Життєві історії

– Іване, ти бачив наших сусідів? – запитала Софія чоловіка. – Ну діда з бабцею? – Наче діда бачив, а що? – Іван лежав на дивані й дивився у телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, ти піцу будеш? Чи суші? – Нагетси й картоплю буду, – відповіла та. – Точно, і я! – погодився Іван. – А що ти про сусідів питаєш? – Та у батьків он живуть дід із бабою, – сказала дівчина. – Сварливі такі, що ого-го. – Та облиш, Софійко, – сказав Іван. – О, в двері дзвонять, нагетси приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор. Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі

– Іванку, а ти бачив, що під нами живуть старі? Ну дід із бабцею, бачив?

– Наче діда бачив, і що? – Іван лежав після роботи на дивані і дивився в телефоні, що замовити на вечерю. – Софійко, а ти піцу будеш? Чи суші?

– Нагетси й картоплю буду.

– Точно, і я також! А що ти про сусідів питаєш?

– Та у батьків під ними теж живуть дід із бабою. Начебто не дуже й старі, але сварливі такі, що ого-го. То їм музика голосно грає, то хтось тупає по стелі, то у нас кран тече, а ремонт у них нещодавно зроблений.

– Ну а нам що до цих старих, га Софійко?

– Тому що ми квартиру з тобою винайняли, а раптом вони незадоволені будуть і власниці, скажуть? Я люблю музику послухати, у тебе на підлозі гантелі. Гупнеш по підлозі випадково – то вже чекай сварки. От не пощастило нам, Іванку.

– Та годі тобі, Софійко, не думай про погане! О, у двері дзвонять, уже наші нагетси з картоплею приїхали! – зрадів Іван і пішов у коридор.

Він відкрив двері й здивовано замовк. Це була явно не доставка їжі.

На порозі стояв літній чоловік. Він побачив Івана і аж відскочив назад.

– Ой, вибачте, а де Ніна Михайлівна? – запитав він.

– Ніна Михайлівна до дочки поїхала, квартиру нам на рік здала в оренду, – пояснив Іван.

– Ну вибач тоді… Вона до дружини моєї іноді на чай приходила про те про се побалакати, а тут немає її, я і зайшов, – чоловік потупцював біля дверей. – Ну раз тепер ви тут живете, давай познайомимося? Я Микола Іванович, а дружину мою звуть Ірина Петрівна.

– Мене Іван звуть, а дружину Софія, вона на кухні, – чемно відповів Іван.

– Ще оце хотів дізнатися, а ви як до музики ставитеся? – раптом запитав Микола Іванович.

– Ну ось, почалося, – подумав Іван, але вигляду не показав, а тільки мило посміхнувся. – Музику ми любимо, але слухаємо її в навушниках.

Сусід чомусь зніяковів.

– Ну я все зрозумів, врахую, радий був познайомитись!

І він почав спускатися на перший поверх.

– Ну, де там наші нагетси з картоплею? – визирнула з кухні Софія.

– Це був сусід знизу, натякав, щоб не шуміли, а до речі, дружино, ти готувати вмієш?

– Звісно вмію, і картоплю смажити, і котлетки, і борщі варити. Але ж давай не сьогодні? Ой, дзвінок, сподіваюся, що тепер це доставка! – зраділа Софія.

Іван з Софією одружилися зовсім недавно і вирішили одразу жити самостійно.

Батьки такому ранньому шлюбу були не дуже раді. Ось молоді й вирішили не випробовувати долю. Батьки у них хороші, але краще від них не залежати. Їм молодих уже не збагнути!

Іван одразу після навчання пішов працювати, а Софійка ще навчається і працює на пів ставки.

І вони орендували недорого затишну квартирку у пʼятиповерхівці.

Це було так захопливо, перша їхня спільна квартира!

Хазяйка, дуже приємна жінка, сказала, що житиме у дочки і сидітиме з онуками.

