– Іванку, а ти бачив, що під нами живуть старі? Ну дід із бабцею, бачив?
– Наче діда бачив, і що? – Іван лежав після роботи на дивані і дивився в телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, а ти піцу будеш? Чи суші?
– Нагетси й картоплю буду.
– Точно, і я також! А що ти про сусідів питаєш?
– Та у батьків під ними теж живуть дід із бабою. Начебто не дуже й старі, але сварливі такі, що ого-го. То їм музика голосно грає, то хтось тупає по стелі, то у нас кран тече, а ремонт у них нещодавно зроблений.
– Ну а нам що до цих старих, га Софійко?
– Тому що ми квартиру з тобою винайняли, а раптом вони незадоволені будуть і власниці, скажуть? Я люблю музику послухати, у тебе на підлозі гантелі. Гупнеш по підлозі випадково – то вже чекай сварки. От не пощастило нам, Іванку.
– Та годі тобі, Софійко, не думай про погане! О, у двері дзвонять, уже наші нагетси з картоплею приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор.
Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі.
На порозі стояв літній чоловік. Він побачив Івана і аж відскочив назад.
– Ой, вибачте, а де Ніна Михайлівна? – запитав він.
– Ніна Михайлівна до дочки поїхала, квартиру нам на рік здала в оренду, – пояснив Іван.
– Ну вибач тоді… Вона до дружини моєї іноді на чай приходила про те про се побалакати, а тут немає її, я і зайшов, – чоловік потупцював біля дверей. – Ну раз тепер ви тут живете, давай познайомимося? Я Микола Іванович, а дружину мою звуть Ірина Петрівна.
– Мене Іван звуть, а дружину Софія, вона на кухні, – чемно відповів Іван.
– Ще оце хотів дізнатися, а ви як до музики ставитеся? – раптом запитав Микола Іванович.
– Ну ось, почалося, – подумав Іван, але вигляду не показав, а тільки мило посміхнувся. – Музику ми любимо, але слухаємо її в навушниках.
Сусід чомусь зніяковів.
– Ну я все зрозумів, врахую, радий був познайомитись!
І він почав спускатися на перший поверх.
– Ну, де там наші нагетси з картоплею? – визирнула з кухні Софія.
– Це був сусід знизу, натякав, щоб не шуміли, а до речі, дружино, ти готувати вмієш?
– Звісно вмію, і картоплю смажити, і котлетки, і борщі варити. Але ж давай не сьогодні? Ой, дзвінок, сподіваюся, що тепер це доставка! – зраділа Софія.
Іван з Софією одружилися зовсім недавно і вирішили одразу жити самостійно.
Батьки такому ранньому шлюбу були не дуже раді. Ось молоді й вирішили не випробовувати долю. Батьки у них хороші, але краще від них не залежати. Їм молодих уже не збагнути!
Іван одразу після навчання пішов працювати, а Софійка ще навчається і працює на пів ставки.
І вони орендували недорого затишну квартирку у пʼятиповерхівці.
Це було так захопливо, перша їхня спільна квартира!
Хазяйка, дуже приємна жінка, сказала, що житиме у дочки і сидітиме з онуками.
Звичайно всього одна кімната і меблі старі, така вся “бабусина” обстановка. Але недорого, а на свою квартиру вони ще не заробили.
Вранці, тримаючись за руки, Софія з Іваном вийшли з квартири. В Івана робота, Софійці на навчання пора.
Раптом двері квартири на першому поверсі, що під ними, різко відчинилися.
Сусід Микола Іванович обережно вивіз із квартири візок, тихо примовляючи,
– Іринко, погода така шикарна, тож ідемо сьогодні в парк. Там у наше улюблене кафе зайдемо і каву поп’ємо з тістечками нашими улюбленими. А потім удома платівки послухаємо, тільки тихо, поки сусіди зверху на роботі. Я запитував, вони не люблять, коли музика гримить, так що ми послухаємо, поки їх немає!
Побачивши Софію й Івана, Микола Іванович зніяковів.
– Проходьте, вам же ж треба пошвидше, а ми вже не поспішаємо!
– Давайте я вам допоможу? – запропонував Іван, але Микола Іванович замахав руками.
– Ні, Іване, дякую, тут є в нас на сходах як спуститися, ми самі. У Іринки були не дуже вдалі процедури, але вона скоро встане, а поки що так, що вдієш?
Молоді поспішили на зупинку.
– Бачив, як вони одягнені? Як молоді, у джинсах, курточках і веселі такі, незважаючи ні на що, навіть на літніх людей не схожі, – відзначила Софія.
– І не говори, а про музику він мене виявляється розпитував не тому, що це шум, а це вони самі люблять голосно музику слухати. Цікаві які пенсіонери! – погодився Іван.
– А цей Микола Іванович так приємно з дружиною говорив, ніби кохання досі у них. Вона в візочку, а він їй радіє, у кафе повіз, оце так! – Софія уважно глянула на Івана.
– А от ти б так зміг? Ну раптом щось трапилося б, і я… Ну теж ось так, або ще що… Ти б мене теж любив?
Іван обійняв Софійку,
– Ну ти чого?! Навіщо про погане говорити, га?
– Ні скажи, любив би? – Софія наполягала.
– А ти як думаєш? А ти мене? – Іван теж став серйозним. – Я тебе люблю, а якщо що, на руках тебе носитиму, але ніколи не покину, зрозуміла?
– І я тебе теж, – Софія пригорнулася до Івана.
Вітряно сьогодні. А поряд з ним їй ніколи не холодно…
…На вихідних Софія з Іваном заспалися. І раптом Іван почув знайому музику, вона звучала явно від сусідів!
– Агов, Софійко, чуєш, це ж наша музика улюблена! Та ще й яка – сучасна! Це що ж, пенсіонери таку музику слухають? Оце так, ось тобі й старі!
Через кілька тижнів Софійці з Іваном знову зустрілися їхні сусіди знизу. Ірина Петрівна вже йшла, спираючись на руку чоловіка і вони весело розмовляли.
Побачивши Івана й Софійку Микола Іванович тут же ж стурбовано запитав:
– Сусіди, якщо що, ви кажіть там, гаразд?
– Не зрозумів, ви про що? – здивувався Іван.
– Та у нас вдома і тренажерів всяких повно, і музику ми любимо голосно слухати, – Микола Іванович широко посміхнувся. – Ніна Михайлівна до нашого галасу терпимо ставилася. Я по груші часто стукаю, залізо тягаю, ми вам не заважаємо?
– Та ні, що ви? – Софія з Іваном перезирнулися. – Ви нам зовсім не заважаєте, навіть навпаки. А ви що, музику сучасну любите?
– Ну так, любимо, а що? – здивувався Микола Іванович.
– Та ми теж таке слухаємо, круто, – Іван захоплено дивився на їхніх літніх сусідів.
– Ну тоді заходьте, у нас і старі платівки є, там справжні шедеври, якщо ви в цьому розумієтесь, – і Микола Іванович широко відчинив двері квартири.
– Слухай, ніколи б не подумала, що у нас із пенсіонерами можуть бути спільні інтереси, – після гостей зізналася чоловікові Софія. – Я теж так хочу – не старіти душею, як і вони. Ти помітив, як у них вдома класно? І онуки є, як годиться, вони з ними на дачі і в теніс, і в баскетбол грають і в караоке разом співають!
– Ага, коли нам буде років вісімдесят, я куплю червоний кабріолет і ми в модному одязі будемо кататися де захочемо і радіти життю! – погодився Іван.
…Коли Микола Іванович з Іриною Петрівною відзначали золоте весілля, у них зібралися близькі й друзі.
Ювіляри танцювали майже як молоді.
– Знаєш, а я тепер навіть до своїх родичів став інакше ставитися, – прошепотів Іван Софійці. – Вони в мене взагалі хороші, та й твої теж. До речі, пам’ятаєш, вони нам пропонували жити в них і збирати на квартиру, а не витрачати гроші на орендовану. А ще вони обіцяли докласти свої. Може, варто подумати, як думаєш?
– Мої теж кликали в них жити, мама казала з дитиною, якщо щось допомагати, – сказала Софія.
– Класно жити, от дивлюся на наших сусідів і ніби моє життя таким величезним здається, скажи Софійко? Чудово, що ми таких людей зустріли, я тепер нічого не боюсь, навіть старості!
Танцюючи, Микола Іванович підморгнув їм:
– Запам’ятайте, скільки б вам не було років, це і є найкращий вік, щоб любити, мріяти і просто радіти життю! Тільки так…
