Життєві історії

Віра Іванівна зібралася посмажити картоплі на вечерю. Жінка відкрила кухонну шафку, щоб взяти олію, але її там не було. – І де ж вона? Я ж тільки вчора цілу пляшку купила! – дивувалася жінка. Віра Іванівна обнишпорила всю кухню, але олії ніде не було. – Олено, ти не бачила, де олія? – запитала вона у невістки, зайшовши до неї в кімнату. – А я її викинула, – поплескала очима Олена. – Ви подивіться в холодильник, я багато чого викинула! – Як викинула? Навіщо? – Віра Іванівна здивовано дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається

Коли Михайло сказав батькам, що хоче познайомити їх зі своєю дівчиною, вони зраділи. Мама Віра Іванівна та тато Михайла Олег Ігорович були з тих, хто розумів, що сина колись доведеться відпустити, що йому потрібно створювати свою родину. Та й років йому вже чимало: скоро двадцять п’ять. Усвідомлений вік вступу у серйозні відносини.

Жив Михайло із батьками. Але не тому, що був маминим синочком чи не вистачало грошей на орендоване житло. Просто він збирав на свою квартиру, не хотів зв’язуватися з іпотекою.

А батьки його підтримували. Вони мають квартиру велику, всім місця вистачить. До того ж вони не лізли в життя один одного. Ніколи не потребували від сина звіту, де він був і чомусь так пізно повернувся.

Та й Михайло не нахабнів. Не просив, щоб йому готували їжу чи прали речі.

Загалом життя було комфортним для всіх, так ще й гроші вдавалося накопичити.

А тут дівчина. Перша, з якою вирішив познайомити батьків.

– А що приготувати до столу? – запитала Віра Іванівна. – Що твоя Олена любить?

– Мамо, особливо нічого не готуй. Вона за фігурою стежить, – хмикнув Михайло. – Смажене не їсть, жирне теж, міцних напоїв теж не любитель.

– Що ж, це похвально, – посміхнулася Віра Іванівна. – Гаразд, зроблю щось легеньке.

Олена їм сподобалася. Розумна, начитана дівчина. Щоправда, вона справді майже нічого не їла, і маму Михайла трохи це здивувало, що Олена відмовилася спробувати легкий десерт, який мама приготувала. Сказала, що цукор – це погано, і всім про це варто замислюватись.

А ще вона ненароком зазначила, що варто поміняти оббивку дивану.

– У вас непоганий ремонт, але ось видно, що котик диван подер. Це не так дорого, я можу дати вам контакти.

Звісно, ​​нічого такого в цьому не було. Але до цього моменту мати Михайла і не замислювалася, що це якась проблема. Диван не був подертий, лише злегка подряпаний. Коли їхній кіт був маленьким, кілька разів до нього підходив із певною метою. Але незабаром зрозумів, що так робити не можна. І якщо не придивлятися, то цих подряпин і не видно.

Але коли Олена пішла, Віра Іванівна раз у раз дивилася на цей диван. І ця пара подертих смуг тепер впадала їй у вічі.

Але в іншому Олена була мила і привітна. Вона чемно поводилася, подякувала за гостинність, і батьки Михайла вирішили, що нічого поганого в тому, що вона сказала, немає. Вона ж із найкращих спонукань. А питання з харчуванням і справді занадто особисте. Не варто намагатися нагодувати тим, що людина не любить або не їсть з якоїсь причини.

Кілька місяців Михайло зустрічався з Оленою. Вона ще кілька разів була в них у гостях, але без будь-якого застілля.

А тут Михайло наважився на розмову з батьками.

– Мам, тату, я хочу з’їхатися з Оленою. Я її люблю, і ми хочемо розвивати наші стосунки.

Батьки переглянулись. Їм здавалося, що все відбувається надто швидко. З іншого боку, це не їхня справа, лише дітям вирішувати, в якому темпі їм рухатися далі.

– Я розумію, що вам швидше за все буде некомфортно, якщо я приведу сюди Олену. Та й неправильно це. Тому я візьму іпотеку на квартиру. У мене є половина суми, тому платіж буде невеликий.

– Що ж, якщо ти так хочеш, – знизала Віра Іванівна плечима.

– Так, хочу. Але квартирі, яку я знайшов, потрібний невеликий ремонт. Ми можемо пожити з Оленою у вас, доки ремонт не завершиться? Це буквально місяць, не більше.

– Звичайно, синку, живіть, – знизала Віра Іванівна плечима. Вона щиро вважала, що нічого поганого в цьому нема. Та й Олена їм подобалася.

