Історії жінок

Ірина йшла по парку задумлива. – Отак, чим старша стаю, тим менше друзів залишається! – думала вона. – І що буде далі? Невже я залишуся зовсім одна?! Раптом вона почула чоловічий голос: – Дівчино, скажіть, а Олена це ваша сестра? – Ірина стрепенулася і з подивом подивилася на якогось чоловіка. – Так, є в мене сестра Олена, а що? – запитала вона. Цей чоловік здався їй чимось знайомим… – Та нічого, просто не міг придумати приводу для знайомства, от і запитав перше, що спало на думку, – незнайомець усміхнувся. – А ви знаєте мою сестру? – вирішила уточнити Ірина. І тут її осяяло

– Світлано, чому ти відмовляєшся? – Ірина дуже засмутилася.

Бо ж вона вже вже стільки нарозповідала своєму начальникові про Світлану і про те, яка та чудова працівниця і як вона їм підходить.

І, головне, це все було правдою!

І тепер Світлана відмовляється йти на співбесіду.

– Знаєш… Я ж тобі говорила, моя англійська мова… Я в ній невпевнена, – задумливо сказала Світлана.

– Світлано, та тобі не треба буде говорити англійською! Тільки писати листи. Але зараз це легко зробити, просто взяти і перекласти спеціальною програмою. Плюс ми маємо стандартні відповіді. Ну, справді, Світлано! Ти ж завжди хотіла попрацювати у міжнародній компанії. Раділа за мене, що я в таку влаштувалась і що там грошей більше в рази платять. І зараз у тебе є шанс! Світлано, я вже домовилася. 99 відсотків, що тебе візьмуть, – Ірина стала вмовляти подругу.

– Ні. Я не потягну, – Світлана заперечливо похитала головою й Ірина важко зітхнула.

Що ж. Вона зробила все, що могла і це сама Світлана відмовилася від такої привабливої ​​пропозиції.

– Гаразд, – Ірина спробувала посміхнутися. – Ні, так ні.

Потім вони посиділи в кафе ще трохи, але подальша розмова у них не клеїлася, тому Ірина послалася на зайнятість і поїхала додому.

Вона йшла і час від часу витирала сльози, що набігали на очі.

Вона налаштувалась, що працюватиме зі своєю подругою, а тут таке.

– Ну й гаразд, у цьому є позитивна сторона. Тепер, коли Світлана почне вкотре скаржитися, то я скажу їй, що свій шанс покращити своє життя, вона втратила.

Не встигла Ірина дійти додому, як їй зателефонувала мама.

– Іро, ти взяла відпустку? – запитала вона.

– Так, матусю, взяла, – відповіла Ірина.

– На місяць? З середини травня до середини червня, як домовлялися? – знову запитала мама.

– Так, – зітхнувши відповіла Ірина.

Вона розуміла, що ця відпустка буде не відпусткою, а важкою працею на городі.

– Чудово, доню, чекаємо на тебе з батьком!

Мати поклала слухавку. Ірина вирішила зайти у свій улюблений парк…

…Через деякий час після зустрічі зі Світланою, Ірина зрозуміла, що зовсім не хоче з нею спілкуватися. Бо ж ця її відмова була не першою, але дуже неприємною.

Світлана, до речі, їй теж не писала і не дзвонила, що було дуже дивно.

– Можливо, вона теж не хоче зі мною спілкуватися? – подумала Ірина.

В принципі, це було цілком логічно, бо ж тепер вона не могла скаржитися їй на свою нелегку долю.

– А от не робитиму я перший крок! – вирішила Ірина. – Нехай вона сама робить. А її привітаю тільки з новим роком і днем ​​народження.

Так, їй було неприємно і прикро. Бо ж вони дружили 10 років! А може й не дружили? Може це вона, Ірина, дружила, а Світлана просто переносила на неї весь свій негатив?

Якщо це так, то добре, що вони перестали спілкуватися…

…Ближче до відпустки, до Ірини в гості заскочив брат.

– Ірино, привіт! Ну, ти як, готова? – спитав він.

