Люда вже зібралася додому. Її зміна закінчувалася, але раптом до неї підійшла Віка.
– Людмило, виручай! – вигукнула вона. – Мене Дмитрик на побачення покликав, особисте життя руйнується. Виручай!
– Віко, ну не можу, я вже відпрацювала, – спробувала відмовитися Люда.
Але не вийшло…
– Людочко, ну будь ласка, у тебе особисте життя чудове, чоловік золото, сини розумники. А я ще й заміжня жодного разу не була, жіночого щастя справжнього не спробувала, ну Лю-ю-ю-до!
Отак завжди.
Чужим та малознайомим вона вже навчилася відмовляти, життя навчило. А ось своїм не завжди виходить.
– Гаразд, іди, я почергую… Що там у тебе?
– З дев’ятої всіх виписали, о сьомій треба старого на процедури. А в другій бабуся одна лишилася, сусідку її виписали. Жаль бабцю, до неї ніхто не ходить, я її іноді з ложки годую, а вона посміхається якось винувато…
– Все Віко, біжи, хорошого тобі побачення, – посміхнулася Люда, а Віка її від емоцій та подяки навіть обійняла.
– Ну я побігла, подруго, як я виглядаю?! – радісно вигукнула вона.
– Чудово виглядаєш, на двадцять п’ять, не більше, – відповіла Людмила.
– Та годі тобі, – зашарілася Віка, швидко переодяглася, підфарбувалася, сумочку на плече почепила й побігла.
Людмила посміхнулася їй услід.
Вікторія хороша подруга, не раз її теж підміняла, коли хлопці слабі були, і взагалі коли треба було.
Вона на сім років молодша за Люду, їй тридцять вісім, а Дмитрик хороший хлопець, може у них складеться, дитинка народить. Хоч би все вийшло…
Її думки зупинив телефон. Дзвонив чоловік.
– Ну що, медсестричко моя, я вдома, ти скоро? Я котлетки посмажив з картопелькою, на тебе чекаю.
– Сашко, вибач, я до ранку, – винувато пробурмотіла Люда, хоча й знала, що чоловік зрозуміє – сам такий.
– Віка чи що? Ну гаразд, один поїм, картопля вийшла рум’яна. А котлетки просто смакота, без тебе все з’їм, мені більше дістанеться! – пожартував чоловік.
– Ну Сашко, мені теж шкода!
– Та добре, я все одно хотів відіспатися, але якщо що дзвони, цілую!
– Я тебе теж, – Людмила посміхнулася до своїх думок.
Пощастило їй із чоловіком, і з роботою пощастило. Вона завжди хотіла бути медсестрою, лікаркою не хотіла.
Батько в селі ферму мав, а дядько Грицько – ветеринар.
Так він завжди казав, що тваринкам в першу чергу ласка і добре слово потрібне.
Та й перша допомога, якщо щось трапиться. Ось так і людині, її хороша медсестра може і до життя повернути, і допомогти з життєвих питань…
Людмила обійшла всі палати, в останній була та сама літня жінка. Та, до якої ніхто не ходить, як Віка сказала. Самотня…
Жінка лежала нерухомо на високій подушці.
Тарілка з вечерею стояла ціла, чай теж.
– Може я підігрію і ви поїсте? – запитала Людмила.
– А навіщо? – запитала жінка.
– Сил не буде, якщо не будете їсти, не видужаєте.
– А я й так не видужаю, сказали пізно вже, та мені й не треба. Жаль тільки сина не побачу, – байдужим голосом сказала жінка, і подивилася на Людмилу пустими очима.
– А я все таки підігрію, раптом надумаєте.
Люда забрала тарілку з котлетою та пюре. Згадала про те, що вдома чоловік наготував і посміхнулася. Холодний чай вилила і свіжий налила, з цукром. Ще й булочку знайшла і розігріла в мікрохвильовій печі і булочку, і пюре з котлеткою.
Жінка здивовано відкрила очі, коли Люда прийшла знову.
А вона, як нічого й не було, допомогла їй сісти вище.
Не питаючи пригостила солодким чаєм, а потім почала з ложечки годувати теплою картоплею та котлетою, розповідаючи все поспіль, усілякі дрібниці.
– Говорять скоро потеплішає, а вечорами вже ясно. Значить, зиму пережили, як моя бабуся казала.
Жінка покірно їла з ложечки, і її погляд з байдужого став якийсь наївно дитячий.
Потім вона втомилася, лягла на подушку, і раптом сказала:
– А у мого синочка теж наречена була медсестра! Хороша була дівчина, як же ж я тепер жалкую, що не одружився з нею мій синок.
Бо ж це я винна, я його відмовила. З села вона була, то я порахувала, що не підходить нам така наречена.
