– Сподіваюся, у вас буде хлопчик, – свекруха поставила чашку на блюдце і пильно подивилася на Ганну.
Ганна посміхнулася, але відчула легке роздратування. Вона була ще на ранніх термінах, і стать дитини залишалася загадкою, але вже тоді Лариса говорила про це так, ніби інший варіант навіть не розглядався.
– Головне, щоб дитина була здоровою, – спокійно зауважила Ганна.
– Ну, звичайно, але все ж таки… – Лариса зітхнула і похитала головою. – Сини – це душа сім’ї, її продовження, носії прізвища, – З гордістю додала вона.
Ганна тоді не надала цим словам значення. Вона подумала, що Лариса просто любить своїх синів і трохи ідеалізує їх як будь-яка мати. Але коли вони з чоловіком дізналися, що чекають на дівчинку, реакція свекрухи її здивувала.
Після цієї новини Лариса похмуро кивнула і сказала:
– Отже, наступного разу буде хлопчик.
Ганна чекала на привітання, хоча б чергової посмішки, але… нічого. Здавалося, для Лариси ця новина була розчаруванням, а не приводом для радості. Наче Ганна зробила спробу і зазнала невдачі, не підгадавши стать дитини.
– Це ж чудово! – Спробував згладити ситуацію чоловік. – Дівчата теж чудові, мамо. Це маленькі принцеси.
– Звичайно, – пробурмотіла Лариса, але в її голосі не було щирості.
Після цієї розмови Ганна довго не могла позбутися неприємного осаду. Вона намагалася заспокоїти себе: ну подумаєш, жінка трохи консервативна, хоче продовжити свій рід, нічого страшного. Все зміниться, коли вона побачить онучку.
Але після народження дівчинки Лариса навіть не прийшла на виписку.
– Ой, у мене на роботі завал, не можу відпроситись, – зовсім буденно сказала вона по телефону.
Зате коли через рік друга невістка оголосила, що чекає на сина, Лариса тріумфувала. Вона купувала майбутньому онукові пінетки, костюми, приносила невістці вітаміни та допомагала грошима. Після пологів свекруха прилетіла до лікарні в перших рядах із величезним пакетом подарунків.
Ганна тоді вперше відчула справжню образу. Але їй все ще хотілося вірити, що згодом щось зміниться.
Проте змінилася лише кількість дітей. Тепер Ганна мала дві дочки. Обидві переживали від нестачі уваги з боку свекрухи.
– Бабуся, а ти привітаєш мене та Віру? – спитала старша онука, стискаючи в руках намальовану для Лариси листівку.
Ганна застигла, уважно спостерігаючи за реакцією свекрухи. Лариса відірвалася від чашки чаю, кинула швидкий погляд на онуку і байдуже знизала плечима.
– Ви ще маленькі, – вимовила вона строгим тоном, що не терпить заперечень. – Ось коли виростете, вийдете заміж, тоді чоловіки вас і привітають. Або сини.
Усередині все стиснулося. Її дочки стояли перед бабусею з сяючими очима, чекаючи хоча б теплих слів чи похвали за листівки. Але Лариса навіть не подумала посміхнутися, подякувати їм за старання.
– Цікаво, а чому ти тоді привітала Данилка та Івана? Вони теж ще маленькі, – в голосі Ганни прозираро ледь приховуване невдоволення.
Лариса підняла брови, ніби її застали зненацька, але відразу знайшлася.
– Це інше, – махнула вона рукою. – Хлопчиків можна балувати, а дівчатка мають бути скромними.
Ганна перевела погляд на чоловіка, але той лише зітхнув і розплющив очі. Він все розумів, проте не хотів сваритися з матір’ю та влаштовувати сцену на сімейній вечері. Але для Ганни цей момент став точкою кипіння.
Вона давно зауважила, як Лариса виділяє хлопчиків у сім’ї. Сини діверя були для бабусі радістю, гордістю, улюбленими онуками. Їм вона дарувала дорогі іграшки, купувала одяг, запрошувала себе на вихідні. Із доньками Ганни такого не було. Верх щедрості – дешеві цукерки.
Під час другої вагітності невістки Лариса говорила лише про те, що цього разу точно має бути хлопчик. Вона навіть не питала, як почувається Ганна, чи не переживає. Її цікавило лише одне: чи народиться нарешті «спадкоємець».
Коли з’ясувалося, що знову буде дівчинка, реакція свекрухи була передбачуваною.
– Отже, така доля, – без особливого ентузіазму сказала вона, ніби виносячи вирок. – Шкода, звичайно.
Ганна тоді промовчала, хоч усередині ледве стримувалася від образи. Але тепер, коли її діти самі помітили несправедливість, терпіти це далі вона не збиралася.
Вона піднялася з-за столу, забрала у дочок їхні листівки і спокійно сказала:
– Дівчата, ходімо. Ми привітаємо ту бабусю, яка справді вас любить.
Лариса здивовано насупилась.
– Ти куди зібралася? Ми тільки почали пити чай.
Ганна подивилася на неї з легкою усмішкою, але в голосі чулися зухвалі нотки.
