-Одружуйся, брате, ну або так сходься, нині по-різному можна. Тут ось мода пішла – на молодих одружуються, сам нещодавно дізнався. У місті у нас, знайомий мій, йому шістдесят, а їй двадцять років. Тобі, хоч і за шістдесят, а ти ще бадьорий. Хоч і засумував ти, коли Ганни твоєї не стало…
-Так, не думав я, що вона першою піде… Скільки прожили разом… Шкода мені сина нашого єдиного, був би хоч він… Хоч би онуки залишилися. А так – ні дружини, ні сина. Сам, як перст.
Сивочолі мужики, ще міцні, сиділи на ґанку біля хати з синіми віконницями і говорили про життя, про те, як змінюється все.
Чоловіки ці були рідні брати. Один, Сергій, у місті жив, він молодший. А інший усе життя в селі – старший.
У Михайла, старшого брата, не стало дружини.
І тут раптом навідалася до нього сестра дружини і почала вона ніби як здалеку.
Тільки Михайло зрозумів, до чого вона хилить і про кого говорить.
Дав зрозуміти їй Михайло, що не готовий:
-І навіть розглядати це питання не стану! – відповів він.
Потім ще приходили до нього, цікавилися, але так і пішли, ні з чим.
І ось тепер, після розмови з братом, задумався він про свою самотність.
Вийшов у двір, прибрав дрова, а за парканом сусідка Ліда білизну вивішує.
Сукня ситцева, рукав короткий, справна жінка, спритна і приємна на обличчя, і душею добра.
Дружина Михайла Ганна добре до неї ставилася, шкодувала…
Ліда без батьків виросла в тітки. Матір Ліда ще трохи пам’ятала, а батька взагалі не знала.
Не пощастило дівці. Майнуло щастя по молодості.
Зустріла вона хорошого хлопця, сільського. Жили вони тут років із десять, донька росла. Але раптово не стало чоловіка молодим. Ніхто в селі такого не очікував. Ліда залишилась сама з донькою…
Михайло зупинився біля колодязя, хотів води підкачати і задивився на сусідку, пригадуючи, скільки ж їй років – чи то тридцять, чи тридцять п’ять.
Вирішив, що приблизно так, бо раніше ніколи про це не замислювався, просто жили по-сусідськи.
Повернувся він додому, знову почав думати про Ліду, про те, що хоч і різниця у них в тридцять з лишком років, а долі які он схожі.
-Може, зійдуться наші шляхи, – думав він. – Живемо поряд…
Від цих думок було жарко, хвилююче, здавалося, надто сміливі думки в нього, а потім він зводив до того, що не в роках справа.
Тиждень Михайло сумнівався, а потім з’їздив у райцентр, підстригся, купив нову сорочку, черевики…
А далі не знав, що робити. В молодості легше було – у клуб пішли парубки, дівчат розібрали, весілля відгуляли.
А зараз куди підеш? Він подивився на хату Ліди.
-А й ходити нікуди не треба – ось вона, рукою подати, – вирішив Михайло.
І він нарешті вирішив запропонувати молодій сусідці вийти за нього заміж.
Дров у Ліди давно стало мало. Михайло це помітив і закотивши рукава сорочки, зайнявся заготівлею.
Зранку, накинувши полін в тачку, що стояла в нього під навісом, він викотив її за огорожу і підкотив до воріт молодої самотньої жінки.
-Лідочко, ось тримай дрова. А то в тебе зовсім он бачу нема вже.
-Ой, – сплеснула руками господиня. – Це нам чи що?
-Вам, кому ж іще!
-То я гроші потім віддам, – заметушилася жінка.
Михайло обурено замахав руками.
-Не вигадуй, не візьму, я щиро, допомогти хочу, у мене ж он – повно! – сказав Михайло.
Ліда, в тій же сукні з короткими рукавами, стояла здивована.
-Ну, дякую, дядько Михайло, вже не знаю, чим і віддячити, – сказала вона.
Почувши слово «дядько» Михайло застиг з тачкою в руках.
-Не треба подяки, сусіди все ж таки, – сказав нарешті Михайло. – Та й важко одній, по собі знаю, а тобі, жінці, удвічі важче…
Він ще хотів сказати, щоб не називала його дядьком Михайлом, а просто Михайлом, але не наважився.
Він взагалі не знав, що кажуть у таких випадках і гадки не мав, що означає залицятися до жінки, бо прожив багато років з єдиною дружиною, знаючи всі її звички і не припускаючи, що доведеться знову замислитися про одруження.
Він подивився на обличчя Ліди, знову подумав, скільки ж їй років, аж надто молодою здалась вона йому.
Чоловік вивантажив дрова, сказав, що ще привезе і покотив пусту тачку додому.
З того дня він запитував і сам дивився, чим допомогти Ліді по господарству.
Одного з літніх днів він підремонтував гойдалку для дочки Ліди.
Працював легко, по-молодецькому, майже не втомлюючись.
-Дядько Михайло, ну ви справжній майстер, – Ліда принесла йому чашку з холодненьким компотом. – Жарко, попийте прохолодного компотику.
Михайло охоче взяв чашку, ще раз подивився на свою роботу і залишився задоволеним. Донька Ліди, дев’ятирічна Оленка присіла на оновлені гойдалки.
-Діду Михайле, дивіться, як я гойдаюся, – гукнула вона.
Михайла застиг з чашкою в руці, почувши слово «діду».
-А що сказати треба дядькові Михайлу? – запитала Ліда.
-Дякую! – гукнула Оленка. – Дякую, діду Михайле.
-Та що вже там, мені не важко, – ніяково відповів Михайло.
