Про кохання

Алла йшла додому і думала, що їй купити з нового одягу. Вона була запрошена на день народження в ресторан. Тут вона зупинилася біля перукарні. Алла відкрила двері і зайшла в салон. – Що бажаєте, стрижку, чи фарбування? – запитала її молода майстриня. – Та я ще не знаю точно, що хочу, – засоромилася Алла. – Але з хвостиком вже точно не варто, щоб було… Вона сіла у крісло, і майстриня почала пропонувати їй різні зачіски. Раптом у перукарню зайшов якийсь чоловік і сів у сусідньому кріслі. Алла глянула на нього і застигла від несподіванки

Алла виглядала втомленою останні два тижні.

Річний звіт її втомив, вона вже мріяла про відпустку, але за вікном біліли кучугури і мела хуртовина.

– Що з тобою, Аллочко? – запитала Ніна Геннадіївна. – Не заслабла ти? Бери лікарняний, звіт здала ж.

– Наша робота не терпить відстрочок. Хто за мене щоденну рутину робитиме? Ну, ні… – зітхнула Алла і поставила чайник. – До того ж я звикла, що все моє життя проходить на роботі. Так і змарнію тут у гордій самоті.

Алла дійсно не мала сім’ї. Батьки жили в селі, а вона, єдина дочка, якій ось уже скоро виповниться тридцять, все ще не була одружена.

– Ох, це вже пора! – погодилася Ніна Геннадіївна. – Не так давно ти прийшла до нас майже дівчинкою? А ось уже й серйозний фахівець.

– Ага, ось тільки крім спеціальності хочеться ще й особистого щастя … – знову нарікала Алла.

– А ти не засмучуйся, дівчинко, – порадила Ніна Геннадіївна. – Повір у себе, не думай про роки, по можливості частіше бувай на людях, шукай компанії. Нехай вони будуть різними, дружніми. Але тобі треба виходити! Не сиди вечорами вдома.

– Це я розумію, тільки ось сил не залишається й часу, – поскаржилася Алла.

– Ось зараз у нас у сусідньому відділі буде два дні народження. У Іри та Вірочки. Чому б тобі не сходити до ресторану? Вони нас запрошували. Ну, мені ні до чого такі розваги, я пенсіонерка. А ти йди! – наполягала Ніна Геннадіївна.

– Та я не дуже люблю подібні заходи, – відповіла Алла. – Хоча, мабуть, у люди вийти треба… Так би мовити, останній шанс.

– Ой, насмішила! – зареготала Ніна Геннадіївна, – останній шанс! Теж мені старенька. Ось я, наприклад, чотири рази була заміжня.

– Ви? – ахнула Алла. – Я й не знала.

– Так-так. Я. Ну, першого чоловіка у мене дуже швидко повела подруга. Це було і зненацька, і дуже підло. Але послужило мені уроком. Другого чоловіка я вибирала за шкалою якостей справжнього чоловіка. І першим пунктом було: надійність, вірність. А не краса та багатство. Ми прожили до того, як його не стало через двадцять років.

Ніна Геннадіївна встала і підійшла до віконця бухгалтерії.

Вона вдивлялася в сніжинки, що летіли, наче метелики.

– А потім? Що було згодом? – запитала Алла.

– Я думала, що не витримаю. Дуже сумувала за Сергієм. Але на мій подив через три роки випадково познайомилася в санаторії з Васильком. Він був також удівцем. І невдовзі став моїм третім чоловіком, – відповіла Ніна Геннадіївна. – Василько був дуже хорошою людиною, але з поганим здоров’ям. Тому наше щастя тривало лише шість років. Не стало мого третього чоловіка.

– Як вам не щастило… – поспівчувала Алла.

– Та ні. Не пощастило мені лише з першим чоловіком. А решта моїх чоловіків – чудові люди. Сам Бог посилав мені їх від самотності, – сказала Ніна Геннадіївна. – Так і четвертого чоловіка я знайшла, не виходячи з квартири.

– Це як? – здивувалася Алла.

– Сиділа я літом на лоджії, а живу я на першому поверсі. В’язала, читала, квіточки свої поливала. Борис був новим одиноким сусідом у нашому під’їзді.

Ось він виходив подихати, сидів на лавці, і все на мене дивився. Почали ми вітатися з ним, а потім говорити про те, про се, так і познайомилися. А потім він і на чай до мене напросився. Так і залишився.