– Звісно! – Ірина зітхнула. – У тебе маленька дитина, зрозуміло, що тебе не заманити далеко від дому.

Ірина посміхнулася. Вона любила брата, а ось до його дружини досі ставилася насторожено. При цьому вона сама не знала чому.

– Слухай, я ж чого зайшов… Ти там акуратніше, гаразд? – сказав він.

Ірина з подивом глянула на Андрія.

– Що ти маєш на увазі? – запитала вона.

– Розумієш, – сказав Андрій. – Уся справа в тому, що десь у січні мені дзвонила Оленка.

– У січні? Щось вона не часто тобі дзвонить, – зауважила Ірина.

Просто Олена – була їхня старша сестра і, наприклад, Ірина, з нею часто спілкувалася.

– Та ні, навпаки, часто дзвонить, – Андрій усміхнувся. – Просто у січні вона питала мене з приводу маминої квартири і говорила, що нібито ми її неправильно приватизували і тому треба зробити, щоб вона була повністю на мамі. А ще вона сказала, що можна це зробити простіше – мені потрібно приїхати і відмовитися від своєї частки. Ось!

Андрій округлив очі.

– Я так зрозумів, що Оленка хоче, щоб мама їй квартиру залишила і чомусь я впевнений, що вона вмовлятиме тебе теж від своєї частки відмовитися, – додав Андрій.

Ірина сплеснула руками.

– Як це? – вона була здивована. – А чому їй? Чесно сказати, нам же ж з тобою батьки з дитинства казали, що та, дідівська квартира, це Олени, а ця – наша з тобою. Я ж і комуналку за неї плачу.

– Он, як! – хмикнув Андрій. – І я теж.

– Як це?! – Ірина здивувалася ще більше.

– А ось так. Мені мати скаржилася, що їм із батьком грошей не вистачає і попросила мене взяти на себе оплату. Я подумав, що вона до тебе не звернулася, бо ти кредит ще платиш.

– Цікаво. Вона мені теж постійно каже, що їм не вистачає і теж просила, щоб я оплачувала. А щодо тебе я думала, що вона не хоче тебе турбувати, тому що в тебе маленька дитина, – Ірина зітхнула. – Я їй на картку скидала, бо вона сказала, що їм платять субсидію і тому щоразу сума різна, – Ірина знову зітхнула. – А потім вона сказала, що субсидію їй скасували. Андрію, як так?

Андрій знизав плечима.

– Не знаю, Ірино. Але ось так, – Андрій помовчав трохи і додав: – Я ще іноді батькам грошенят підкидаю…

– Та я теж… Значить вони не потребують, так? – запитала Ірина.

– Не факт. Просто за наш рахунок хочуть бути добрими. Ну чи мати такою хоче бути.

– Ох…

– А щодо «їхати». Просто від частки своєї не відмовляйся, а квартплату ми платитимемо навпіл. Тільки матері про це поки що не говори. Я сам із нею поговорю, – розпорядився Андрій.

– Треба ж, розкомандувався! – подумала Ірина.

Просто з них трьох Андрій був наймолодшим. Але вона вирішила не казати нічого на цю тему.

Як Ірина і думала, щойно вона приїхала до батьків, так одразу ж її й повезли в село.

– Іринко, ми з батьком уже старенькі. Нам треба грядки зробити й посадити все, що ми задумали, – сказала мама.

– Добре, – кивнула Ірина. – А Олена приїде? Допомагатиме мені? – вирішила уточнити вона, оскільки з моменту приїзду сестру вона не бачила.

– Ні, ти що! Оленка закохалася і зараз намагається налагодити своє особисте життя, – сказала мама.

– А-а-а, – сказала Ірина.

– Так. Тому Славко й Марина залишаться з тобою.

Славко з Мариною були діти Олени й Ірина з ними ладнала, але ж…

– Як зі мною?! – вигукнула вона. – Мамо, мені буде зовсім не до них. Я ж упорядковуватиму вашу дачу і посадками займатимуся. А їм і готувати треба і розважати… Ні!

Ірина була обурена вкрай.

– Гаразд. Подивимося, – сказала мама.