Ліда, видно помітивши його зніяковілість, сказала:
-Дочка моя вас дідусем називає, не звертайте уваги, то ж дитина. Діда в Оленки немає, у Павлика мого тільки мама, батька він, як і я свого, не знав…
Та й мені ви, як батько… – Ліда зупинилась на півслові. – Хороший ви чоловік дядько Михайло. Мені іноді як запитати треба щось, так я з вами рада поговорити, порадитися, майже, як до батька звертаюся. А з ким ще? Пощастило мені із сусідами, – сказала вона раптом розплакалася.
Михайло зовсім зніяковів. Адже він скільки днів збирається натякнути Ліді на одруження. А краще, щоб все офіційно було – розписатися. Звичайно, все залежало б від її бажання. А тут раптом: «батько». І після цього всі свої слова він і розгубив…
-Ти якщо щось, звертайся, – тихим голосом запропонував він.
-А ходімо до нас, я борщу наварила, пообідаємо, – сказала Ліда.
-Іншим разом, – Михайло не наважився залишитися, попрощався, махнув рукою щасливій Оленці і пішов додому.
-Неспівпадання цілей, – бурмотів він, коли неспішно прямував до свого будинку.
Він зайшов у хату і сів на кухні біля столу. Тепер він точно знав, що не зважиться зізнатися Ліді, що хотів одружитися з нею.
І від цього було важко на душі. Але Михайло одразу згадував, з якою теплотою в голосі вона зізналася, що бачить у ньому майже батька…
Михайло зворушився чомусь від такого визнання, вже багато років він не чув, щоб його називали батьком, відколи їх єдиного з Ганною сина не стало.
А дідусем і поготів ніхто не кликав, хіба що онуки молодшого брата, так вони рідко сюди приїжджають.
Він сидів і думав, опустивши сиву голову. Вже настав вечір, а він усе сидів і слухав, як цокає годинник на полиці. І все змішалося в його думках – сватання, що не відбулося, батьківські почуття Ліди, і звернення «батько»…
Через три дні Ліда сама прийшла і принесла тарілку пиріжків.
-Пригощайтеся, дядько Михайло, а то ви нас із донькою балуєте, хочеться і мені вам віддячити, – посміхнулась вона.
Михайло з посмішкою підсунув їй табуретку.
-Присядь, доню, – запросив він.
Ліда, поставивши тарілку на стіл, сіла.
-Спасибі, дядьку Михайло, – вона зворушилася від його звернення. – Я ж рідко чула, щоб мене донькою називали. У мене тут така справа, порада ваша потрібна, – раптом сказала вона. – Пропонують мені в район перебратися, ну в райцентр. Там і житло дадуть, поки я хату не продам, роботу обіцяють, – вона акуратно склала хустинку, яку тримала в руках. – От я й думаю, що мені робити…
-Так, Лідо, давай подумаємо разом, де тобі краще, – пожвавішав Михайло. – Все ж таки стільки тут прожила, всі тебе знають, простір у нас тут, природа.
-Так, дядьку Михайло, все подобається, – погодилась Ліда.
-Тоді з іншого боку зайдемо – яку роботу пропонують? Так собі, чи хорошу?
-Хорошу.
-Школа там якась?
-Так, гімназія…
-Ось! Отож бо й воно, – сказав Михайло. – А у нас звичайна.
-От і я думаю – Оленка добре вчиться, після районної школи може і в інститут вступить. Та й свекруха моя там живе, Павлика мама. Оленку вона дуже любить.
-Це також плюс, – Михайло зітхнув, нелегко йому далися ці слова. – Якщо надумала і душа тягнеться, переїжджай.
Ліда зраділа.
-А хата моя? Хіба я продам її одразу? Та й город у мене, – запитала вона.
-За будиночок не хвилюйся, подивлюся, протоплю, якщо до зими не продасться. А якщо покупці приїжджатимуть, покажу, ключі тільки залиш. Ну а город восени приберемо разом…
-Залишу, дядько Михайло, залишу, дякую вам!
Він встав, і по-батьківськи, обійняв її…
Через місяць Ліда переїхала. І тепер Михайло з тугою дивився на сусідські вікна і ворота, за якими чув раніше дзвінкий сміх Оленки.
-Якщо їй так краще, значить правильно… – вирішив він.
Разів зо два був він потім у райцентрі і заходив в гості до Ліди, запитати, чи добре влаштувалася.
Вже взимку жінка поділилася з Михайлом радістю – вона виходить заміж за хорошого чоловіка.
Михайло докладно розпитав, що за людина. А потім сказав:
-Ти скажи йому, що за тебе є кому заступитися, якщо що!
Незабаром дійшли до Михайла чутки, що в сусідньому селі, жінка є одна самотня. П’ятдесят п’ять років їй, може трохи більше. Чоловіка в неї не стало кілька років тому. Живе собі тихо, заміж не збирається.
І Михайло вирішив, що треба їхати свататися!
Вона виявилася приємною, миловидною, скромною і спокійною жінкою. Довго вони розмовляли за чашкою чаю.
Зійшлися на тому, що треба подумати. Михайло у відповідь покликав її в гості приїхати.
Зʼїхалися вони після нового року. Катерина зізналася, що важко їй одній в тому селі, та й нагадує все про чоловіка.
І Михайло зрозумів її, як зрозумів у свої роки усе це життя з його прикрощами і радощами…
Пожвавився будинок Михайла, здавалося, навіть дим із печі йде веселіше, а в будинку завжди тепло.
Він іноді згадував Ліду… А як забудеш, коли її будиночок поруч стоїть.
Згадував з усмішкою, як він, набравшись сміливості, хотів одружитися з молодою сусідкою.
Але найбільше гріли йому душу її слова, її щире звернення до нього:
-Ви мені, дядьку Михайло, як батько…
