Життєві історії

Ілля закрив поштову скриньку, зітхнув, і знову вийшов на вулицю. Ключа від квартири там не було… Хлопець сів на лавці біля підʼїзду. – Може до Володьки піти, он вікно світиться? – подумав він. – Ілля, ти що так пізно на вулиці робиш?! – раптом почувся голос його батька. Ілля аж стрепенувся від несподіванки. – Ой, тату, як добре, що ти прийшов! – вигукнув він. – Розумієш, я Лізі ключ свій віддав, а її все нема… Раптом до під’їзду під’їхала машина. З машини вийшла сестра Іллі – Ліза. Батько глянув на машину й оторопів від побаченого

Ілля відкрив поштову скриньку – вона знову була порожня.

– Ох, і навіщо я пішов гуляти, краще б дома сидів, – подумав він. – А тепер, як я додому потраплю?

У них із сестрою Лізою був один ключ на двох, а другий загубився. Він їй у шухляду поштовий ключ від квартири поклав, коли з дому йшов.

А Ліза видно зі школи прийшла, поїла, переодяглася і гуляти пішла з подругами, а ключ забула в поштову скриньку кинути.

Вдома вже кілька днів було зовсім незатишно, і їжі в холодильнику майже не було.

Ілля після школи прийшов голодний, знайшов шматочок ковбаси, що вже підсохла, копченої, і з хлібом з’їв, але не наївся і мамі подзвонив.

Мама останнім часом майже не готувала і була дуже сердита. Ось і сьогодні мама строго сказала по телефону,

– Ти що зовсім маленький, Ілля? Тобі вже десять років, у морозилці лежать вареники, відвари і поїж, ти ж вмієш. Я не встигла, прийду – супчик курячий зварю на завтра, все мені ніколи. Зроби уроки і сміття винеси, я не встигла вранці. Прийду – перевірю, зрозумів мене?

Ілля у відповідь пробурчав щось малозрозуміле.

– Так, так мамо, зрозумів я все…

Але насправді він нічого не зрозумів…

Раніше в них було добре вдома, світло і затишно. Мама готувала смачно, тато сміявся, маму обіймав, дякував за вечерю. Потім говорив голосно:

– А де наш молодший чоловік у хаті? – і мамі весело підморгував. – Ілля, ти уроки зробив? Тоді може в шашки пограємо? А жінки наші нехай свої серіали дивляться, – кивав тато змовницьки на маму і Лізу.

А тепер вони обоє додому пізно приходять. І до Лізи та Іллі їм діла нема…

…Ілля закрив порожню поштову скриньку, зітхнув і знову пішов надвір. Темно вже холодно. Він сів на лавці біля підʼїзду.

– Може до Володьки піти, он вікно світиться? – подумав він.

Володька жив на другому поверсі, а Ілля над ним – на третьому.

У Володьки світло на кухні світиться, вони мабуть вечеряють.

Мама його котлетки дуже смачні готує, зараз Ілля міг би три таких зʼїсти…

А потім вони чай питимуть, може навіть із булочками. Ілля проковтнув слинку і з тугою глянув на свої темні вікна.

– Ілля, ти що так пізно на вулиці робиш?! – голос тата так несподівано пролунав, що Ілля аж стрепенувся.

– Ой, тату, як же ж добре, що ти прийшов, розумієш, я Лізі ключ свій віддав, а її все немає й немає…

Тут до їхнього під’їзду під’їхала машина, а з машини вийшла Ліза, і комусь сказала:

– До побачення, дякую…

У батька аж обличчя якось витяглося, коли він це побачив, і він гукнув:

– Лізо, ти де була?! І чого ти ходиш допізна, а брат твій на вулиці сидить, додому зайти не може! Хто тебе привіз, Лізо, ану швидко говори! Тобі ще тринадцять, а ти вже не зрозумій з ким вечорами на машинах їздиш? Зовсім вже чи що!

Ілля одразу взяв батька за руку.

– Тату, не сварися на Лізу, вона хороша, вона просто забула! Ліза мені уроки робити допомагала і штани мені вчора зашила! І чай мені з малиною робила вчора! Це ви з мамою зовсім від рук відбилися, ви про нас забули, вам все одно на нас із Лізою! – Ілля плакав, витирав обличчя руками, розмазуючи бруд по щоках,

– Ми вам не потрібні, ми непотрібні діти! Відійди від нас! – Ілля обійняв Лізу, і вони так і стояли разом – маленький син і його старша сестра…

Тато якось дивно подивився на свої руки, і обличчя його було дуже засмучене. А до під’їзду підʼїхало жовте таксі, з якого вийшла мама і побачила їх усіх біля під’їзду.

– Що тут у вас відбувається? – запитала вона.

Потім на чоловіка якось дивно глянула:

– Ходімо додому!

Ілля довго не міг заснути, хоч мама й нагодувала їх макаронами з тертим сиром.