Але коли Ірина сідала в машину до батька, щоб він відвіз її в село, її племінники були там.

На її обурений погляд мати знизала плечима і зашепотіла, що вони з батьком уже старі і їм важко стежити за ними.

Ось так, на тендітних плечах Ірини опинилися і племінники.

Насправді все виявилося не так уже й погано. Ірина просто стала залучати до різних робіт племінників і може навіть і не зустрілася б з Оленою, але та дізналася про це і примчала в село, та ще й влаштувала сварку.

– Як ти могла! – галасувала Олена. – Вони приїхали сюди відпочивати і ти не мусила казати їм працювати.

– Серйозно? – Ірина посміхнулася. – Тоді сама і сиди зі своїми дітьми! І взагалі, чому я сама тут все роблю? Могла б приїхати й допомогти. Ми ж одна сім’я!

Олена не вгавала.

– Ми одна сім’я? Та ти найнепотрібніша серед нас! Незаміжня, дітей немає. І нічого зробити не можеш, що тобі доручають!

– Відчепись ти від мене! – Ірина розгнівалася. – Це ти недолуга. Раз народила двох дітей, то будь ласка і слідкуй і виховуй їх сама.

Ірина вилетіла з дому, мало не наскочила на якогось чоловіка і побігла у бік річки…

…– Значить із тобою ніхто про квартиру не говорив? – запитав Ірину Андрій.

Звичайно, він зайшов до неї після її приїзду.

– Говорили, – Ірина зітхнула. – Ти мав рацію. Олена вважає, якщо ми не живемо там, то маємо подарувати частки матері. Я її запитала: – А хто платитиме квартплату, якщо я відмовлюся від частки? Так вона мені відповіла, що батьки шукатимуть кошти.

– Ого.

– Я відмовилася. І так я на Олену образилася. Ох! Олена ж мені сказала, що мене не можна підпускати до дітей. Ну, як не можна? З її ж дітьми було все гаразд. Більше того, вони читали зі мною книги, ми розвʼязували приклади і писали диктанти, та й на городі вони мені допомагали.

Чому не можна підпускати? Не розумію

Я сказала Олені, що збираюся розділити рахунки і платити тільки за себе. І, можливо, – Ірина багатозначно подивилася на Андрія. – І може навіть продам свою частку.

– І що Олена?

– Засмутилася. Сказала, що я не орієнтована на сім’ю, що мені їй треба допомагати, тому що вона залишилася сама. Цікаво як? Я ж не винна в тому, що її чоловік покинув, – Ірина знизала плечима.

– Це вона його покинула, – раптом сказав Андрій.

– Господи, Андрію, звідки ти все це знаєш?! – здивувалася Ірина.

Андрій засміявся.

– Просто ти була вся в навчанні, потім у роботі, тепер у роботі і допомозі іншим. Що ж, я цього не бачу? Та ти сама мені все розказуєш. Одну подругу до себе на роботу прилаштувала, другу хотіла, а сама не пішла. До батьків постійно їздиш. Мені з дружиною допомагаєш доглянути іноді за моєю дитиною.

– Ой, та ти всього два рази просив. І перше я не залишилася. Там же ж іще теща твоя прийшла, ну я й вирішила, що вона й подивиться, – відмахнулась Ірина.

– Та вже… Як дізналася, що ми без неї обійшлися, одразу прискакала. Вона в мене ще та маніпуляторша, – Андрій усміхнувся. – Але я хочу сказати, що настав час тобі подумати про себе. Бо ти про інших завжди думаєш, а про себе забуваєш.

– Гаразд, почну думати і про себе, – посміхнулася Ірина.

…Пройшло ще трохи часу і одного разу на порозі у Ірини зʼявилася Олена.

– Привіт! – Олена відсунула Іру вбік і пішла до неї в квартиру. – А в тебе тут нічого… Затишно…

– Ти одна? – запитала Ірина.

– Одна. Діти з бабусею та дідусем, – відповіла Олена. – Я вирішила також роботу тут пошукати. Сподіваюся, що ти прихистиш мене на деякий час.

Олена запитливо подивилася на Іру.

