Марині завжди подобалося приймати гостей. Її затишна квартира ставала місцем теплих зустрічей та душевних розмов.
Вона навіть не здогадувалася, що найприємніші візити можуть перетворитися на проблему, якщо гості забувають про час і починають почуватися в чужому домі надто комфортно.
Телефон Марини задзвонив у той момент, коли вона допивала ранкову каву перед виходом на роботу.
Вона глянула на екран і широко посміхнулася, побачивши, що їй дзвонила мати.
– Мамо, я тебе слухаю!
– Марино, люба, – голос Ірини Сергіївни був схвильованим, але щасливим. – Уявляєш, твій дядько Микола з сім’єю приїжджає до нас у місто!
Марина насупилась. Вона давно не бачила дядька, та й стосунки між ними ніколи не були близькими.
Проте дівчина чудово знала, що мати дуже любить своїх братів і сестер, і для неї такі зустрічі багато значили.
– Мамо, це чудово… Але чому ти дзвониш мені? – обережно поцікавилася Марина.
– Дядько Микола їде у село до бабусі, але йому треба зробити пересадку в нас. Він попросив, щоб хтось зустрів їх на вокзалі і дав притулок на одну ніч. А хто, окрім тебе, зможе це зробити? – жалібно сказала Ірина Сергіївна.
Марина зітхнула. Звісно, ніхто інший. Вона жила сама у просторій двокімнатній квартирі, яку могла надати родичам на одну ніч.
“Що ж, нічого страшного, це ж всього лише на добу”, – потішила себе подумки дівчина.
– Добре, мамо. Я зустріну їх. Передай їм, що я чекатиму на вокзалі, – запевнила Ірину Сергіївну дочка.
– Дякую, моя люба. Знаю, тобі непросто, але ти в мене така добра душа. Впевнена, все пройде чудово! – радісно сказала жінка.
Марина поклала слухавку, відчуваючи легке занепокоєння…
…Вокзал був переповнений людьми. Дівчина стояла біля виходу, намагаючись розгледіти серед натовпу знайомі обличчя.
Зрештою, вона помітила високого чоловіка з великою сумкою, поряд з яким ішла жінка з двома хлопчиками-підлітками.
– Дядьку Миколо! – гукнула Марина, махнувши рукою.
Микола побачив племінницю і широко посміхнувся. Він показав дівчину дружині.
– Марино! Ну нарешті зустрілися! Давно не бачились! – чоловік міцно потис Марині руку, а потім представив жінку й дітей: – Це моя дружина Вероніка і наші діти Мишко і Сергій. Дякую, що зустріла нас!
– Будь ласка. Ходімо, я проведу вас до машини, – посміхнулася родичам дівчина.
Поки вони йшли до паркування, Марина розпитувала про дорогу, про те, як справи у бабусі, і намагалася створити невимушену атмосферу.
Діти чоловіка говорили без угаву, обговорюючи куди хочуть піти погуляти.
Коли вони добралися до будинку Марини, Микола одразу ж почав оглядати квартиру.
– Оце так! Чудове місце! Дякую, що прихистиш нас на ніч.
– Та годі вам, дядьку Миколо! Тільки на одну ніч – жодних проблем. Давайте влаштую вас у спальні, а я піду приготую вечерю…
– Дякую, люба. А завтра ми вже вирушаємо далі, до бабусі. Думаю, встигнемо оглянути місто, – солодко посміхнувся чоловік.
Марина кивнула у відповідь і зайнялася приготуванням.
Увечері вони посиділи за столом, згадуючи старі історії й обговорюючи плани на майбутнє.
Здавалося, все йшло добре, і Марина раділа, що змогла допомогти своїм близьким.
Наступного ранку дівчина прокинулася рано і вирушила на роботу. Домовившись із дядьком Миколою, що він залишить ключі у поштовій скриньці, вона поїхала, впевнена в тому, що ввечері повернеться у порожню квартиру.
Проте доля розпорядилася інакше.
Нарада на роботі затяглася, і Марина повернулася додому тільки близько восьмої вечора.
