– Ігорівно-о! Агов, не чуєш, чи що?! – Тетяна Петрівна встала навшпиньки біля паркану, і гукнула ще раз:
– Ніно-о-о!
Ніхто їй не відповів.
Тетяна Петрівна прислухалася – ага, за сараєм чувся гучний, строгий голос Ніни Ігорівни.
А відповідав їй голос якийсь винний, і явно ніби як виправдовувася.
То був голос її чоловіка Віктора Максимовича.
– Знову сваряться, доведеться їй дзвонити по телефону!
Тетяна Петрівна пішла до хати і взяла свій улюблений телефон з великими кнопками – донька Марина подарувала.
Вона хотіла подарувати матері новенький сучасний, та він Петрівні не сподобався.
Тицяєш і водиш пальцями по екрану, як Маринка їй показала, а він ну ніяк не працює, ну його, старий надійніший…
На дзвінок Ніна одразу їй відповіла,
– Ой, Петрівно, а ти мені чого дзвониш? Гукнути не могла?
– Та тебе хіба догукаєшся, коли ти свого чоловічка відчитуєш, а що він знову накоїв? – миролюбно повернула розмову Тетяна Петрівна.
– Ой, та мій відзначився сьогодні, так уже відзначився! Сам собі влаштував. З горища банку свою ніс з біленькою, та й на землі вона опинилася.
А сам впустив її ж, сам цукор купував, старався. А його ж пішло неміряно, за те й сварилась.
Та краще б я накрутила компоти, їй Богу! А тепер журиться, очі ховає, знає, що не отримає ані гроша на свої забаганки, розтяпа!
Голос у Ігорівни звучав не недобре, а жартівливо.
Чоловіка вона свого любила, він у неї добрий взагалі то мужик.
– Гаразд, я ось чого тобі дзвоню, Ігорівно, – перейшла до діла Петрівна. – Справа у мене до тебе є дуже важлива… Маринка у мене на вихідних була, так я її розмову з подругою випадково почула.
А ми з тобою й не знали про таке! Заходь-но давай до мене, ми з тобою почаюємо, та й подумаємо, як нам жити далі!
– І про що ж вони там таке говорили?! – Ігорівна не розуміла, що відбувається. – Ну ти як заінтригуєш, Таню! А коли заходити? Може я зараз і зайду?
– Ходи, Ніно, я вже й чайник гріти поставила, пряники, й бублики з цукерками дістала, – одразу погодилася Петрівна.
І вона пішла діставати з буфету свої гарні чашки.
Ігорівна примчала майже одразу, адже цікаво було, що таке хоче їй подруга розповісти.
Петрівна й Ігорівна пили чай
– Ніно, ти наливай чай, бери пряники, і згадуй! – без жодних передмов заявила Тетяна Петрівна. – Згадуй, що в тебе хорошого в одинадцятому році було? Ну?
– А чому в одинадцятому? – здивувалася Ніна Ігорівна.
– Згадуй, тоді скажу навіщо, – строго відповіла Тетяна Петрівна.
– Ну… Начебто яблук того року багато було… Варення накрутила… – намагалася згадати Ніна Ігорівна.
– Ніно, що більше нічого іншого не було? – здивувалася Тетяна Петрівна.
– Ох, внучик же ж у нас Денис в одинадцятому році народився! Оце радість! Толік мій щасливий бігав, що син народився. Старша Христинка у них вже велика! – усміхнулася Ігорівна і вмочила бублик у чай.
– Ну а хоч була в тебе якась радість несподівана? – продовжувала розпитувати подругу Тетяна Петрівна.
– Та яка радість, не зрозумію я ніяк, Тетяно, яка радість? Хоча була радість, Вітька мій тоді диміти кинув, ось це і радість. Витрачав на свої ці нісенітниці ого скільки, а як кинув, так одразу цукерок мені накупив, от я тоді плакала! Все від радості.
Ніна Ігорівна взяла цукерку, почала розгортати і раптом згадала.
– Хоча, ось у нас з Віктором якось була радість, так радість. Тільки давно це було, у них на роботі лотерейні квитки роздавали, то мій Віктор холодильник виграв!