– Добре, – Ірина розуміла, що Олена спеціально зʼявилася саме до неї – вона знала, що Ірина їй не відмовить. – А якийсь час – це скільки?

– Місяць, чи два. Напевно, два. Поки я знайду роботу, потім відпрацюю і тільки після цього отримаю зарплату. Два місяці коротше кажучи.

– Гаразд, погодилася Ірина.

На превеликий подив Іри, Олена зовсім не турбувала її. Щось робила, кудись ходила. Єдине, що їй не подобалося – нічого не розповідала. Тож знайшла вона роботу, чи ні – Ірина не знала.

Якось вона прийшла додому і побачила, як Олена скидає свої речі у валізу. З її вигляду Ірина зрозуміла, що щось трапилося.

– Олено, все гаразд? – запитала Ірина.

– Гаразд? Ні! Він мене обманув, тільки дарма час згаяла! – вигукнула сестра.

– Хто? – Ірина була здивована.

– Іро, ти що?! Ти у якому світі живеш взагалі? Я сказала, що приїхала влаштовуватися на роботу, а ти й повірила! – Олена кинула у валізу чергову кофтинку.

– А що, я… Не зрозуміла. Ти роботу не шукала? Тоді що ж ти робила?! – Ірина була спантеличена.

– Гаразд, скажу тобі. Поїхала я сюди за чоловіком своєї мрії. Я так думала, що він – моя мрія, бо в нього за нашим селом величезний будинок і їздить він на дорогій машині, я думала, він багатий. І тому робила все, щоб він помітив мене і захотів бути зі мною.

Олена сіла на ліжко і розплакалася й Ірині навіть стало шкода її.

– Олено, а ти його любила? – навіщось спитала вона.

– Ні, – Олена заперечливо похитала головою. – Я просто хочу бути багатою. Чому в одних усе, а в мене нічого нема?

Ірина знизала плечима.

– А чому ти вважаєш, що в тебе нічого нема? У тебе є квартира, двоє дітей, залишилося знайти тільки роботу, яка тобі сподобається.

– Та не хочу я працювати! І ніколи не хотіла. Я хочу насолоджуватися життям, – заявила Олена.

– Серіали дивитися цілодобово? – запитала Ірина.

– І серіали теж дивитися. А що такого? І ніколи більше не прибирати і не готувати і багато подорожувати і купувати собі тільки фірмовий одяг. І коштовності, – Олена зиркнула на Ірину. – Можна подумати ти цього не хочеш?

Ірина знову знизала плечима.

– Як сказати… Це було б непогано, але для мене головне, щоб я займалася тим, чим мені цікаво.

– Та я й кажу, нерозумна ти! – хмикнула Олена.

– Гаразд, дамо мені спокій. Мені просто цікаво… Так чоловік твоєї мрії ким у результаті виявився? Пройдисвітом чи що?

– Пройдисвітом. Він всього лише водій. А я думала, що він – власник, – Олена важко зітхнула. – Гаразд, Іро, дякую, що прихистила мене, але поїду я додому.

– Що робитимеш удома? – запитала Ірина.

Олена посміхнулася.

– Не повіриш – вкотре шукатиму багатого чоловіка.

– Олено… Ти вибач, якщо втручаюся, але тобі треба добре подумати чим ти відрізняється від всіх інших жінок, які напевно будуть витися біля твого майбутнього чоловіків. І взагалі, спершу потрібно зрозуміти потрібна ти йому, чи ні.

– Іро, – зупинила сестру Олена. – Без тебе розберуся, гаразд?

Ну а через кілька днів, Олена поїхала до себе назад, а Ірина подумала, що ось так живеш-живеш і одного разу розумієш, що ти зовсім не знаєш своєї родини.

…Ірина йшла по парку і думала, що чим старша вона стає, тим менше подруг і друзів у неї залишається.

На жаль, це було саме так. І що буде далі? Невже вона залишиться зовсім одна?! Навіть Олена сама ніколи не залишиться – тому що вона має дітей, а вона, Ірина, може в результаті до цього прийти.

