– Невже самостійність – це самотність? – думала Люда.
Вона йшла під літнім дощем, не відкриваючи парасольки, щоб ніхто не побачив її сліз.
А плакати хотілося гірко-гірко. Стільки бід лягло на її слабкі плечі мало не за один день.
Вчора перед іспитом вона побачила Дмитра – перше своє кохання.
Побачила з однокурсницею…
Вони цілувалися у сквері неподалік університету.
Люда застигла від несподіванки. Ці двоє явно не ховалися.
Коханий, помітивши її, зовсім не зніяковів. Схоже, навіть зрадів – не треба тепер нічого пояснювати.
Усміхаючись, він вітально помахав рукою. Людмила миттю все зрозуміла. Його мінливий настрій останнім часом, образи та причіпки, мовчання у відповідь на повідомлення…
Він давно знайшов іншу, очевидно ж! І все одно, те що трапилося, потрясло дівчину до глибини душі.
Іспит вона склала сама не знала як.
– Як добре, що це останній іспит, і ми все літо не побачимося. Правильно мама казала, що Дмитро самозакоханий нарцис.
Увечері директор кафе, в якому Люда підробляла офіціанткою, заявив:
– Дівчатка, зарплату зменшуємо на третину. Криза. Кому не подобається – не тримаю, охочих є повно.
І це ще було не все.
Занедужав її кіт. Бідолаха відмовлявся від їжі, не вставав.
Ну, ніяк Люда не могла припустити, що ветеринар скаже, що все…
Кіт, щоправда, був вже старий – вони виросли можна сказати разом, але щоб таке…
Люда йшла з ветклініки, ковтаючи сльози. Вона почувала себе самотньою і всіма покинутою.
Хотілося по-дитячому пригонутися мамі в плече, почути її заспокійливий голос.
Але мама рік тому вийшла заміж і поїхала в інше місто. Вона, звісно ж, кликала дочку з собою, а та обрала самостійність.
Та й не хотілося їй переводитися до іншого навчального закладу, кидати рідне місто, а тим більше – Дмитра…
І ось вона одна, доросла й самостійна. Плаче під дощем і не може заспокоїтись.
Звичайно, є подружки, колеги, але зараз, у такий скрутний момент, нікого немає поруч.
І додому не хочеться – там немає її рудого котика, який розумів усе без слів, і коли Людмилі було недобре, лягав поруч, муркочучи.
Дощ скінчився, а сльози все йшли. У сквері Люда присіла на мокру лавку, щоб привести себе в порядок.
З дзеркала на неї дивилися заплакані очі, ніс червоний…
У такому вигляді на роботу приходити недобре. Клієнтам немає діла до твоїх проблем.
Раптом на інший край лавки хтось сів.
– Сподіваюся, нікому не захочеться зі мною зараз розмовляти, – подумала Люда.
Але ніхто нічого не говорив, тільки якась пташка співала в кущах.
Трохи посидівши, дівчина заспокоїлася. Встала і злякала пташку.
Мимоволі повернувши голову за птахом, Люда зустрілася поглядом із сусідом по лавці.
Симпатичний хлопець. Міцна постава, ясний погляд. Люда збентежилася, струсила чубчиком і поспішила на роботу. Добре кафе було за п’ять хвилин ходьби.
Відвідувачів було небагато. Люда переодяглася, причепурилася, усміхнулася собі в дзеркало – на роботі сумувати не треба, і це було навіть добре.
В дверях задзвенів дзвіночок, дівчина поспішила зустрічати гостей.
Гість був один – той самий сусід по мокрій лавці!
Поки Люда приймала й подавала замовлення, хлопець намагався не зустрічатися з нею поглядом. Він дивився у вікно, роздивлявся інтер’єр.
Йдучи, хлопець озирнувся і, впіймавши погляд Людмили, вдячно посміхнувся.
– Велике вам дякую! Смачно у вас і затишно.
З того часу він став частим відвідувачем маленького кафе. Іноді приходив із друзями-спортсменами. Говорили вони більше про спорт, сперечалися, сміялися і, звичайно ж, загравали з офіціантками.
Микола спілкувався виключно із Людою. Можна сказати, вони подружилися. Коли він приходив один і в кафе було порожньо, то просив посидіти з ним. Вона розповіла про себе, про те, що трапилося того дощового червневого дня, про те, що до диплома залишилося зовсім нічого.
…Минуло кілька місяців.
Люда шукала роботу за фахом, і продовжувала працювати в кафе. Романтичні стосунки так ні з ким і не склалися. Усі потенційні наречені швидко переходили в розряд друзів.
Все частіше вона ловила себе на тому, що думає про Миколу. Але хлопець жодної ініціативи не проявляв. Посмішки, погляди, розмови.
Якось він прийшов повечеряти і попросив дозволу після роботи прочести Людмилу додому.
– Ось воно! – зраділа дівчина.
Усю дорогу Микола був задумливий і мовчазний. А потім раптом сказав:
– Людо, я запросив тебе, щоб сказати одну річ. Я завтра їду. Мене запросили в іншу команду.
Від несподіванки дівчина зупинилася. Розгублено подивилася на супутника, але не змогла вимовити жодного слова, хоч у голові дзвеніло:
– Як же ж так? Ти ж мені так подобаєшся…
До самого під’їзду вони йшли мовчки.
– Прийдеш мене провести? – запитав Микола.
– Я працюю, і заміни немає, – тихенько сказала Люда.
– Що ж, удачі тобі і… Щастя. Побачимося.
Легко торкнувшись її щоки рукою, Микола поцілував Люду і пішов.
– От і все, – думала дівчина, піднімаючись сходами. – От і все.
Тільки зараз вона зрозуміла, як багато для неї означав цей хлопець. Мабуть, самотність із нею надовго…
…Потяглися дні, подібні один до одного. Люда намагалася забути Миколу, але нічого не виходило. Кожного, хто намагався залицятися до неї, вона мимоволі порівнювала з ним – уважним, ненав’язливим, серйозним.
Пройшло літо, на клумбах розцвіли хризантеми, осінь поступово вступала у свої права.
Черговий день народження виявився робочим днем, і це не засмутило Людмилу – робота чудово відволікала від сумних думок.
Задзвенів дзвіночок на вхідних дверях.
– Цей гість – твій, – стомлено сказала Люда напарниці.
Та пішла зустрічати і одразу повернулася:
– Ні-і-і, гість – твій! – гукнула весело та і побігла на кухню.
Подивившись у дзеркало, поправивши зачіску, Люда зітхнула і пішла у зал.
А там… Дівчина очам своїм не повірила.
З букетом троянд і маленьким кошиком, прикрашеним бантиками, на порозі стояв Микола!
Він щось поправляв у кошику, і не одразу помітив Люду.
Дівчина зупинилася. Хлопець відчув її погляд і підняв голову.
Вони так дивилися один на одного, що нічого не треба було говорити ні їм, ні всьому персоналу кафе, що зібрався біля кухонних дверей.
Навіть гості в кафе все зрозуміли і з цікавістю спостерігали за зворушливою зустріччю.
А з кошика з’явилася руда пухнаста лапка, яка чіпко взялася за руку Миколи…