Ось і досі разом.

Помилуй, Господи. Тільки не забирай у мене цього чоловіка…

А то сусідки вже про мене почали шепотітися, мовляв, вічна вдова, все чоловіків ховає.

Мені й самій недобре було. Але тепер я вірю лише в добре… І молюся. І ти, Аллочко, вір. І помолись, сходи до церкви, свічечку постав. Ось побачиш. Все й збудеться.

Алла посміхнулася і обійняла свою колежанку…

…Вона йшла додому і думала про вбрання, адже їй скоро йти до ресторану.

Вона йшла повз вітрини і мимоволі вдивлялася у манекени, ошатні сукні.

– Господи, який маскарад, – мимоволі прошепотіла вона. – А все зрештою для щастя…

Тут вона зупинилася біля перукарні. Потягла за ручку дверей і увійшла до світлого салону.

– Що бажаєте? Стрижку, фарбування? – запитала її молода майстриня, проводжаючи чоловіка, якому закінчила робити стрижку.

– А ви чоловіча майстриня, чи… – засумнівалася Алла.

– Універсальна. Сідайте, – дівчина жестом запросила Аллу сісти в крісло.

– Та я ще не знаю точно, що хочу, – засоромилася Алла. – Але з хвостиком вже точно не можу залишатися.

Вона сіла в крісло, і майстриня почала пропонувати їй різні зачіски, гортаючи модний каталог.

В цей час у перукарню зайшов хлопець. Він з порога по-своєму скинув дублянку і розташувався в сусідньому кріслі.

Алла глянула на нього і застигла від несподіванки. Чоловік був дуже красивий…

– Може, я потім зайду? – сказала Алла. – Ось чоловіку, напевно, швидше треба постригтися. А я ще не визначилась.

– Та ні, це мій брат. Він зачекає. Його я пострижу трохи згодом. Так, Вадиме?

Вадим кивнув і з цікавістю глянув на Аллу.

– Не визначилися? Слухайте поради моєї сестри. У неї чудовий смак і легка рука, – посміхнувся він. – Навіть не вагайтеся.

– Та мені треба, щоб… – Алла замʼялася. – Ну, як вам сказати… Щоб чоловікам сподобалося. Ось, наприклад, ви що порадите?

Вадим підняв брови і почав дивитися то в журнал, то на Аллу так уважно, що вона почервоніла. І сказала:

– Мабуть, погана ідея просити вас дати пораду. Я розумію, що смаки у всіх різні. І до чого тут ви…

– Стривайте, а ось подивіться на цю стрижку. Як тобі, Віко? Зумієш зробити? Але трохи довшим зроби отут.

Вадим показав обраний варіант і обидві дівчата закивали на знак згоди.

Алла хвилювалася. Вона давно не змінювала стрижку так кардинально.

Віка почала стригти, а Вадим сидів поруч із журналом і час від часу поглядав на Аллу.

Коли стрижка та укладання були закінчені, Алла дивилася в дзеркало і не впізнавала себе.

– Здається, я помолодшала років на десять… – здивувалася вона.

– Точно, а зробите макіяж і буде класно! – погодилася Віка. – Як тобі Вадиме?

Вадим давно вже не зводив очей з Алли. Він схвально похитав головою.

– Не знаєш ким більше захоплюватися… Чи то моделлю, чи тобою, сестричко…

Алла поспішила одягнутися. Вона розплатилася і вийшла надвір дуже задоволена.

Але тільки-но вона відійшла від перукарні, як почула позаду:

– Нічого, якщо я піду з вами, мені по дорозі, і ми до того ж уже знайомі, – наздоганав її Вадим.

– То ви не стали стригтися? – здивувалася Алла.

– Та я завжди встигну до свого майстра, – засміявся Вадим. – Ви недалеко живете? Може, погуляємо трохи? А потім я вас проведу. Ходімо в кафе пити гарячу каву, а то холодно!

– Ось так одразу? – ахнула Алла. – Ну, ходімо, ненадовго.

Але ненадовго не вийшло. Вадим виявився цікавим співрозмовником та веселуном. Вони гуляли допізна і, розлучаючись, хлопець випросив наступне побачення завтра.

У Алли закружляло в голові від змін. Вона навіть на роботі не могла зосередитись і весь час думала про Вадима.