– Дівчино, скажіть, а Олена – це ваша сестра? – Ірина стрепенулася і з подивом подивилася на якогось чоловіка.

– Так, є в мене сестра Олена, а що? – запитала вона.

Цей чоловік здався їй чимось знайомим.

– Нічого. Просто не міг придумати приводу для знайомства, от і запитав перше, що спало на думку, – незнайомець усміхався.

– А ви знаєте мою сестру? – вирішила уточнити Ірина.

– Так, знаю, – чоловік кивнув.

І тут Ірину осяяло!

З цим чоловіком вона зустрілася в селі, коли посварилася з Оленою і вибігла з дому!

Якщо він живе у селі, то що він робить тут?

– А ви їй хто? – запитала Ірина.

– Ніхто. Ми просто кілька разів спілкувалися, а вона собі щось там вигадувала.

– Зрозуміла, ви той самий молодий чоловік, який працює водієм! – Ірина запитливо подивилася на нього.

– Скажу точно – я той самий! – кивнув незнайомець. – А ви маєте щось проти водіїв? – уточнив він.

– Ні. Зовсім ні, – запевнила його Ірина.

Він їй сподобався.

– Тоді може по філіжанці кави? – запропонував чоловік. – Я – Василь.

– Із задоволенням, – погодилася вона. – Моє імʼя ви знаєте…

…Через деякий час вона почала зустрічатися, а потім Ірина вийшла за Василя заміж. Такого вона від себе не очікувала!

Але тепер вона знає точно, що часом ми не тільки не знаємо свою сім’ю й друзів. Дуже часто ми не знаємо і себе…

Вам також має сподобатись...

Ніна з Павлом вирішили одружитися. Весілля було в самому розпалі. Наречений кудись вийшов, а Ніна, користуючись його відсутністю, вирішила піти підправити собі макіяж. Дівчина зайшла в туалет і зрозуміла, що вона там не одна. З однієї кабінки чулися якісь звуки… Ніна напудрила носик, підфарбувала губи і вже хотіла було виходити, як раптом з кабінки вийшла її подруга Аліна. Вона почервоніла, а її довге волосся трохи розтріпалося і сплуталося… Побачивши Ніну, Аліна чомусь застигла. Ніна глянула хто вийшов слідом за подругою й очам своїм не повірила

Таїса швидко одягнулася, вмилася й причесалася. Вона взяла свою сумку і вибігла з хати. Через десять хвилин жінка стояла біля воріт свого племінника Андрія. Таїса трохи постояла біля хвіртки… Нарешті вона зважилась і рішуче зайшла на подвірʼя. Таїса постукала у двері. В хаті почулися кроки і невдовзі на порозі зʼявився Андрій – син її покійного брата Миколи. – Тітко Таїсо, привіт! – здивувався він. – Що ви тут робите? Щось трапилось? – Привіт, Андрію, – сказала Таїса. – Так, трапилось… Ось тримай. Таїса дістала із сумки чорний пакет. Андрій розгорнув пакунок і застиг від побаченого

Таня була на роботі, раптом жінка відчула, що погано себе почуває. – Що з тобою подруго? – запитала Ніна. – Та щось погана почуваюся, – відповіла Таня. – Йди краще додому, – порадила Ніна. Таня зібрала сумку і вирушила додому. Жінка ледве піднялася на третій поверх, відкрила квартиру, як раптом побачила жіночі чобітки. – Дивно, – подумала Таня і пішла у спальню прилягти. Жінка відкрила двері і застигла

Валентина підійшла до дзеркала, приклала до себе сукню своєї юності і важко зітхнула… Раптом пролунав настирливий дзвінок у двері. Валентина поклала сукню на крісло й пішла відчиняти. На порозі стояв її сусід Юрко. – Тобі чого, Юрко? – запитала жінка. – Та я цей.., – не наважувався заговорити чоловік. – Ти красуня, – несподівано видав він. – Ти тут жартувати прийшов, чи що?! – розсердилася Валентина. – Іди вже давай! Ходять тут… Вона хотіла зачинити двері, але сусід раптом дістав те, що тримав за спиною! Валентина очі витріщила від несподіванки