Звичайно всього одна кімната і меблі старі, така вся “бабусина” обстановка. Але недорого, а на свою квартиру вони ще не заробили.

Вранці, тримаючись за руки, Софія з Іваном вийшли з квартири. В Івана робота, Софійці на навчання пора.

Раптом двері квартири на першому поверсі, що під ними, різко відчинилися.

Сусід Микола Іванович обережно вивіз із квартири візок, тихо примовляючи,

– Іринко, погода така шикарна, тож ідемо сьогодні в парк. Там у наше улюблене кафе зайдемо і каву поп’ємо з тістечками нашими улюбленими. А потім удома платівки послухаємо, тільки тихо, поки сусіди зверху на роботі. Я запитував, вони не люблять, коли музика гримить, так що ми послухаємо, поки їх немає!

Побачивши Софію й Івана, Микола Іванович зніяковів.

– Проходьте, вам же ж треба пошвидше, а ми вже не поспішаємо!

– Давайте я вам допоможу? – запропонував Іван, але Микола Іванович замахав руками.

– Ні, Іване, дякую, тут є в нас на сходах як спуститися, ми самі. У Іринки були не дуже вдалі процедури, але вона скоро встане, а поки що так, що вдієш?

Молоді поспішили на зупинку.

– Бачив, як вони одягнені? Як молоді, у джинсах, курточках і веселі такі, незважаючи ні на що, навіть на літніх людей не схожі, – відзначила Софія.

– І не говори, а про музику він мене виявляється розпитував не тому, що це шум, а це вони самі люблять голосно музику слухати. Цікаві які пенсіонери! – погодився Іван.

– А цей Микола Іванович так приємно з дружиною говорив, ніби кохання досі у них. Вона в візочку, а він їй радіє, у кафе повіз, оце так! – Софія уважно глянула на Івана.

– А от ти б так зміг? Ну раптом щось трапилося б, і я… Ну теж ось так, або ще що… Ти б мене теж любив?

Іван обійняв Софійку,

– Ну ти чого?! Навіщо про погане говорити, га?

– Ні скажи, любив би? – Софія наполягала.

– А ти як думаєш? А ти мене? – Іван теж став серйозним. – Я тебе люблю, а якщо що, на руках тебе носитиму, але ніколи не покину, зрозуміла?

– І я тебе теж, – Софія пригорнулася до Івана.

Вітряно сьогодні. А поряд з ним їй ніколи не холодно…

…На вихідних Софія з Іваном заспалися. І раптом Іван почув знайому музику, вона звучала явно від сусідів!

– Агов, Софійко, чуєш, це ж наша музика улюблена! Та ще й яка – сучасна! Це що ж, пенсіонери таку музику слухають? Оце так, ось тобі й старі!

Через кілька тижнів Софійці з Іваном знову зустрілися їхні сусіди знизу. Ірина Петрівна вже йшла, спираючись на руку чоловіка і вони весело розмовляли.

Побачивши Івана й Софійку Микола Іванович тут же ж стурбовано запитав:

– Сусіди, якщо що, ви кажіть там, гаразд?

– Не зрозумів, ви про що? – здивувався Іван.

– Та у нас вдома і тренажерів всяких повно, і музику ми любимо голосно слухати, – Микола Іванович широко посміхнувся. – Ніна Михайлівна до нашого галасу терпимо ставилася. Я по груші часто стукаю, залізо тягаю, ми вам не заважаємо?

– Та ні, що ви? – Софія з Іваном перезирнулися. – Ви нам зовсім не заважаєте, навіть навпаки. А ви що, музику сучасну любите?

– Ну так, любимо, а що? – здивувався Микола Іванович.

– Та ми теж таке слухаємо, круто, – Іван захоплено дивився на їхніх літніх сусідів.

– Ну тоді заходьте, у нас і старі платівки є, там справжні шедеври, якщо ви в цьому розумієтесь, – і Микола Іванович широко відчинив двері квартири.