Невдовзі дівчина переїхала до батьків Михайла. Зустріли вони її добре, сказали, щоб вона не соромилася і почувала себе, як удома.

Але це лише чергова фраза, яку вимовляють, щоб людина розслабилася. А Олена сприйняла її буквально. І це стало великою проблемою.

Через пару днів, коли Віра Іванівна зібралася готувати вечерю, вона не змогла знайти олію.

– Олено, ти не бачила, де олія? – Запитала вона у майбутньої невістки.

– А я її викинула, – поплескала вона очима.

– Навіщо?

– Я подумала, що буде краще, якщо ми почнемо харчуватися правильно. І, якщо чесно, мені завжди стає погано від запаху смаженого.

Віра Іванівна зітхнула. У чомусь вона, може, й має рацію, але вони звикли жити по-іншому. Наприклад, тато Михайла любить котлети, які готує, його дружина. Та й смажену картоплю вони всією родиною люблять.

– Олено, вибач, звичайно, але ми звикли до смаженого. Я не прошу тебе їсти те, що я готую, але ти нас не переконуй міняти свої смаки.

– Вибачте, я не хотіла, – опустила очі Олена. – Я просто про здоров’я дбаю.

Мамі Михайла одразу стало якось ніяково.

– Це похвально. Але ми такі, які є. І не треба нас виправляти.

– Гаразд, я зрозуміла.

Звичайно, мама Михайла купила нову олію, але тепер щоразу, коли вона щось смажила, її хвилювала совість. Наче їй нав’язали почуття провини.

Але це був лише початок. Якось Віра Іванівна повернулася з роботи і виявила, що на вікнах у вітальні немає її улюблених штор. А натомість висить щось тонке, незрозумілого сірого кольору.

– А де штори? – запитала вона у Олени.

– Ой, а вони вже е зовсім старомодні. Я почепила свої, ми їх у вас залишимо. Свіжо одразу у вітальні стало, так?

Мама Михайла важко зітхнула. Ні, не свіжо, а сіро й похмуро.

– Олено, мені подобалися старі. Куди ти їх поділа? Сподіваюся, не викинула?

– Ні, – надулась дівчина, – але я думала, вам ці сподобаються.

– Це не моє, – м’яко промовила майбутня свекруха. – Заберіть їх собі.

Незабаром виявилося, що частини посуду просто немає у шафі. Віра Іванівна вже чудово знала, хто приклав до цього руку.

– Так вони були якісь старі, ми вам на свято подаруємо сервіз, бо якось некрасиво гостей зустрічати з різними тарілками. І, до речі, я викликала майстра, який перетягне диван. Тканину вибрала на свій смак, у мене добре розвинене почуття стилю.

Віра Іванівна закипала. Але сваритися з майбутньою невісткою не хотіла. Розуміла, що вона все це не зі зла робить. Чи в ній мудрості немає, чи вона прикидається такою наївною.

– Олено, послухай, – посадила дівчину на диван Віра Іванівна. – Я розумію, що ти хочеш зробити якийсь внесок у наш спільний побут. Але ви з Михайлом скоро переїдете, а це наш із чоловіком будинок. І мені не хотілося б, щоб у ньому щось змінювалося без мого відома.

– Я як краще хотіла, – сказала Олена.

– Я знаю. Але не роби більше нічого. І майстру скажи, щоби не приїжджав.

Олена образилася. Увечері висловила все Михайлу, що її старання ніхто не цінує. А вона ж хотіла, як краще.

Але хлопець її не підтримав.

– Олено, але це справді їхнє життя та їхній будинок. І, гадаю, тобі не хотілося б, щоб у твоєму домі міняли щось без твоєї згоди.

– Якби зробили краще, я була б тільки рада, – не погоджувалася вона.

– Краще – поняття розтяжне. Тобі добре одне, для моїх батьків інший.

Олена запихкала, але сперечатися не стала.

А Віра Іванівна зненацька зрозуміла, що чекає не дочекається, коли Михайло доробить ремонт. Вона завжди вважала, що може ужитися з будь-ким. Вона ж сама по собі не конфліктна, тож ніяких проблем виникнути не повинно. Але вона й не думала, що лихо прийде звідти, звідки й не чекали. І, начебто, нічого поганого й не було на думці у її майбутньої невістки, а вона так від неї втомилася.

Олена ж перестала все міняти. Щоправда, мабуть, їй і справді хотілося хоч якось допомогти, тому вона скрізь затіяла генеральне прибирання. “Щоб відпрацювати своє проживання” – так вона говорила. І начебто в цьому немає нічого поганого, але й тут Олена схибила.

