Вона стояла перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням. Все було ідеально, але радості у її погляді не відчувалося. Зайшла мати:
– Ганно, що ти в підборах по кімнаті ходиш, – підійшла стала поряд. – Он ти в мене яка красуня.
– Ага, красуня, – настрій у доньки остаточно зіпсувався, – На голову менше за тебе. Збираюся в інститут, а виглядаю як п’ятикласниця.
– Головне в тебе голова працює, – знову помилувалася та дочкою. – Та й красуня ти в мене.
– Красуня… Поряд високі хлопці, і я поряд з ними, як мала.
– Гаразд, іди! А то перший день і запізнишся.
З деякими своїми однокурсниками Ганна вже встигла познайомитись, але сьогодні збереться вся група і з’являться нові знайомі. Хотілося знайти подруг, які не дивилися б на неї зверхньо в прямому і переносному значенні. І, звичайно ж, друга.
Однокурсники підходили записувалися у куратора, молодої викладачки історії, яка стояла біля інститутського ґанку. Підійшла і вона, представилася:
– Ганна!
– Яка лялечка! – сказав високий симпатичний хлопець і додав з тією ж іронією: – Давай знайомитись!
Усі мимоволі посміхнулися. Усміхнулася й Ганна:
– Я, як завжди, найменша, – але усмішка була сумна.
І тут підійшов хлопець. Він здавався зростом нижче за неї. Сорочка з довгим рукавом, джинси, кросівки…
– Павло, – представився він.
– Хлопчику, а ти не заблукав? – запитав той самий красень.
Але на маленького хлопця це не справило жодного ефекту, він став вітатись з усіма за руку, привітно посміхаючись.
– Проходьте всі на третій поверх, – сказала кураторка. – У триста двадцять першу аудиторію. На п’ять років вона буде вашим другим домом.
Павло зайшов в аудиторію останнім і одразу попрямував до столу, навпроти вчительського, де розташувалася Ганна.
– Не зайнято?
– Сідай!
Їй, звичайно, хотілося, щоб поряд з нею сів серйозний хлопець, але ж не цей, який менший за неї.
– Мене Павло звуть, – представився той, усміхнувшись.
– Мене – Ганна, – сказала та без жодного ентузіазму.
Коли хлопець сів поряд, подумала:
– Він все ж таки трохи вищий за мене, просто я на підборах, а він у кросівках. Ну якийсь несерйозний, вісімнадцять років, а схожий на школяра середніх класів. Єдиний плюс – дуже комунікабельний.
І тут їй на думку прийшла цікава ідея:
– Йому важче, аніж мені! Я все ж таки сподіваюся знайти хлопця своєї мрії. Йому дівчину знайти важче, якщо тільки колись багатим стане, але зараз, судячи з його одягу, на багатого він не схожий.
Кураторка сказала все, що треба:
– З понеділка розпочнеться перший у вашому житті семестр. На цьому вступну пару закінчено.
Вона спустилася з інститутського ґанку. До неї кинувся Павло:
– Ганно, я проведу тебе додому?
– Проведи! – але сказано це було без жодного ентузіазму.
– Я мріяла, звісно, що сьогодні хтось проводе мене додому, але ж не цей хлопчик… – думала вона.
Ганна побачила на його обличчі щасливу посмішку, не витримала і спитала:
– Ти що посміхаєшся?
– Навіть не віриться, що йду поряд з такою гарною дівчиною.
– Дякую! – і щоб приховати збентеження запитала: – Ти в якій школі навчався?
– У тридцять шостій.
– Я у двадцять п’ятій.
– Так ти десь поряд живеш. Далеко ми жили один від одного, тому й не зустрілися досі.
Сказано це було таким тоном, наче вони неодмінно мали зустрітися в цьому житті.
– Ось у цьому будинку я живу.
І тут звідкись з’явилися двоє хлопців років по чотирнадцять, але на голову вищі за них.
