Після того, як не стало діда Степана залишився в селі будинок і велика ділянка.
Родичів, які претендували б на цю спадщину було небагато. Молоді село ні до чого, а решта все вже має.
Та й будинок трохи запущений. Дід останні три роки жив без дружини. А тепер і сам до неї пішов у засвіти…
Поки родичі вирішували, що робити, знайшовся охочий. Та не просто охочий, а внук Грицько із заповітом!
– А чого ж ти мовчав?! – ахнули родичі. – Ми тут мало будинок не розібрали, по цеглинці не розтягли. Добре ще спадок не пішли оформляти!
– Так ви і діда Степана з самого часу, коли не стало бабусі не бачили, – сказав Грицько. – Хто з вас хоч раз приїхав був?
– Дзвонили ми. Дзвонили. Але ти все встиг. Ось і заповіт він на тебе оформив. А раптом він уже був не при памʼяті.
– Дату подивіться, – сказав Грицько. – Цьому заповіту майже десять років. Бабуся ще була жива. Тож дід був здоровий.
– А може, підробка?
– А ви перевірте!
Перевіряти ніхто не став… Сперечатися теж не стали. Звичайно, шкода грошей, які вже маячили на горизонті, але нічого не вдієш.
Грицько вступив у спадок. Окрім будинку були заощадження. Дід отримував хорошу пенсію, а витрачав мало.
…Доросле життя Григорія почалося важко. Батьків ого не стало, коли йому виповнилося вісімнадцять.
Численна рідня не допомогла навіть із роботою, хоча зв’язки там і були. Жити йому теж не було де. Квартири у батьків не було – винаймали. Підтримали його лише дід та бабуся. Тоді ж заповіт і написали.
Грицько вчився і працював. Діда не забував. Дід спочатку допомагав йому грошима, а потім і сам Грицько почав давати собі раду.
Спадщина для Григорія була дуже доречною. Він закохався у дівчину з цього села. Навіть хотів робити пропозицію, але вона воліла з ним розлучитися. Жити не було де…
А тепер він має свій будинок! Але дівчина знову відмовила і поїхала з іншим у місто. У селі життя не для неї, хоч і до міста всього п’ятнадцять кілометрів.
– Значить, все на краще, більше я до неї не підійду, – вирішив Григорій і взявся за облаштування будинку й ділянки.
Його ніхто з рідні не хвилював, він у них допомоги не просив. Родичі навіть не цікавились ним. Познайомився він із дівчиною з меблевої майстерні. Прийшов замовити меблі за своїми ескізами та розмірами.
– Які у вас незвичайні меблі будуть, – сказала дівчина. – Вперше у нас такий клієнт.
– Просто будинок сільський, там все нестандартне…
– Я завжди хотіла у селі жити. Квіти, простір, тиша. Не люблю шум міський.
– Можу запросити вас у гості.
– Ні. Що ви. Незручно ж. У вас напевно родина…
– Не одружений і не був, дітей нема, батьків нема, – сумно сказав Грицько. – Можна рахувати нікого нема. Є тільки собачка, від діда Степана лишився.
Марійці дуже сподобалося у Григорія. Вони стали часто зустрічатися, а через рік одружилися.
У вільний час Григорій малював ескізи меблів для Марійки. Вона працювала там, у майстерні свого батька. Майстерню згодом розширили, і Грицько почав теж там працювати. Тесть радів, з приходом Григорія все пішло вгору…
…Марійка досмажила котлетки, поставила на стіл картоплю.
– Грицю, ходи снідати! – гукнула вона чоловіка.
Через хвилину на кухню зайшов Грицько.
– Ой яка смакота! – потер він руки і сів за стіл біля дружини.
Раптом на вулиці почувся якийсь шум. Відкрилася хвіртка і на подвірʼя почали заходити якісь люди.
Марійка аж підскочила від несподіванки.
Родичі зʼявилися. Отак зайшли на подвірʼя й заохали і заахали.
– Краса! В ми до вас з онуками. Треба їм свіжим повітрям дихати. Все-таки дім був діда. Натуральні продукти їсти.
– Це хто такі? – тихо спитала Марійка.
– Це родичі, яких ніколи нема, – сказав чоловік. – Але коли їм вигідно – вони є!
– А де у вас грядки? – метушилася рідня. – Теплиця де? Полуниця, цибуля, кріп, огірочки?!
– А в нас усе в магазині, – раптом сказав Грицько. – А ви надовго?
– А як же ж діти без… Мабуть, ще не пізно. Хоч зелень буде…
Григорій приніс лопату.
– Копати можна там, – показав він за хату.
– Копати? Але…
– А ви надовго?
– Як копати?
– Проходьте до хати. Зараз чай питимемо. А то нам уже на роботу пора. Ми від’їжджаємо.
– На роботу? У вас же ж власний бізнес. Можна вдома сидіти. А як ми?
– А ви надовго? – знову спитав Грицько, і знову не отримав відповіді.
На цей раз гості просто промовчали.
– Магазин там. Озеро там. Ну, ви самі пам’ятати повинні. У холодильнику продуктів мало, ми на вас не чекали. Слідкуйте за дітьми, квіти не рвати, собачку не відпускати. І в будинку за дітьми також стежте, у нас тільки ремонт зроблено. Нас не буде до вечора. Відпочивайте. Ось ключ, якщо будете йти, зачиніть двері.
– А ви й завтра на роботу?
– Звичайно. Відпустки ми не маємо. Найсезонніший сезон. Так. Готувати вам доведеться самим і прибирати теж. Ми вдома майже не їмо. Приїжджаємо тільки спати.
– А ми?
– А ви відпочивайте, ми не заважатимемо.
Григорій і Марійка сіли в машину.
– А вони надовго? – запитала дівчина. – Може й справді мені краще залишитися.
– Ні. Вони звикли на все готове приїжджати. Раніше бабуся бігала, догоджала їм, а вони тільки їли, пили й відпочивали. І найцікавіше нічого ніколи не привозили. Ти ж помітила, що вони й досі нічого не привезли.
– І в нас холодильник майже порожній.
– Не переживай. Це навіть на краще. Нехай на себе самі розщедряться. Вони мені свого часу навіть з роботою не допомогли. А зараз вистачило нахабства приїхати.
– Як скажеш… Твої родичі…
Родичі «відпочивали» три дні. Більше вони не витримали. Який же це відпочинок якщо їх ніхто не доглядає, не прибирає, не готує. Та ще й онуки маленькі спокою не дають.
Потім були ще одні. З тим самим успіхом. Тільки раніше поїхали.
Це вам не готель, де все включено.
Тепер Григорій та Марійка живуть спокійно, родичі всілякі недолугі їх більше не турбують…
