Життєві історії

Ірина допомагала клієнту у виборі квітів, коли у магазин влетіла невдоволена клієнтка. Ірині ледве вдалося заспокоїти її, вона вискочила з магазину так само швидко, як і увійшла. Чоловік, який весь цей час обирав букет, підійшов до каси. — Вибачте, я не допомогла вам із вибором квітів, – сказала Ірина. — Я сам впорався. Гарно ви її заспокоїли, – відповів клієнт. – Так, і такі люди бувають – усміхнулася Ірина. – Доречі, ви знаєте, що ви незабаром вийдете заміж? – раптом сказав чоловік. – Я? Заміж? З чого ви це взяли? – Ірина здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Ірина допомагала клієнту у виборі квітів, коли продзвенів дзвіночок, двері натягнулися на пружині і ніяк не поверталися на місце. Іра вибачилася та вийшла з холодильного відділення.

У дверях стояла дівчина, на вигляд їй було років з двадцять, може трохи більше. Схвильована, невдоволена, в застебнутому наспіх пальті і обвитій червоним шаликом шиєю. Побачивши флориста, вона одразу жбурнула букет прямо з порога до Ірини. Та його зловила.

— Ви що ж думаєте, що маєте право втюхувати покупцям, які ні в чому не розуміються, залежалий товар? Та вам треба було викинути цей букет, а не продавати!

Дівчина із незадоволеного тону швидко перейшла на вигуки.

– Припиніть сваритися, – спокійно сказала Ірина. – Зараз розберемося.

Але вже зараз флорист точно знала, що цей букет вчора забрав хлопець, вона його добре запам’ятала.

Бутони зовсім опустили голови і кілька пелюсток упали поруч на підлогу, обсипалося листя зелені. Букет зовсім не мав товарного вигляду в цій м’ятій упаковці.

— Дайте мені книгу скарг! Я у всіх соцмережах залишу відгук про ваш магазин!

— Скаргу та відгук можна залишити, якщо була покупка чи вас погано обслужили, — спокійно, але без посмішки на обличчі відповіла флорист.

— А це, на вашу думку, не покупка?

– Це? — перепитала Ірина і потрясла букет у руках.

– Так. Це. Ви за кого мене приймаєте?

— Це не покупка, ці квіти…

— Що ви мені втираєте? У мене навіть чек є дев’ятсот гривень. Зовсім вже.

– Чек? — тепер настала черга дивуватися Ірині.

– Так. Ось.

Ірина взяла чек до рук і посміхнулася.

– Вибачте, але чек не з нашого салону, це чек кафе “Зустріч”. Он воно, через дорогу. А ваш хлопець вчора прийшов до мене перед закриттям і слізно просив подарувати йому якийсь букет. Він сказав, що у нього пройдисвіти якісь забрали гаманець, а у вас вчора було свято і вирішується його доля. Все, що я змогла – це віддати букет, який планувала розібрати та викинути. У борг ми не даємо. Тож…

— Яке кафе? Що ви таке говорите, навіщо ви себе вигороджує?

– Я? Навіщо це мені, вибачте, що вас обманули і мене.

Дівчина готова була розплакатися, губи її тремтіли, вона вискочила з квіткового салону так само швидко, як і увійшла.

Чоловік середніх років, який не наважувався весь цей час вийти з холодильного відділення, нарешті відчинив двері, тримаючи в руці упаковку з білими хризантемами, і пройшов до зали.

— Вибачте, я не допомогла вам із вибором.

— Нічого, я сам впорався. Круто ви її заспокоїли.

— Т-а-а-а-к і таке буває. Не завжди доводиться посміхатися. Жаль тільки її. Хлопець її обманює. Зараз так, а що буде потім… От вірно кажуть, не роби добра — не отримаєш зла.

— Дрібниці це все. Ви, до речі, одружена?

— Ні, а чому питаєте? — Ірина зніяковіла, поправивши своє світле довге волосся. Вона була вродлива і молода.

— Заміж тоді незабаром вийдете.

– Чому? – Не втрималася Ірина.

— Так ви букет впіймали.

— Але ж він…

– Не важливо. Потрібно просто вірити, — чоловік посміхнувся і простяг гроші.

— Я знижку вам зроблю хорошу, дякую, що підтримали.

— Нема за що, — відповів чоловік.

— Приходьте ще, сказала Ірина, але зовсім не буденно, а як дорогому гостеві.

– Завтра зайду. Друга на весілля запрошено, йому потрібно допомогти з вибором букета.

— Звичайно, приходьте, завтра моя зміна.

Наступного вечора чоловік, дійсно, прийшов і не один, з молодим чоловіком, кремезним, гарним, спокійним. Вони недовго вибирали букет, більше цікавилися Іриною, за яким вона графіком працює і коли закінчує. Інших клієнтів не було і можна було наговоритися.

— Можна я зачекаю закриття і проведу вас додому? — спитав юнак.

Ірина відразу зніяковіла.

— Це що ж виходить, ви займаєтеся звідництвом? – Запитала вона у чоловіка і розсміялася.

— Що ви, ні, звісно. Другу потрібний букет на весілля. Я тут ні до чого.

Ірина подивилася на хлопця.

– Гаразд. Проведіть. Але лише до під’їзду.

— Так, звичайно, — розвів руками юнак. — Квітами вас не здивувати, Ірино, дивуватиму інакше.

Наступного року Ірина вийшла заміж за того самого юнака, що привів чоловік, який відповів добром на добро.

Вам також має сподобатись...

Ніна підливала огірки, коли подзвонив телефон. Дзвонила свекруха. – Ніно. Нам треба серйозно поговорити, – відразу сказала Марина Леонідівна. – Слухаю, – зітхнула Ніна. – Ніно, що ти робиш? Зовсім Миколу заїздила. Розумію, що ти сумуєш. Так приїхали б разом. – почала свекруха. – Я не розумію ви про що? – здивувалася Ніна. – Як не розумієш? Він до обіду з батьком працює, а потім їде до вас.Уяви, скільки він вже наїздив за тиждень, – пояснила Марина Леонідівна. – Я нічого не розумію. Ми Миколу вже тиждень не бачили! Так куди ж він їзде? – здивовано запитала Ніна, нічого не розуміючи

Євген повернувся з відрядження пізно. – Привіт, коханий! – в коридорі його зустріла дружина Оля. – Вечеряти будеш? – Так, тільки з донечкою привітаюся, – сказав чоловік. Євген попрямував в кімнату Лілі. – Привіт, доню! – ласкаво сказав Євген. – Тату! – зраділа донька. – Я так чекала тебе, щоб тобі дещо розповісти. – Розповідай, – усміхнувся Євген. – Коли тебе не було, до мами якийсь дядько приходив! Він ночувати лишався, – раптом сказала донька. В цей момент в кімнату зайшла Ольга і все почула. – Ліля, який дядько? Навіщо ти обманюєш? – Ольга розгублено дивилася то на чоловіка, то на доньку, не розуміючи, що відбувається

Олег з дружиною Тамарою обідали на кухні, коли подзвонив телефон. – Олеже, ти можеш терміново приїхати до мене? – почув чоловік в слухавці голос своєї матері. – Мамо, вибач, але у нас свої плани, – відмахнувся син. – Олеже, це не може чекати, приїжджай, – наполягла Світлана Віталіївна. Через декілька годин Олег приїхав до матері. – Що вже сталося? – з порога запитав син. – Та ось, – Світлана Віталіївна простягла синові який конверт. – Сам подивися. Олег відкрив конверт, дістав якийсь листок, переглянув його і застиг від побаченого

Ольга їхала в автобусі. Вона щойно була на цвинтарі, відвідувала батьків… На душі було сумно. Автобус повернув до міста. Ольга вийшла на найближчій зупинці у передмісті. Жінка йшла по вулиці зі старими двоповерховими будинками і боязко думала, що вже й не знайде свого рідного будиночка. Не знайде місця, де пройшла найщасливіша пора її життя… – Ти когось шукаєш? – раптом пролунав поряд чийсь голос. Оля озирнулася й побачила якусь стареньку жінку. – Давно я вже спостерігаю за тобою, – сказала та. – Стоїш все, дивишся, розглядаєш… Ольга придивилася до жінки й застигла від несподіванки