Цей хлопець приходив до супермаркету щодня. Вже цілий місяць. Марина давно звернула на нього увагу – високий, трохи сутулий, серйозний.
Приходив зазвичай надвечір, перед закриттям. Довго стояв біля прилавка з відеодисками та ретельно їх розглядав.
Одного разу Марина підійшла до нього із пропозицією про допомогу. Він стрепенувся, ніби його застали зненацька, густо почервонів і щось пробурмотів невиразне. Більше Марина до нього не підходила.
Дівчата із сусідніх рядів теж звернули на нього увагу.
– Он знову з’явився, – кивнула на нього Ульянка, вибравши момент, і змовницьки зашепотіла, – Я помітила, він тільки в твою зміну приходить…
Марина витріщила на неї очі:
– З чого ти взяла?
– А з того, – фиркнула Улянка. – У нас же з тобою лише один день збігається із двох? І він жодного разу не з’явився того дня, коли тебе нема. Так-так, – посміхнулася вона, побачивши, як обличчя колеги покрилося рум’янцем. – Я спостережлива. А коли ти працюєш, він тут як тут… Що почервоніла? Я вгадала?
– Та перестань вигадувати, – насупилась дівчина і, щоб приховати незручність, почала поправляти товар. Уляна, загадково посміхаючись, повернулася до свого ряду.
З того дня Марина почала звертати увагу на незнайомця. Хоча всіма силами робила байдужий вигляд, щоб не видати себе перед Ульяною. Часто вона ловила на собі його швидкий погляд, кинутий наче ненароком. І всередині неї все застигало.
– Ну ось ще, навигадувала всяких небилиць, – сварила вона саму себе. – Йому напевно, нудно, ось він і приходить сюди вечорами, щоб час скоротати або якось розвіятися. Може колекцію фільмів збирає, поки перегляне всі наші запаси…
Коли в них дні з Уляною не збігалися, вона вже сміливіше розглядала його довготелесу постать, зовсім не помічаючи, що він теж, стоячи у пів оберта, спостерігав за нею краєм ока. Їхні погляди часто зустрічалися, але, зіткнувшись один з одним, обидва відразу поспішно відверталися.
Коли через гучний зв’язок оголошували закриття магазину, він поспішно йшов.
На 8 березня Марина працювала. Вона була цьому рада, бо це був чорний день у її житті. Минулого року замість свята та довгоочікуваної пропозиції руки та серця вона отримала від свого хлопця зізнання, що він покохав… іншу. Це було… як грім… серед ясного неба. Що вона тоді пережила, краще не згадувати. Лише через рік стало потроху відпускати. Але не до кінця. А цей незнайомець… діяв на неї заспокоюючи.
Марина зітхнула, кинувши погляд на букетики весняних квітів – тюльпанів, гіацинтів, нарцисів, виставлених на продаж з нагоди жіночого дня.
– Треба собі квітів купити, – майнула в неї думка. – Щоб трохи скрасити свято.
Вона кинула погляд на стелаж із дисками і посміхнулася: незнайомець стояв на колишньому місці, повернувшись до неї, як завжди, наполовину. Зазвичай вона помічала його прихід, а тут… пропустила, замислившись. На душі потеплішало від його присутності, наче рідну людину побачила.
– Цікаво, хто він, як його звати? – подумала вона вкотре. – Невже він, правда, тільки в мою зміну приходить? Але… мабуть, це вигадка Улянки. Вона велика фантазерка та романтик.
Вона з теплом подумала про свою колегу, і раптом застигла на місці, бо до магазину зайшов… Роман, її колишній хлопець. І подався до неї.
– Привіт, – як ні в чому не бувало, привітався він.
– Доброго дня, – стримано відповіла Марина і напружилася.
– Радий, що ти сьогодні працюєш, і я зміг тебе побачити…
– Я вас слухаю, – тон дівчини став холодним, – вам щось підказати?
Роман трохи розгубився від її тону, але потім швидко взяв себе до рук.
– Марино, ти це… саме, – промимрив він. – Ти вибач мені, за минуле… Був не правий, виправлюсь. Виявляється, я не можу без тебе. Ти моя єдина любов.
Він жалібно посміхнувся, зобразивши на обличчі каяття, яке завжди так виручало його. І простяг до неї руки для обіймів. Марина відсахнулася від нього.
– Не торкайся до мене, – тремтячим голосом промовила вона, обличчя її змінилося.
– Марино, ну пробач мені, не розумному, – на обличчі Романа з’явилася гримаса переживання, – я люблю тебе… Навіть більше, ніж звичайно. Ну… не знаю, що тоді найшло.
Він знову ступив до неї, і раптом чиясь рука легко відсторонила його, і вперед вийшов той самий незнайомець із букетом… червоних тюльпанів.
– Мариночко, зі святом тебе! – промовив він, м’яко посміхаючись.
– Дякую!!! – Її очі засвітилися так радісно, що у Романа руки опустилися.
– Вибач, – пробурмотів він, – вибач… не знав, що в тебе є інший…
Останнє слово він вимовив з таким докором у погляді, що Марині стало смішно. Наче це вона його зрадила. Потім швидко розвернувся і пішов.
– Ще раз дякую! – очі дівчини знову засяяли, і вона сховала обличчя в червоних тюльпанах, – як ви мені допомогли
– Я зрозумів, – хвилюючись, промовив хлопець, мене… Віктором звуть. Я тільки збирався з думками, як подарувати вам букет і познайомитися, а тут… така справа. Я з вашого обличчя зрозумів, що вам допомога треба. А взагалі… цей хлопець мені, можна сказати, допоміг… Я не вмію з дівчатами знайомитися… І ось, такий випадок…
Він зніяковів від своєї щирості і замовк.
А Марина раптом з усмішкою подумала про свого колишнього:
– Гаразд, прощаю, ти сьогодні заслужив. Сам того не підозрюючи, такий подарунок мені зробив…