Підійшовши до під’їзду, вона помітила, що у вікні її квартири… Світиться світло!
– Напевно, вони просто забули вимкнути, – подумала Марина, підходячи до дверей.
Але відкривши двері, дівчина оторопіла від несподіванки.
Вона раптом зрозуміла, що помилялася.
Всередині лунали голоси, сміх і шум…
Вона зайшла у вітальню й побачила, що вся родина дядька Миколи сиділа за столом і смачно наминала піцу.
Мийка була повна брудного посуду, а по всій квартирі валялися речі хлопчиків.
– А хіба у вас не сьогодні поїзд? – здивовано спитала Марина.
– О, Марина прийшла! – весело вигукнув Микола. – Ти знаєш, нам усім так сподобалося тут, що ми вирішили залишитися ще на пару днів. Квитки ми здали.
Марина відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. Вона намагалася зберігати спокій, але її серце аж стрепенулося.
– Я думала, що ви залишаєтеся всього на одну ніч…
– Так, але тут така справа вийшла. Хлопчики так хотіли ще погуляти, а ми з Веронікою вирішили, що чому б і ні? Ти ж не проти, правда, прихистити нас ще на два дні?
Марина промовчала. Їй хотілося сказати багато чого, але вона стримувалася заради миру в сім’ї.
Вона присіла за стіл пити чай і почала спостерігати за тим, як родичі продовжують їсти, не звертаючи уваги на безлад навколо.
Також дівчина відзначила про себе, що їй ніхто навіть не спромігся запропонувати шматочок піци.
Наївшись, рідня покидала все і побігла в кімнату. Марина важко зітхнула і взялася за прибирання.
Наступні два дні пройшли у напруженій атмосфері. Родичі продовжували користуватися продуктами з холодильника Марини, не переймаючись поповненням запасів.
Діти розкидали всюди речі, а Микола сидів на дивані, насолоджуючись відпочинком.
Марина терпіла, але з кожним днем її невдоволення зростало. Нарешті, на третій вечір, повернувшись із роботи, вона не витримала:
– Ви ж збиралися їхати сьогодні? – запитала дівчина, дивлячись на дядька Миколу.
– Марино, знаєш, нам тут так сподобалося, і ми вирішили затриматись до кінця тижня, – радісно заявила Вероніка.
– Як до кінця тижня?! — обурилася Марина. – Якщо ви планували жити тут цілий тиждень, треба було заздалегідь подбати про житло.
– Тобі що не подобається, що ми побули в тебе кілька днів? – різко запитала Вероніка.
– Я була б не проти, якби ви купували продукти, прибирали за собою і мили посуд. Але мало того, що ви цього не робите, ви ще й з’їли все, що було в моєму холодильнику. Невже не можна було сходити по продукти? – випалила дівчина.
Вероніка скочила з-за столу і в сльозах пішла у спальню. Микола глянув на Марину з докором і пішов за дружиною.
Через деякий час чоловік повернувся на кухню і невдоволено сказав:
– Дружина забронювала квитки, завтра ми поїдемо. Вибач, що надокучали тобі.
Наступного дня родичі й справді поїхали, залишивши після себе повний безлад.
Після їхнього від’їзду Марина весь день прибирала свою квартиру, а надвечір їй подзвонила стривожена мати.
– Марино, що трапилося? – запитала вона. – Микола сказав, що ти виставила їх надвір! Скажи, що це неправда?
Марина зітхнула і розповіла матері про все, що сталося. Ірина Сергіївна вислухала її і зрозуміла, що дочка має рацію.
Після розмови жінка пообіцяла поговорити з братом та пояснити йому ситуацію.
Наступного дня мати повідомила доньку про те, що дядько Микола дуже ображений і заявив, що не спілкуватиметься з племінницею, поки та не вибачиться.
Марина ж вирішила, що надалі буде обережніша зі згодою на прийом родичів.
Нехай краще її звинувачують у негостинності, аніж вона буде змушена терпіти незручності та безлад у власному домі…