– Ганно, у тебе хлопець з’явився, – сказав один і сміючись додав: – Такий самий, як і ти.
– Іване, я твоєму батькові скажу, він тобі влаштує! – грізно сказала Ганна.
– Хлопці, привіт! – сказав Павло і простягнув руку для привітання.
Ті машинально простягли свої. Далі сталося щось незрозуміле для дівчини. Після дружнього потиску, хлопці затрясли руками.
– Іване, ти знову бешкетуєш?! – почувся голос жінки, яка жила в їхньому домі.
Хлопці одразу відійшли вбік.
– Ганно, ти в якомусь під’їзді живеш? – спитав її новий друг, ніби нічого й не сталося.
– Он у тому.
– Може погуляємо ще?
– Павло, я тільки переодягнуся. Гаразд?
– Гаразд, я тебе тут зачекаю.
Вона подивилася, на бешкетників, які все ще стоять неподалік, і рішуче сказала:
– Ходімо до мене!
Вони зайшли в квартиру, Ганна зняла свої туфлі, зняв кросівки і її гість, і тут вона із задоволенням відзначила, що він – вищий!
– Проходь! Чаю поп’ємо!
Ганна швидко накрила стіл. Вони сіли пити чай.
Кожна дівчина у вісімнадцять років мріє про коханого хлопця, яким стане її чоловіком і вони ось так разом сидітимуть за столом. Мріяла й Ганна.
Після чаювання Ганна переодяглася і замість туфель з високим підбором одягла кросівки.
Вони гуляли і були щасливі, не помічаючи нікого навколо. Час летів швидко, і вони не помітили, як настав вечір, і батьки Ганні вже кілька разів дзвонили і питали, де вона.
Гуляли, переважно, вулицями, де небагатолюдно. Раптом помітили, що двоє здорових веселих вже хлопців, причепилися до літнього чоловіка і назрівала сварка.
Жінка, яка проходила поряд зі своїм чоловіком, обурилася:
– Ви навіщо до перехожих пристаєте?
– Тітко, йди своєю дорогою! – махнув рукою один із хлопців.
– Таню, ходімо! – смикнув її за руку супутник, і вони пішли повз.
– Ганно, треба виручати, дядька! – сказав Павло. – Близько не підходь!
Він сміливо підійшов до них і спокійно промовив:
– Хлопці, йшли б ви додому!
А далі сталося незбагненне. Павло легко відправив усю компанію по домівках…
Ганна із захопленням подивилася на свого друга:
– Павлику, та ти спортсмен?
– Щось типу того.
Мама зателефонувала вкотре і вже наказала:
– Ганна, зараз же додому!
– Ходімо проведу! – з жалем сказав її друг.
Вони цілувалися біля під’їзду. Ганна розуміла, що мама, напевно, дивиться у вікно, але їй було байдуже. Вона відчувала, що цей хлопець її половинка.
Знову на телефоні залунала музика.
– Павлику, я побігла!
– Я тобі подзвоню!
Ганна забігла в квартиру кинулась на балкон. Побачивши її, хлопець радісно помахав рукою і лише після цього пішов у бік зупинки.
– І хто це? – з посмішкою запитала мати, тільки-но Ганна вийшла з балкона.
– Мамо, ми з ним навчатимемося в одній групі. Він трохи вищий за мене, але такий сильний. Він чемпіон області, – заторохтіла дочка, немов переживаючи, що її обранець може чимось не сподобатися мамі.
– Ходімо на кухню, там все розкажеш.
Поки дочка мила руки, на кухню зайшов батько:
– Що там із Ганною?
– Здається, закохалася.
Таких вихідних вона ніколи не мала…
…У понеділок Ганна в інститут не йшла, а летіла. Адже навіть ніч без нього здавалась довгою.
Павло обійняв її, закружляв, наче пушинку.
А вся група дивилася на цього закоханого хлопця, який танцює зі своєю щасливою коханою на руках…