І досі працює – в літній кухні у нас стоїть, йому років вже скільки!
Ігорівна зʼїла цукерку і мрійливо запила чаєм.
– А в якому році це було? – одразу примружилася Петрівна.
– Та чого причепилася – в якому році, і в якому році? Їй Богу, я що, все пам’ятати маю чи що? Ну давно, років з тридцять так точно. Толік наш тоді школу закінчив, значить тридцять п’ять, ні, тридцять шість років тому, точно, тридцять шість, – згадала Ігорівна.
– О-о-сь! Тридцять шість! Все сходиться, а ти ще хоч раз купувала лотерейний квиток?
– Ні, а що? – Ігорівна помʼяла інший пряник – чи м’який?
І підлила собі ще чайку.
– А те, що у Маринки моєї, подруга Ліля з розумом все робить. Вона по-гороскопу живе! Ось знову успішно заміж вийшла і роботу хорошу знайшла – бо знала коли це робити треба!
Маринка так дивувалася. Я ось чула, каже вона подрузі:
– Ну ти, Лілю, даєш!
А та їй щось про цикли говорить… Ти Петрівна чула, що якісь цикли є, і кожні дванадцять років життя події повторюються?
Тетяна Петрівна була явно під враженням почутої розмови дочки Марини з її давньою подругою Лілею.
– Схоже Ліля знову вдало одружилася з багатим і живе тепер приспівуючи! Так от, я й подумала, а ми ж, що з тобою, Ігорівно, такі сірі? Треба ж на розумних людей дивитися.
Ти Ніно, коли пенсію на пошті отримуватимеш, квиток лотерейний купи, ось ми й перевіримо, чи це правда, що все може повторитися?
– Ось ти до чого додумалася, Петрівно! – захопилася Ніна Ігорівна. – А сама ж ти що? У тебе що на прикметі є?
– Ой, навіть і не знаю, – раптом збентежилася Петрівна. – Ти тільки не смійся, Ніно, пам’ятаєш я тобі казала, що Льонька, сусід мій, до мене ще тоді давно клинці підбивав?
Це ж саме в одинадцятому році і було, рівно дванадцять років минуло.
Я йому тоді відмовила, а він досі до мене не байдужий.
Нещодавно на своїй машині до лікарки мене возив, а місяць тому у мене на ґанку сходинки просіли, так Льонька одразу полагодив.
От я й думаю, може досить мені вдовою ходити, ми б з Леонідом свої господарства об’єднали, засадили б картоплею город його за сараями.
Удвох же ж старим все веселіше. Він мої борщі й котлетки ой як любить!
От дивлюся я, як ви з Вітькою твоїм балакаєте – і серце радіє.
Так може і мені все ж таки спробувати?
…Два місяці минуло – а в житті подруг багато змінилося на краще.
Ігорівна на куплений квиток новий лотерейний, телевізор виграла – повторилося колишнє везіння!
На радощах Віктор Максимович останнім часом все більше серіалами почав захоплюватися, аніж біленькою.
У них тепер з Ніною Ігорівною новий інтерес – вони з сусідами, з Тетяною Петрівною та її чоловіком Леонідом вечорами іноді в доміно грають, весела ця справа виявилася!
Тетяна Петрівна якось доньці Марині зізналася:
– Як же ж добре, що тоді я вашу з Лілечкою розмову випадково почула.
– Яку мамо розмову? – здивувалася Марина.
– Та про гороскопи, про те, що кожні дванадцять років усе повторюється. І що можна щось вдало зробити в слушний час, ну як твоя Ліля заміж вийшла за багатого! – спробувала пояснити Тетяна Петрівна доньці.
Марина витріщила на неї очі,
– Мамо, та це ми жартували, і Ліля ні за кого не вийшла заміж, тим більше за багатого. Та й взагалі ми ні в які гороскопи не віримо, нісенітниця все це!
Тетяна Петрівна аж ахнула – як же ж це так?!
Жартували?!
Ну і жарти, а вона он повірила… Хоча, кажуть у будь-якому жарті є тільки частка жарту…
А решта – справжня правда! Це вони з Ігорівною на собі точно перевірили…