Тепер вони зустрічалися майже щодня. То йшли у кіно, то у театр.

Алла із трепетом відчувала, як Вадим підтримує її під лікоть.

Дотики були ніжні, акуратні, і Алла танула від відчуття його турботливості.

Вона, звичайно, не пішла на жодні дні народження колег, бо тепер зустрічалася з Вадимом, і він замінив їй усіх приятельок, затьмарив своєю чарівністю й поглядом уважних синіх очей.

– Що з тобою, Аллочко? Ти якась повітряна вся. На мій великий досвід можу зробити висновок, що в тебе хтось з’явився! – якось сказала Ніна Геннадіївна. – Ану, зізнавайся!

Алла зітхнула і широка посмішка висвітлила її обличчя.

– Так… Я зустріла Вадима. І ми любимо один одного… – сказала Алла.

– Батьки знають? – поцікавилася Ніна Геннадіївна.

– Ой, скажу, якщо все у нас точно складеться. Щоб даремно не турбувати маму, – сказала Алла.

– Тримаю за вас кулачки. От і буде все гаразд. Ти заслужила на щастя. Ось, розгледів він тебе. І покохав. Можна сказати – доля тобі дар піднесла, – сказала Ніна Геннадіївна, витираючи сльозу. – Так, дівчинко, хороший чоловік – це дар Божий…

…Через два місяці, весною, Алла та Вадим розписалися.

Не було гучного весілля та безлічі гостей. Сиділа в кафе невелика компанія рідних та найближчих людей.

Серед них була і Ніна Геннадіївна, яка тішилася весіллям Алли не менше за її матір…

Вам також має сподобатись...

Ірина йшла з магазину з важкими пакетами продуктів у руках. А як же ж?! Хочеться донечку, та й себе побалувати смачненьким! Ірина хотіла наварити свіженького борщу, насмажити пиріжків, а на десерт приготувати медовик… Жінка вже підходила до свого будинку, як раптом її хтось гукнув. Ірина обернулася. До неї назустріч ішов якийсь молодик. Він був гарно вдягнений, високий і симпатичний. Щось у ньому було дуже знайоме, а що саме – Ірина зрозуміти не могла… – Не впізнаєш мене, так, Іринко?! – засміявся молодик. Ірина придивилась до нього й застигла з пакетами в руках

Аліна прибігла до свого колеги Миколи. – Микольцю, допоможи, у мене компʼютер не працює! – сказала вона. Микола з поважним виглядом довго порався біля комп’ютера. Нарешті він встав з-за столу. – Можеш працювати, – сказав чоловік. – Дякую тобі! – радісно сказала Аліна. – Хочеш, сходимо в кіно? Чи повечеряємо в кафе? – Я всі фільми вже подивився вдома. Скоро Різдво. У нас буде корпоратив. Ти потанцюєш зі мною? – Добре, – сказала вона… Через тиждень, на вечірці, коли всі посиділи, закусили, і дійшло до танців, Микола підійшов до Аліни. Не встиг він відкрити рота, як сталося несподіване

Андрій з батьком поїхали в село на заробітки. Два дні вони попрацювали разом, а потім батько поїхав на іншу роботу. – Ну, Андрійку, не підведи! – сказав батько й поїхав… З самого ранку хлопець взявся за роботу. У садку старі яблуні спиляли, а пеньки залишилися – викорчувати треба. Потім землю вирівняти. А ще господиня попросила з’їздити саджанців купити. – Ви б, Андрійку, з Даринкою з’їздили? – запропонувала вона. Андрій застиг від здивування. Він за два дні, окрім господині, нікого тут не бачив. – Яка ще Даринка? – тільки й подумав він, нічого не розуміючи

Марина залишила свого синочка в бабусі й пішла в торговий центр. Через пару днів у них із чоловіком Славком мала бути річниця – десять років шлюбу. Марина довго розглядала запонки, і нарешті купила гарні, з блакитним камінцем. – Якраз під колір його очей, – задоволено подумала Марина. Вона йшла по торговому центру повз інші відділи. В обід біля прилавків було галасливо й багатолюдно. Марина якраз ішла повз відділ жіночого одягу. Вона не збиралася туди заходити, але за звичкою глянула на вітрини і ледь не скрикнула від того, що вона там раптом побачила