибір для заміської прогулянки. Побачивши Ганну, вона застигла, явно не чекаючи на зустріч.
– Доброго дня, – голос Ганни прозвучав напрочуд спокійно.
– Я… – Марина затнулась. – Я думала, що тут нікого немає.
– Прийшла по свої речі?
Марина почервоніла.
– Ганно, я…
– Чашка на кухні, – зупинила її Ганна. – І решта теж. Забирай і йди.
– Я не хотіла… – Марина зробила крок уперед. – Все вийшло якось само собою. На корпоративі…
– Мене не цікавлять подробиці, – голос Ганни став крижаним. – Просто забери свої речі і зникни.
Марина невпевнено переступила з ноги на ногу.
– Сергій дуже переживає. Він любить тебе.
Ганна повільно піднялася зі сходів. Усередині все клекотіло.
– Як ти смієш? – тихо запитала вона. – Як ти смієш говорити мені про його почуття? Ти приходила у нашу оселю. Ти з ним тут… І тепер ти намагаєшся вчити мене?
– Пробач, – прошепотіла Марина, опускаючи очі. – Я просто хотіла сказати…
– Забирайся, – сказала Ганна. – Негайно.
Коли звук підборів затих вдалині, вона повернулася в хату. Методично зібрала всі сліди перебування Марини в пакет і винесла до баків для сміття. Потім підняла постільну білизну, яку зняла і кинула на підлогу ще вчора, зім’яла її і відправила туди ж.
Увечері приїхала мама – мабуть, Катя таки подзвонила їй. Мовчки обійняла дочку, почала поратися на кухні.
– Ти не зобов’язана прощати його, – сказала вона, ставлячи перед Ганною чашку гарячого чаю. – Ніхто не має права вимагати від тебе цього.
– Я знаю, – Ганна обхопила чашку долонями, гріючись об гарячі стіни. – Просто… дванадцять років, мамо. Як усе це перекреслити?
– А як із цим жити далі? – м’яко спитала мати. – Щоразу, коли він затримується на роботі, думати – чи з нею? Перевірити його телефон? Принюхуватися до сорочок? Це не життя, дочко.
Ганна кивнула головою.
Вона вже зрозуміла це – там, на веранді, дивлячись на розгублену Марину. Зрозуміла, що не зможе забути. Не зможе вдавати, що нічого не було. Не зможе довіряти.
Наступного дня вона зателефонувала Сергію.
– Я подаю на розлучення, – сказала вона, дивуючись своєму спокою.
– Ганно, будь ласка… – його голос здригнувся. – Спробуймо все виправити. Я присягаюся…
– Ні, Сергію, – м’яко перебила вона. – Деякі речі не можна виправити. Можна лише відпустити.
– Я люблю тебе.
– Можливо. Але цього недостатньо.
Поклавши слухавку, вона вийшла в сад. Ранкове сонце золотило верхівки дерев, у повітрі пахло свіжістю після дощу. Десь у глибині душі все ще було важко, але це уже було інше – очищуюче, зцілююче.
Вона знала, що попереду буде багато важких днів. Будуть спроби Сергія повернутися, умовляння друзів “дати ще один шанс”, власні хвилини слабкості. Але тут і зараз, стоячи в саду їхнього спільного будинку, який більше ніколи не буде колишнім, вона відчувала дивне полегшення.
Іноді потрібно втратити щось важливе, щоб знайти себе. Ця думка прийшла раптово, але здалася напрочуд правильною. Так, вона втратила чоловіка, довіру до кращої подруги, частину минулого життя. Але, можливо, саме зараз вона нарешті набула себе – справжньої, сильної, здатної приймати складні рішення.
Телефон у кишені завібрував – надійшло повідомлення від рієлтора: “Подивилася варіанти квартир, які ви просили. Є кілька цікавих пропозицій. Коли зручно зустрітися?”
Ганна посміхнулася і почала набирати відповіді. Життя тривало. І в цьому новому житті вона буде тією, хто сам пише свою історію.
Увечері, замикаючи дачу, вона востаннє окинула поглядом ділянку. Стільки спогадів, стільки надій було пов’язане з цим місцем… Але минуле має залишатись у минулому. Попереду чекав новий розділ – чиста сторінка, яку вона заповнить сама, незважаючи на зраду і біль.
Сергій ще кілька разів намагався поговорити з нею, переконував дати їхнім стосункам другий шанс. Але Ганна залишалася непохитною. Вона знала: пробачити можна багато, але є речі, після яких неможливо склеїти розбиту довіру. І нехай розлучення далося важко, нехай довелося починати життя практично з нуля, вона жодного разу не пошкодувало про своє рішення…
…Через пів року, сидячи у своїй новій квартирі з краєвидом на парк, Ганна згадувала той день на дачі як поворотний момент свого життя.
Момент, коли вона знайшла сили вибрати повагу до себе замість ілюзії сімейного щастя.
І нехай шлях до цього рішення був важким, але воно було того варте.
Адже іноді треба пройти через темряву, щоб побачити світло.
Й іноді кінець однієї історії стає початком іншої – чеснішої, справжнішої.
Своєї власної…