– Слухай, ніколи б не подумала, що у нас із пенсіонерами можуть бути спільні інтереси, – після гостей зізналася чоловікові Софія. – Я теж так хочу – не старіти душею, як і вони. Ти помітив, як у них вдома класно? І онуки є, як годиться, вони з ними на дачі і в теніс, і в баскетбол грають і в караоке разом співають!

– Ага, коли нам буде років вісімдесят, я куплю червоний кабріолет і ми в модному одязі будемо кататися де захочемо і радіти життю! – погодився Іван.

…Коли Микола Іванович з Іриною Петрівною відзначали золоте весілля, у них зібралися близькі й друзі.

Ювіляри танцювали майже як молоді.

– Знаєш, а я тепер навіть до своїх родичів став інакше ставитися, – прошепотів Іван Софійці. – Вони в мене взагалі хороші, та й твої теж. До речі, пам’ятаєш, вони нам пропонували жити в них і збирати на квартиру, а не витрачати гроші на орендовану. А ще вони обіцяли докласти свої. Може, варто подумати, як думаєш?

– Мої теж кликали в них жити, мама казала з дитиною, якщо щось допомагати, – сказала Софія.

– Класно жити, от дивлюся на наших сусідів і ніби моє життя таким величезним здається, скажи Софійко? Чудово, що ми таких людей зустріли, я тепер нічого не боюсь, навіть старості!

Танцюючи, Микола Іванович підморгнув їм:

– Запам’ятайте, скільки б вам не було років, це і є найкращий вік, щоб любити, мріяти і просто радіти життю! Тільки так…

Вам також має сподобатись...

Геннадій прийшов додому аж під ранок. Він узяв свою подушку й пішов спати в кімнату сина. Дружина Тетяна не спала, але промовчала. Вона вранці сама поснідала і пішла на роботу… Тепер щовечора Геннадій поспішав до своєї коханки Насті. А дружина не вимагала пояснень. Вона просто не помічала Геннадія. Той був радий цьому – думав, що дружина його розуміє. Настя була молода. Геннадій мріяв, що розлучиться з Тетяною й одружиться з Настею. Через пів року стосунків, чоловік розповів Насті про свої плани. Дівчина глянула на нього і раптом сталася дивна річ

Ірина Федорівна взяла порожню баночку і вирішила сходити до сусідки Дарини. Вона подзвонила у двері. Відкрила мила дівчина. – У вас солі по-сусідськи не знайдеться? – запитала Ірина Федорівна. – Ох так, будь ласка, проходьте! – заметушилася Дарина. У квартирі було затишно й тихо. У коридорі ходив величезний пухнастий кіт. Ірина Федорівна пішла на кухню за Дариною. – Та я, взагалі-то, не стільки за сіллю, скільки для того, щоб поговорити з вами, – сказала вона. – Я мама вашої сусідки Олени. І вона має до вас деякі запитання. Дарина аж застигла з чашкою в руках

Аня присіла на лавці поруч з маминою могилкою, і не витримавши, розплакалася. – Привіт, мамо, як же мені… погано без тебе, – тихо промовила вона. Раптом, жінка відчула, що її спину щось зачепило. Вона швидко обернулася, і помітила яскравий м’ячик. А до неї підбігла дівчинка років чотирьох і зупинилася. – Мамо, це ти? – пролепетала дівчинка. Аня застигла, нерозуміючи, що відбувається

Злата Павлівна святкувала свій день народження. Вони з донькою Мариною накрили у залі гарний стіл, запросили друзів і родичів. Гості всі вже зібралися і весело гомоніли за столом. Та не було головного гостя – онука Злати Павлівни, Микити! – І де ж він так довго ходить? – вже хвилювалася жінка. – Не часто він запізнюється… Може щось сталося? На цих словах пролунав наполегливий дзвінок у двері. Злата Павлівна поспішила до дверей. Марина пішла за нею. Іменинниця відкрила двері й застигла від несподіванки. – Микито, а це хто?! – тільки й промовила вона