Весняне сонце заливало світлом простору кухню. Ганна повільно помішувала ложечкою чай, задумливо дивлячись у вікно на бруньки клена, які вже розпускалися.
Десять років шлюбу – чималий термін, щоб навчитися читати між рядками, помічати недомовлене, відчувати фальш у голосі близьких людей.
– Ганнусю, ти подумала над тим, що я казала? – голос свекрухи, Світлани Петрівни, звучав солодко і єхидно. – Бо ж чоловік має бути господарем у домі!
Ганна скривилася, згадуючи цю недавню розмову.
Свекруха, як завжди, почала здалеку – про сучасних жінок, які не вміють створювати правильну атмосферу в сім’ї, про те, як важливо підтримувати авторитет чоловіка.
– Мамо, давай не будемо, – втрутився тоді Ігор, але якось невпевнено, ніби грав заздалегідь обумовлену роль.
– А що ж такого? – сплеснула руками Світлана Петрівна. – Я ж про ваш добробут дбаю!
Ганна відставила чашку і пішла у спальню. Щось невловимо змінилося останнім часом – погляди, інтонації. Ігор став частіше затримуватися у матері, повертався якийсь напружений, уникав дивитись в очі.
Машинально відкривши шухляду письмового столу, вона застигла.
Під купкою старих журналів лежала папка з документами, якої раніше тут не було!
А всередині… Бланки договору дарування! Її квартири! На ім’я Ігоря!
– Господи… – тільки й прошепотіла Ганна від побаченого.
Документи були майже готові, не вистачало тільки її підпису. Вони планували все провернути тишком-нишком, підсунувши папери в метушні, розраховуючи на її довірливість і звичку підписувати не дивлячись, що саме дає чоловік.
Квартира дісталася їй від бабусі. Та була світлою, теплою людиною… Вона завжди говорила:
– Ганнусю, це твій тил, твоя фортеця!
І ось тепер найближчі люди готують зраду за її спиною.
Ганна обережно поклала документи на місце. У голові поступово почав формуватись план. Вона не влаштовуватиме сварок.
О ні! Вона дасть їм урок, який вони запам’ятають надовго…
…– Любий, я сьогодні затримаюсь! – гукнула Ганна, виходячи з квартири. – У мене зустріч з клієнтом!
– Добре, люба! – озвався Ігор з кімнати, і в його голосі почулося полегшення.
– Нічого, – подумала Ганна, спускаючись по сходах. – Скоро ви в мене заспіваєте зовсім іншу пісню…
Офіс нотаріуса зустрів Ганну прохолодою кондиціонера і запахом свіжої кави.
Михайло Степанович, літній юрист із уважним поглядом, вислухав її історію, не зупиняючи.
– Значить, тишком-нишком хочуть квартирку забрати? – він похитав головою. – Знайома історія. Тільки зазвичай люди все розуміють, коли вже пізно.
– Що мені робити? – Ганна нервово смикала ремінець сумочки.
– Для початку заспокоїтись, – Михайло Степанович дістав із шафи важку папку з документами. – Ми маємо перевагу – ми знаємо про їхні плани, а вони не підозрюють про наше знання.
Наступні дві години вони розробляли стратегію. План був ризикований, але елегантний у своїй простоті.
– Головне – не показувати вигляду, що ви щось запідозрили, – інструктував нотаріус. – Нехай думають, що все йде за їхнім сценарієм.
Увечері Ганна повернулася додому.
Ігор сидів на кухні зі Світланою Петрівною, вони про щось жваво шепотілися, але з її появою різко замовкли.
– Ганнусю! – свекруха розпливлася в посмішці. – А ми тут з Ігорчиком якраз про тебе говорили.
– Правда? – Ганна мило посміхнулася у відповідь. – Сподіваюся, нічого поганого?
– Що ти, люба! – Світлана Петрівна підійшла й приобійняла невістку. – Знаєш, я тут подумала… Може, тобі варто трохи відпочити? З’їздити кудись на тиждень?
Ігор за спиною матері якось дивно смикнувся.
– Дякую за турботу, – Ганна м’яко вивільнилася з обіймів. – Але у мене зараз стільки роботи.
– Ну, хоч на пару днів! – наполягала свекруха. – Ігор якраз збирався зайнятися документами на квартиру, там якісь формальності.
– Ах он воно що, – подумала Ганна. – Хочуть відправити подалі, щоб провернути все без мене.
– Документами? – вона показала легке здивування. – Якими?
– Та так, – махнув рукою Ігор. – Звичайна рутина. Я сам розберуся, не хвилюйся…
– Ну вже ні, любий, – Ганна підійшла і ласкаво погладила чоловіка по плечу. – Яка ж я дружина, якщо залишу тебе одного поратися з папірцями?
Світлана Петрівна й Ігор перезирнулися.
– До речі, – як би між іншим сказала Ганна. – Я тут познайомилася з одним чудовим нотаріусом. Він обіцяв допомогти з усіма формальностями. Давайте наступного вівторка до нього сходимо?
– До нотаріуса? – голос свекрухи здригнувся. – Навіщо ж так ускладнювати?
– Ну а як же ж, мамо? – Ганна посміхнулася ще ширше. – Ви ж самі завжди кажете – все треба робити згідно із законом!
Наступні кілька днів перетворилися на витончену виставу.
Ганна грала роль довірливої дружини настільки переконливо, що часом сама починала сумніватися у реальності того, що відбувається.
– Любий, – щебетала вона за сніданком. – Я така рада, що ти взяв на себе всі ці клопоти з документами!
Ігор поперхнувся кавою і бурмотів щось незрозуміле. Він явно почував себе незатишно, але відступати було пізно. Та й Світлана Петрівна не дозволила б.
– Ганнусю, – свекруха тепер заходила майже щодня. – Може, не варто турбувати нотаріуса? У мене є знайомий юрист.
– Що ви, мамо! – Ганна сплеснула руками. – Михайло Степанович такий досвідчений фахівець. Він уже підготував усі папери!
У понеділок увечері, напередодні вирішального дня, Світлана Петрівна зробила останню спробу:
– Доню, – її голос був медом. – Би така розумниця, так дбаєш про сім’ю. Але знаєш, жінці іноді краще довіритися чоловікові.
– Ви абсолютно праві! – зупинила її Ганна. – Саме тому я така спокійна. Бо ж поруч зі мною дві найближчі люди, які ніколи не зрадять.
Ігор, який сидів у кріслі, здригнувся і впустив телефон.
…Вночі Ганна не могла заснути. Вона лежала, дивлячись у стелю, і згадувала бабусю. Як вони пили чай з малиновим варенням, як бабуся розповідала історії зі своєї молодості, як казала:
– Запам’ятай, внучечко, зрада близьких – найгірше, що може бути в житті…
– Ти не спиш? – запитав Ігор.
– Думаю про завтрашній день, – відповіла Ганна. – Знаєш, у мене таке відчуття, що він багато змінить у нашому житті.
Чоловік промовчав, тільки заворушився якось неспокійно.
Ранок вівторка видався похмурим. В офісі нотаріуса зібралися всі дійові особи цієї драми.
Світлана Петрівна, ошатна і схвильована, раз у раз поправляла зачіску. Ігор виглядав блідим і смикав комір сорочки.
– Отже, – Михайло Степанович розклав на столі документи. – Перевіримо всі папери…
Він почав перебирати папірці.
– Хвилиночку! – раптом вигукнув нотаріус, уважно вивчаючи документи. – А це що таке?
– Щось не так? – Світлана Петрівна посунулася вперед.
– Думаю, ці документи недійсні, – нотаріус зняв окуляри і строго подивився на присутніх. – Тут очевидні ознаки підробки. Ви знаєте, що за це буває?
Ігор побілів:
– Яка підробка? Не може бути…
– Більше того, – продовжував Михайло Степанович, дістаючи іншу папку. – Згідно з цими документами, квартира вже оформлена на іншого власника.
– Що?! – Світлана Петрівна скочила зі стільця. – Як це можливо?
Ганна спокійно дістала із сумочки папери:
– Дуже просто, мамо. Я переоформила квартиру на свою матір ще тиждень тому. Законно й офіційно.
– Ти… Ти знала? – Ігор оторопів.
– Звичайно, знала, – Ганна вперше за весь час дозволила собі показати справжні почуття. – Знала про кожен ваш крок. Як ви планували обманути мене, як готували підроблені документи, як хотіли залишити без даху над головою.
– Ми хотіли як краще! – галасувала Світлана Петрівна. – Для сім’ї!
– Для сім’ї? – Ганна гірко посміхнулася. – Обман і зрада – це для сім’ї? Десять років шлюбу, і ось чим все закінчується…
– Ганнусю, – Ігор спробував взяти її за руку. – Давай поговоримо…
– Про що? – вона відсмикнула руку. – Про те, як ти збирався забрати у мене квартиру? Або про те, як ховав документи у столі, сподіваючись, що я підпишу їх не дивлячись?
– Це все вона! – Ігор раптом вказав на матір. – Вона мене вмовила!
– Невдячний! – ахнула від обурення Світлана Петрівна. – Та як ти смієш?!
– Досить! – Ганна встала з-за столу. – Знаєте, що найгірше? Не те, що ви хотіли забрати у мене квартиру. А те, що ви навіть зараз не відчуваєте сорому. Ви сперечаєтеся, хто більше винен, замість просто визнати свою підступність.
Михайло Степанович мовчки збирав документи, делікатно даючи сімейній драмі розігратися до кінця.
– Я подаю на розлучення, – твердо сказала Ганна. – І повірте, після сьогоднішнього у мене є всі підстави вимагати, щоб ви трималися від мене та мого майна подалі.
– Ти не можеш так вчинити! – Світлана Петрівна схопилася за серце. – Ігорчику, скажи їй!
Але Ігор мовчав, опустивши голову. Перший раз у житті він бачив свою дружину такою – сильною, рішучою, непохитною.
– Можу і зроблю, – Ганна закрила сумочку. – Бабуся завжди казала – краще гірка правда, аніж солодка брехня. Дякую, що показали свої справжні обличчя!
Михайле Степановичу, дякую за допомогу.
Вона вийшла з кабінету, не озираючись. За спиною чулися голоси свекрухи і важкі зітхання тепер уже колишнього чоловіка.
Весняний вітер тріпав волосся, сонце проглядало крізь хмари.
Ганна йшла вулицею і вперше за довгий час відчувала себе по-справжньому вільною. Так, було неприємно. Так, зрада близьких це дуже важко. Але вона впоралася, захистила себе та свою спадщину.
Увечері, сидячи на своїй затишній кухні, Ганна дістала старий бабусин фотоальбом.
З пожовклої фотографії на неї дивилася усміхнена жінка з добрими очима.
– Ти була права, бабусю, – прошепотіла Ганна, проводячи пальцем по знімку. – Це й справді моя фортеця. І я зуміла її захистити…
…За вікном був захід сонця, і небо вже забарвилося в ніжно-рожеві відтінки.
Це був момент початку – початку нового життя.
Життя, наповненого щирістю, чесністю й свободою від підступних стосунків.…