У кімнаті його було темно, у шафі дверцята прочинилися і ніби рука чиясь звідти зʼявилася, й Іллі було лячно.

Ліза швидко заснула, вона нагулялася з подругами, а Ілля на ніс ковдру натягнув і ніяк не засне.

Тоді він встав і пішов на кухню попити води.

А там мама з татом сидять, мовчать і від їхнього мовчання холодно і ще більш лячно…

Ілля не зрозумів, як він і заснув, прокинувся під ранок, коли вже стало світати.

Ілля з кімнати вискочив, маму хотів покликати, дивиться, а вони з татом так і сидять на кухні і тихо-тихо так розмовляють…

Тато руку мамину у своїй руці тримає, промені сонця висхідного їх висвітлили. І одразу стало вдома тепло і світло, майже як раніше…

Ілля тихенько до себе в кімнату повернувся, від того, що він побачив, усі його страхи зникли. І в шафі немає нікого, то рукав джинсової куртки стирчить. Ілля знову ліг і міцно заснув…

Вранці мама їх розбудила:

– Ілля, Лізо, підйом, у школу пора!

Тато вийшов з ванної з рушником, поголився.

– Діти, Ілля, Лізо, ви нас з мамою вибачте, гаразд? – він знову взяв дружину за руку. – Ми щось у своїх проблемах загрузли, мало не забули, що права не маємо розкисати. У нас же ж сім’я, діти, мамам і татам не можна забувати про це!

Він на дружину озирнувся, і вона продовжила:

– Лізонько, Ілля, ви нам дуже потрібні, ми обіцяємо вам, що більше ніколи не сваритимемося. А до речі, Лізо, хто таки тебе підвозив?

– Тато Ірини, моєї подруги. Ми заговорилися у неї,вже пізно було, – Ліза смішно шморгнула носом. – Ілля, ти вибач, гаразд?

– Гаразд, – Ілля обійняв сестру і подумав, що за останні два тижні це найкращий ранок…

Сім’я – це найважливіше, що є у світі, це найміцніший звʼязок.

Справжня сім’я – це назавжди, це рідні стіни і рідні душі, які ніколи не зрадять.

І тоді нічого не страшно…

Вам також має сподобатись...

Петро з Ганною сиділи на кухні й вечеряли. – Ох, Ганнусю, які ж смачні голубчики ти накрутила! – нахвалював дружину Петро. – Так і тануть у роті! Ой, я ж мав тобі дещо сказати. У нас поживе Кариночка. І вона, до речі, теж голубці любить… – А хто така Кариночка, Петре?! – ахнула Ганна. – Я щось жінок із таким ім’ям серед твоїх родичок не пригадую. Хто ця жінка, Петре? Поясни мені, будь ласка! – Карина – це моя колишня дружина! – Колишня?! І що вона тут забула?! – Ганна дивилася на чоловіка і не вірила своїм вухам

Валентина з самого ранку крутилася на кухні. Сьогодні її син приведе наречену. Стіл вже був накритий, коли у двері подзвонили. – Проходьте, – усміхнулася Валя. – Мамо, це Поліна! – весело вигукнув Павло. – Дуже приємно. Ходімо за стіл, – запросила Валя. За столом Валентина розпитувала Поліну про плани на життя. Але після того, як Поліна розповіла про своїх батьків, Валентина змінилася. – А яке у тебе прізвище? – запитала вона. Поліна назвала прізвище. – Геть з нашого дому! І більше, щоб я тебе не бачила, – вигукнув Валентина. Павло та Поліна здивовано переглянулися між собою, не розуміючи, що відбувається

Ганна святкувала день народження в ресторані. Посеред зали стояв величезний стіл з різними наїдками й смаколиками. Зібралося багато гостей. Прийшли і друзі Ганни – Олеся зі своїм чоловіком Федором. – Ганнусю, люба, щиро вітаємо тебе! – сказала Олеся. – Це від нас з Федором тобі подаруночок. Федоре давай коробку… Чоловік Олесі, вручив Ганні досить велику коробку, перевʼязану червоною стрічкою. – Ой, і що ж у нас там! – вигукнула Ганна і почала швидко відкривати подарунок. Вона розкрила коробку, дістала звідти листівку й оторопіла від побаченого

Микола вийшов зі спальні і побачив, що його дружина стоїть перед дзеркалом в коридорі, і кудись збирається йти. – І куди це ти з самого ранку? – звернувся Микола до дружини. – Йду подавати на розлучення…, – спокійно відповіла вона. – Що? – не зрозумів чоловік. – Бачиш, любий мій, годину тому до мене приходила вона, і дуже просила тебе відпустити! – Люда підозріло глянула на Миколу. – Хто приходив? – перпитав він. – Коханка твоя… Хто ж ще? – відповіла Людмила. – Моя хто? У мене коханки ніколи не було, – Микола здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи