– Після всього, що я про тебе дізналася, я не можу залишатися тут, тату, – заявила Марина і встала.
З-за спинки дивана викотила велику дорожню сумку.
– Я поки що поживу у Олега з Марією, а там знайду собі квартиру.
Діти пішли до виходу, а Іван Дмитрович так і сидів у кріслі, не в змозі вимовити жодного слова.
Незадовго до…
– А, та ще батькові передайте, Віктор повернувся. Може, захоче провідати старого друга, – нарешті сказала Маргарита.
Слова сусідка говорила прості, мовляв, приїхав старий друг батька, кличе у гості, але на молодих людей дивилася дивно.
– Вона якось так глянула на нас, ніби ми в чомусь винні, – промовила Марина, коли вони з братом увійшли до коридору.
– Тітка Рита завжди була дивною, – хмикнув брат. – Тобі не знати!
Коли десять років тому їхній батько залишився один із двома дітьми, розлучена сусідка почала обходжувати симпатичного вдівця. Навіть наявність двох підлітків жінку не лякало. Але, як то кажуть, не зрослося, і з того часу Маргарита наче причаїла на сусіда образу, проте його дітей це раніше не стосувалося.
– Ну, її можна зрозуміти, – кивнула сестра, проходячи на кухню. – Тато завжди добре заробляв, на заводі був шановною людиною, а вона самотня, ні дітей, ні чоловіка.
– Так, скільки років минуло, а вона все крутиться тут, погляди кидає, – усміхнувся брат, діставаючи з шафи тарілки.
– Ну так тато ще не старий, п’ятдесят п’ять, та й тітка Рита ще нічого, – знизала плечима Марина.
– А про якого Віктора йшлося? – Згадала вона. – Ти щось зрозумів?
– Може, якийсь знайомий, – знизав плечима хлопець. – Та чого гадати, зараз тато з роботи повернеться, сядемо вечеряти і спитаємо.
***
– А ми, до речі, тітку Риту сьогодні бачили. Дивна вона якась так на нас дивилася, наче ми в чомусь винні, – згадала за вечерею дочка.
– Ну, ви ж знаєте Маргариту, – усміхнувся батько. – У неї завжди щось своє в голові.
– Вона казала, що повернувся якийсь Віктор. І ти, можливо, захочеш його провідати, – сказав син.
Іван Дмитрович насупився.
– А ми все думаємо із Олегом, що за Віктор? Я невиразно пам’ятаю, що в тебе був якийсь друг, з яким ви разом працювали, але потім він зник кудись… – міркувала Марина.
– Так-так, я зрозумів, про кого вона говорила, – швидко промовив батько, відсуваючи тарілку. – Дякую, все дуже смачно, але щось я втомився сьогодні, апетиту немає.
Марина стривожено глянула на батька.
– Щось трапилося, тату? Ти погано почуваєшся?
– Ні, правда, дорога, нема про що турбуватися, просто втомився.
Чоловік підвівся з-за столу і пішов у свою кімнату, молоді люди перезирнулися.
***
Наступного разу сусідку вони зустріли за тиждень.
– Ви батькові привіт від Віктора передали? – Вона допитливо дивилася в обличчя сусідів
– Передали, тітко Рито, – кивнула Марина, намагаючись обійти жінку, що встала посеред сходів.
– Так? Але щось він не поспішає, – не зрушила з місця сусідка. – На заводі вони разом промишляли, а дісталося одному Вікторові. А батько ваш зі старим другом знатися не хоче …
Марина з подивом зрозуміла, що тон сусідки став зневажливим.
– Ви про що говорите? – насупився Олег. – Що означає промишляли? Тато чесний чоловік, його поважають на роботі, він ніколи нічим не займався!
– Так, ну так, – покивала сусідка. – А ви таки батька про Віктора запитаєте, навіть цікаво, що він вам скаже.
***
– Ну, як на новому місці влаштовуєтеся? – спитав за вечерею Іван Дмитрович, дивлячись на сина. – Марія твоя задоволена? Скоро з’їжджаєш?
Двадцятип’ятирічний Олег зустрічався з дівчиною і цього тижня мав з’їхати від батька на орендовану квартиру.
– Думаю, завтра вже речі почну перевозити, – усміхався той.
Перспектива нового, майже сімейного життя його радувала. Думки дочки були зайняті іншою подією.
– Ми сьогодні тітку Риту бачили. Вона тобі знову привіт від Віктора передала. Сказала, що ви якимись справами на заводі промишляли.
Батько насупився і опустив очі.
– Що це означає, тату? – також згадав розмову Олег. – Як вона може так казати про тебе? Що це за слово таке – промишляли? Наче ви пройдисвіти якісь!
Син обурено жестикулював, дочка дивилася, чекаючи на відповідь. Діватися Івану Дмитровичу не було куди.
– Є в моїй біографії одна темна пляма, – почав він здавленим голосом. – Я цим не пишаюся, бо ніколи вам і не розповідав.
Діти дивилися уважно та слухали.
– Коли мами не стало, мені було дуже тяжко і морально, й у матеріальному плані. Адже ви були підлітками, вам весь час було щось потрібне. І ось Віктор, мій колега по цеху, запропонував мені вигідну справу – торгувати запчастинами із нашого заводу.
Він замовк і прокашлявся.
– Але все тривало недовго. Я швидко зрозумів, що совість мені не дозволить продовжувати, і вийшов із цього бізнесу.
– А Віктор? – спитала Марина.
– А Віктор припинити не забажав. Він продовжував носити деталі із заводу, доки не попався. Загалом йому дали термін, він відбув і зараз повернувся.
– А чого він тебе хоче бачити? – насупилась дочка. – Ти ж кажеш, ви розлучилися ще коли ти відмовився продовжувати …
– А мені ось інше цікаво! – З викликом зупинив сестру Олег. – Як же так, тату? Адже ти завжди вчив нас бути чесними, чужого не брати! А сам, виходить…
– Я ж сказав, що не пишаюся, синку, – батько поклав руку на плече хлопця. – Я був зовсім один із вами, не знав, що мені робити, хапався за будь-яку нагоду заробити грошей… От і вийшло, що потрапив у негарну історію.
Він похитав головою, не спускаючи уважного погляду з Олега.
– Це поганий вчинок, синку. І я каятимуся за нього все життя…
– Ну, а цьому Вікторові що від тебе треба? – нагадала дочка.
– Ну, як що? – Батько перевів погляд на неї. – Люди звідти колишніми не вертаються. Він вважає, що я йому винен, мабуть. Грошей проситиме, звинувачувати почне…
– У чому тебе звинувачувати, якщо ти, як ти кажеш, майже одразу це все й кинув? – обурився син.
Прийняти таку правду про свого батька було нелегко, але хлопець вирішив, що подумає про це пізніше. Зрештою, батько і справді мав складне становище, і ще невідомо, яких дров наламав би сам Олег, якби таке сталося з ним…
– Я не знаю, синку, – похитав головою батько. – Але, як я й казав, людина, яка пережила таке, не залишається не зміненою…
***
Олег з’їхав від батька два тижні тому і сьогодні Марина поверталася додому одна. Маргарита наздогнала її біля самої квартири.
– Що ж Іван так і не збирався старого друга провідати? – захекавшись, почала жінка. – Совість, мабуть, зовсім дістала!
– Дайте батькові спокій! – не витримала Марина. – Він не може відповідати за чужі вчинки!
– Чужі вчинки? – Округлила очі сусідка. – Тобто промишляли вони разом, а термін отримав лише Віктор, і це ти називаєш – чужі вчинки?
– Так, тому що це був вибір цього вашого Віктора! Він міг би схаменутися і перестати, як зробив тато!
Марина гарячково нишпорила в сумці в пошуках ключа, але той ніяк не знаходився.
– Ага, ось, значить, як… – спантеличено простягла сусідка, відмикаючи свої двері.
– Так! Тато розповів нам із Олегом все. Це був негарний вчинок, і тато ним не пишається, але він мав важке становище…
Вона нарешті витягла з сумки ключ і вставила його в замкову щілину.
– А тепер ваш Віктор повернувся і не дає спокою татові! Що йому потрібно?
Марина примружилася.
– Він хоче поквитатися з татом? Просити у нього грошей? Чому він не відчепиться, якщо тато не хоче з ним зустрічатися?
– Грошей? – підняла брова сусідка. – Ось що ти думаєш…
– А що мені думати? Я вірю татові, він чесна людина і ніколи не приховує від нас правду!
– А ти не хочеш дізнатися про іншу точку зору? Іван, може, чесний з вами, з дітьми, але хіба тобі не хочеться дізнатися, яка правда у Віктора?
– Я вірю татові і не бачу жодних причин, щоб шукати невідомого чоловіка і слухати його наговори, – Марина підняла підборіддя і зробила крок у коридор.
– Ти навіть не знаєш, про що говориш, а вже судиш, – усміхнулася Маргарита. – Хіба батько не навчив тебе, що заради справедливості треба вислухати обидві сторони? Та й шукати Віктора особливо не треба, він живе через два будинки, квартира вісім.
Сусідка ще раз з усмішкою глянула на дівчину і зачинила двері.
***
– Я не знаю, Олег, що робити, – скаржилася сестра телефоном братові. – Я її знову сьогодні бачила, і вона мені знову якісь туманні натяки робила про тата й цього Віктора.
– Та не слухай її, Марино! Це вона по старій пам’яті біситься. Вони, мабуть, із Віктором цим об’єдналися на ґрунті спільних інтересів.
– Що ти маєш на увазі? – Не зрозуміла сестра.
– Ну, як же? Клуб ображених друзів тата, – він засміявся. – Покинута жінка та колишній друг, який зробив невірний вибір, а тепер у всьому звинувачує батька.
– А може, варто сходити до цього Віктора? – раптом спитала дівчина.
– Це ще навіщо? – не зрозумів брат.
– Ну, ми в нього запитаємо, які у нього претензії до тата. Скажімо, якщо він не відчепиться, то покличемо патрульних. Раптом він і справді з тата задумав грошей стрясти?
– Марино, ну це ж порожня витівка, – простяг брат. – Ти ніколи фільмів не дивилася про пройдисвітів всяких? Ти ж повинна розуміти, що людина, яка побувала в таких місцях, обманює і не червоніє! Він ніколи своєї провини не визнає, а всіх довкола звинуватить за милу душу.
– Ось і послухаємо, що скаже.
Брат замислився.
***
– Олег, який сюрприз! – тільки-но увійшовши до квартири, Іван Дмитрович одразу побачив дітей, що тихо сидять на дивані.
– Ти за речами зайшов? Забув щось? Чи провідати нас вирішив?
– Сядь, тату, розмова є, – холодно сказав син.
Марина, що сиділа поруч із братом, очі на батька не підводила.
– Що сталося, синку? – Чоловік, спантеличено дивлячись на дітей, сів у крісло навпроти.
– Було те, що ми вірили тобі. Слухали твої повчання багато років. Ми вважали, що ти найчесніша і справедливіша людина на світі.
– Навіть коли ти розповів про свої темні справи із заводу, ми думали, що ти просто оступився у важких обставинах, і все одно пишалися тобою! – вигукнула зі сльозами в голосі дочка.
– А виходить, усе, що ти казав нам, було обманом. Людина, якою ми пишалися і збиралися ставити за приклад своїм дітям, просто негідник!
Слова сина вплинули на батька, чоловік навіть мимоволі відсахнувся від таких звинувачень.
– Але я не розумію… – забурмотів він, переводячи погляд із сина на доньку. – Марино, що сталося? Звідки такі звинувачення?
– Ми сьогодні бачилися з Віктором… – дочка витримала паузу, спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя батька.
Той спочатку насупився, потім скривився, а наступної хвилини заплющив очі, відкинувшись на спинку крісла.
– Ось, як… – прошепотів він.
– Так, ось так! – не стримавшись, вигукнула дівчина. – Він нам все розповів! Як ти міг, тату?!
– Віктор розповів, що ви разом перепродавали деталі із заводу, але потім, коли тебе спіймали, ти розжалобив слідчих розповіддю про дітей, про своє тяжке становище. Ти сказав їм, що ти тільки раз піддався на умовляння товариша , що це він тебе втягнув…
Син говорив повільно, не вірячи у власні слова.
– Ти здав свого друга, щоб не відповідати самому! А тепер, коли він вийшов, ти навіть не хочеш його відвідати! Ти наговорив нам, що він вимагатиме грошей, а йому всього й треба було подивитися тобі в очі!
Батько не рухався і навіть не намагався виправдовуватись.
– Він сказав, що хотів від тебе лише каяття, вибачень за те, що ти його зрадив. Взагалі-то, знає, що заслужив покарання. Але ж він твої свідчення не заперечував, не сказав їм, що ви майже три роки разом… Промишляли! – останнє слово син буквально виплюнув.
– Після всього, що я про тебе дізналася, я не можу залишатися тут, тату, – заявила Марина і встала.
З-за спинки дивана викотила велику дорожню сумку.
– Я поки що поживу у Олега з Марією, а там знайду собі квартиру.
Діти пішли до виходу, а Іван Дмитрович так і сидів у кріслі, не в змозі вимовити жодного слова.
З того дня діти відвідують батька зрідка, лише з почуття обов’язку перед ним. Колишні теплі стосунки втрачені. Батько робить все, щоб повернути довіру дітей, він навіть сходив до колишнього друга і вибачився, визнавши свою провину.
Сусідка Маргарита, яка спостерігала, як розвивалися події від початку, не вірить, що примирення можливе. Жінка вважає, що втрата друзів та сім’ї – справедлива ціна за зраду.