Кожен очищений квадратний метр площі не обходився без її коментарів.

– Я сьогодні під ванною прибирала. Ви там, схоже, ніколи не прибирали? Напевно, забуваєте про це місце. Але нічого, я там все вимила.

– Дякую, Олено, – зітхала мама Михала.

– Ох, я цілий день розбирала комору. Нічого, що частину речей я викинула? Повірте, там стільки мотлоху було, не здивуюся, якщо все це зберігається ще з дитинства Михайла.

– Нічого, Олено…

– Я ледве відсунула диван. Під ним клуби котячої шерсті! Коли ми поїдемо, ви не забувайте це робити. Бо погано дихати всім цим.

– Добре, Олено…

Мама з усім погоджувалась і рахувала дні до того моменту, як вони з’їдуть. Якоїсь миті вона просто махнула рукою. Олені не пояснити, вона щиро не розуміє, що можна озвучувати вголос, а що не можна. Не дарма кажуть, що простота – не найкраща риса.

І коли син із нареченою виїжджали, мамі Олени хотілося влаштувати свято.

Перед від’їздом Олена підійшла до мами Михайла та обійняла її.

– Дякую вам за гостинність. Мені було приємно жити з вами.

– І мені з тобою, Олено, – усміхнулася майбутня свекруха.

Вони зачинили за молодими двері, і мама Михайла глянула на свого чоловіка.

– Гарна дівчинка, – хмикнула вона. – Просто ще зовсім молода.

– Нічого, життя навчить її своїм правилам, – усміхнувся тато Михайла. – Та й, зізнатися, прибирала вона в нас і справді добре.

– Так вже. Щоправда, тепер доведеться купити новий посуд і тобі шапку. Тому що Олена твою викинула, вирішивши, що це старий мотлох.

– А я давно казав, що настав час змінити стиль, – засміявся тато Михайла.

Насправді, відносини між невісткою та свекрухою надалі були добрими. Просто вони не жили разом. І мама Михайла знала, що, щоб не сталося, цей досвід вона не повторюватиме. Спокій важливіший.

Вам також має сподобатись...

Поліна була на роботі, коли їй зателефонував чоловік. – Поліно, ти сьогодні о котрій закінчуєш? – поцікавився Максим. – Як завжди, – відповіла вона. – А що сталося? – Нічого особливого, – відповів Максим. – Просто мати подзвонила, і навіщось попросила сьогодні після роботи до неї заїхати. – Максиме, вона, напевно, тебе бачити хоче, я їй навіщо. Їдь один, – сказала жінка. – Ні. Вона хоче нас разом бачити, – сказав чоловік. – Справа у неї до нас якась важлива. – Зрозуміло. Гаразд, заїдь за мною біля шостої години, – погодилася дружина. Але Поліна навіть уявити не могла, що задумала її свекруха

Лариса повернулася додому і одразу зайшла в кімнату до чоловіка. – Андрію, у мене для тебе новина! – радісно сказала дружина.  – Яка ще новина? – спитав, посміхаючись, чоловік. – Я завтра виходжу на роботу! – Лариса сіла поряд біля чоловіка. – На яку ще роботу? Ти ж нічого не вмієш! – раптом додав Андрій. – А це нехай буде для тебе сюрпризом! – Ларисі навіть стало образливо від слів чоловіка. – Що ж це за робота, яка стане для мене «сюрпризом»? – здивувався чоловік. Але Андрій навіть уявити не міг, яку роботу знайшла його дружина

Була неділя і Микола сидів сам удома. Його дочка Олеся пішла у гості до подружки. Чоловік пішов на кухню, відкрив холодильних і дістав варену ковбасу. – Зараз посмажу собі яєшню з ковбаскою! – вирішив Микола. Він дістав з кухонної шафки сковорідку, як раптом за вхідними дверима почувся якийсь шум. Хтось ніби шкрібся… Микола насторожено пішов у коридор. Він відкрив вхідні двері й оторопів від несподіваного видовища

Ніна весь день почувала себе погано, жінка відпросилася з робити і вирушила додому. – Зараз прийду додому, відпочину в тиші, можливо стане краще, – думала вона дорогою додому. Підійшовши до своєї квартири, Ніна відкрила двері своїм ключем, тихо зайшла в коридор. Сіла на пуф, щоб зняти чобітки. Раптом, Ніна почула, шум який долинав з кухні. – А це ще що? – здивувалася вона. Жінка кинулася на кухню і побачила там свою свекруху. – Аліна Ігорівна?! Що ви тут робите?! – вигукнула вона. Ніна придивилася до того, що робить свекруха і остовпіла від побаченої картини