Вона на медсестру тоді вчилася і я її не злюбила, цю сільську медсестру.
Казала, казала синові, що йому інша потрібна, ось і добилася – кинув він дівчину.
А вона така наївна була… Я ж думала, вона пройдисвітка, на нашу квартиру зазіхнула, а тепер квартира синові відійде, а де він, синочок? Я його десять років не бачила, ні дітей, ні дружини, то з однієї живе, то з іншої. Не знаю навіть у якому місті, а мати йому й не потрібна.
Вона замовкла і відвернулася до стіни.
– Так ви дайте мені його номер, я йому скажу, що ви слабі чи може адреса у вас є? – запропонувала Людмила.
– А може й справді? Я йому раніше дзвонила, а він каже, що ніколи йому мене слухати, мовляв зайнятий він, це мені робити нічого.
– Давайте я запишу.
– Ось і фото є, глянь, раптом він приїде, а його не пустять? Старе, правда фото, у мене нових немає.
Жінка метушливо дістала з тумбочки фотографію і продиктувала номер телефону.
– А звуть його як? – запитала Люда.
Вона взяла фотографію і аж стрепенулася від побаченого.
– Юрко його звуть, – з якимось благоговінням сказала жінка, і повторила: – Юрчик! Тата нашого вже багато років нема, один він у мене, і ось як життя нас розлучило…
– Вибачте, я не спитала, а як вас звуть? – сказала Люда, хоча заздалегідь знала, що вона відповість.
– Віро Федорівно я, дякую вам, ви дуже добра, дуже…
Жінка заплющила очі і на середині розмови несподівано задрімала.
Віка попереджала, що вона іноді забуває, як її саму звуть, і про сина забуває, а раптом згадала.
Але справа була не лише в цьому.
Люда її звичайно спочатку не впізнала, так давно це було…
Тоді вона навіть намагалася Юрку пояснити, що мама його помилилася, вона не село. І вона може навіть на лікарку вчитися.
А Юрко насмішкувато засміявся, недобре якось:
– Ти? На лікаря? Хм, сільська медсестра ніколи не стане ніким!
І пішов, не озираючись.
А Люда плакала, її хлопець, її Юрко кинув її через недобру матір, це вона йому наговорила! Люда мріяла, як вона зміниться, прийде до неї і ця Віра Федорівна зрозуміє, що Люда буде найкращою дружиною для Юрка.
А потім заспокоїлася і почала жити своїм життям…
Зранку після нічної зміни Людмила поспішала додому.
Віка дзвонила і щасливо розповідала, що Дмитро зробив їй пропозицію, недаремно вона пішла.
Вдома Люду зустрів сонний чоловік, він майже відіспався – сьогодні на роботу.
І запропонував:
– Давай разом ще відпочинемо, бо я без тебе не висипаюся як слід.
Вдень вона вирішила спробувати додзвонитися до Юрія, сина Віри Федорівни. І зненацька він відповів.
– Це з лікарні, ваша мама дуже слаба, приїжджайте, якщо хочете її застати, – сухо сказала Люда.
– Ви вважаєте, що її дні злічені? Гаразд, я під’їду, яка це лікарня? – буденно і діловито сказав Юрій, може навіть зрадів, що скоро квартира звільниться.
А Людмила полегшено поклала слухавку…
Треба ж, у неї був раніше неприємний осад. Вона вважала Віру Федорівну винною, що вони з Юрком розійшлися.
А потім раділа, що розійшлися, бо потім зустріла Сашка і з ним щаслива. Їй ніхто інший і не потрібен був.
Але якась образа, що її не прийняли, нехтували нею, залишилася.
А тепер вона вибачила цю стару, слабу жінку. Добре, що Віра Федорівна її не впізнала…
Через день Людмила вийшла на зміну і одразу зустріла сяючу Віку.
– Людо, ти справжня подруга, будеш хрещеною нашій з Дмитром дитині? Він сказав, що хоче сім’ю і дітей! – Віку просто розпирало поділитися і Люда була за неї рада.
– Слухай, а та самотня старенька все… Не стало її… Син до неї приїжджав, вона його побачила, хотіла щось сказати та й не змогла. Добре, хоч побачила наостанок, – сумно сказала Віка, і знову повеселішала і перейшла на тему весільної сукні.
Ну так – життя продовжується!
А Люда була сповнена якимось тихим сумом і… радістю.
Ця прощальна зустріч із Вірою Федорівною все розставила на свої місця.
Та й син до неї приїхав попрощатися, а з якими думками – це вже неважливо.
Це минуле, а її вдома чекає коханий чоловік Сашко і їхні сини – Іванко й Микола.
І це найголовніше для неї…