– До моєї мами. Вона завжди рада бачити онучок, незважаючи на їхню стать.
Лариса хотіла щось сказати, але Ганна вже допомагала дочкам одягатися. У цей момент невістка ухвалила остаточне рішення. Якщо одна бабуся не хоче спілкуватися з її дітьми, вона не нав’язуватиметься. У її дівчаток є інша бабуся, яка щиро любить їх і не вважає другорядними.
З того часу Ганна не спілкувалася зі свекрухою. Вони просто обірвали зв’язок. Все було тихо до одного дня.
Ганна зауважила, що з Ігорем щось не так, ще коли він зайшов у квартиру. Зазвичай, після візиту до батьків він був або спокійним, або трохи роздратованим, але сьогодні в його рухах читалося якесь дивне хвилювання. Він мовчки зняв куртку, повільно пройшов на кухню і сів за стіл, обхопивши голову руками.
– Щось сталося? – обережно спитала Ганна.
Ігор підняв на неї важкий погляд, потім видихнув і похитав головою.
– Мама… Вона… – він на секунду замовк, насилу підбираючи слова. – Вона сказала, що мені потрібно зробити тест на батьківство.
Ганна моргнула, не відразу розуміючи сенс почутого. Це ж абсурд!
– Що?
– Вона впевнена, що дівчатка не від мене, – Ігор похмуро посміхнувся.
На душі стало хвилююче. У голові не вкладалося, як літня, здається інтелігентною жінка могла сказати таке.
– Ти нічого не плутаєш? – її голос пролунав напружено. – Може, ти щось не так зрозумів?
– Хотілося б, – він стиснув руки в кулаки. – Вона заявила, що «в їхньому роду дівчатка майже не народжувалися», а тут одразу дві. Виходить, ти мені зраджувала. За її логікою.
Ганна різко видихнула, почуваючи себе так, ніби на неї вилили крижану воду.
– Це нісенітниця. Це просто… – вона почала нервово міряти кухню кроками. – Як взагалі можна додуматися до такого?
Ігор провів рукою по обличчю та подивився на дружину.
– Я теж був у шоці. Сказав їй, що це абсолютна нісенітниця, що я ні на мить не сумніваюся в тобі. Але вона не відставала. Повторювала, що «треба переконатися», що їй «спокійніше буде».
Ганна схопилася за спинку стільця, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.
– Це … Це вже не просто виділення улюбленців.
– Я сказав, що не збираюся слухати цю нісенітницю, розвернувся і пішов, – голос Ігоря був твердим, але в очах читалося розчарування у своїй матері. – Розумієш, я завжди знав, що мама не в захваті від того, що ми маємо дівчаток. Але я не думав, що вона може опуститись до такого.
Ганна повільно сіла назад на стілець і подивилася на чоловіка.
– Я не хочу більше з нею спілкуватися, – тихо, але впевнено промовила вона.
Ігор довго дивився на неї, потім кивнув головою.
– Я розумію. І я з тобою згоден. Але… Якось все неправильно.
Поміж ними повисла важка тиша. У ній звучав мовчазний остаточний вирок. Це вже не просто образа, не роздратування від несправедливості. Це була межа, після якої вже не було дороги назад.
Ганна дивилася на Ігоря і бачила, що він сам не до кінця усвідомлює, як ця розмова з матір’ю змінить їхнє життя. Він все ще сподівався, що все можна виправити, що Лариса просто помилилася, сказала щось безглузде в запалі. Але Ганна знала: це не помилка не випадковість. Це було її справжнє ставлення до невістки та внучок, що ретельно приховується за зовнішньою ввічливістю.
– Я не забороняю тобі спілкуватися з нею, – поспішила попередити Ганна. – Це твоя мати, і ти сам вирішуєш, чи треба тобі говорити з нею. Але я більше не хочу мати нічого спільного із цією жінкою.
Ігор кивнув, але виглядав розгубленим.
– Ти не хочеш дати їй шанс? Не зараз, звісно.
Ганна натягнуто посміхнулася, не вірячи своїм вухам.
– Шанс? Після того, що вона сказала? Після того, як вона роками вдавала, що наших дівчаток не існує? Ні, Ігорю. Мені нема чого з нею обговорювати. Я не збираюся знову вести дітей до неї. Дівчатка починають помічати це їм важко.
Ігор зітхнув і стиснув перенісся. Він був людиною, яка звикла вирішувати все мирно, але цього разу навіть здогадувався, що ніякого миру вже не буде.
Минули тижні, потім місяці. Лариса кілька разів намагалася зателефонувати, але Ганна не брала слухавку. Якщо вірити Ігореві, його мати навіть не питала про онуків. Усі її спроби спілкування зводилися до скарг на «невдячну невістку».
Ганна більше не чекала від неї нічого. Вона не намагалася пояснити, не сподівалася на зміни. Просто прибрала Ларису зі свого життя, щоб та не псувала життя її сім’ї.
Внучки росли у коханні та турботі. Бабуся і дідусь з боку Ганни душі в них не чули, і дівчата не відчували нестачі уваги. Лариса ж опинилася там, куди сама себе поставила. Тепер їй залишалося сподіватися лише на онуків.
