Життєві історії

Наталя готувала вечерю, коли у двері постукали. – Ви Наталя? – сказала якась незнайомка. – Так, а ви хто? – запитала Наталя. – Я коханка вашого чоловіка, – раптом сказала жінка. – Олега? – перепитала Наталя. – Олежика, – поправила її гостя. – І ви з моїм чоловіком кохаєте один одного? А я заважаю вашому щастю? – єхидно сказала Наталя.  – Що він Вам наговорив? Що діти у нас маленькі, і він не може покинути їх? – Ні… Він сказав, що потрібно почекати, поки… поки вашого батька не стане…, – раптом сказала гостя. Наталка застигла почувши таке, жінка не розуміла до чого тут її батько

Наталя готувала вечерю, коли хтось постукав у двері. 

– Дивно, у нас дзвінок є, і всі знайомі про це знають, – подумала жінка, відчиняючи двері. На неї з цікавістю дивилася незнайомка приблизно одного з нею віку.

-Доброго дня! Вас Наталя звуть? – поцікавилася в неї несподівана візитерка.

-Наталя, а Ви хто? Щось я не пригадаю Вас, вибачте…

-А Ви й не можете мене знати. Я хороша знайома Вашого чоловіка.

-Олега?

-Олежика …

-Навіть так? Чомусь я не здивована, що Ви мого чоловіка так ласкаво називаєте… Звикла вже. Хоча, зізнаюся чесно, раніше до мене ось так запросто ніхто не приходив… Дзвонять зазвичай! То як же я до Вас звертатися можу?

-Мене Галиною звати… Розумієте … тут така справа …

-Та не хвилюйтеся Ви так, Галю! Ви з моїм чоловіком кохаєте один одного? А я заважаю вашому щастю?

-Звідки Ви це все знаєте?

-Так я ж говорю, що Ви – не перша, хто мені таке говорить … Але і я Вам скажу, що не тримаю чоловіка, можете хоч сьогодні його забирати … Що він Вам наговорив? Що діти у нас маленькі, і він не може мене в такій ситуації лишити?

-Ні, що Ви … Я знаю, що ваші хлопчики вже дорослі, студенти …

-Тоді що? Що я занедужала і він просто як чесна людина зобов’язаний жити зі мною? Так? Як бачите, я абсолютно здорова.

-Ні, цього він мені теж не говорив.

-Які ще маємо варіанти? Що з роботи його звільнять, бо у них на фірмі не вітаються розлучення? Обманув, так і знайте. Його начальнику абсолютно байдуже, які взаємини панують у сім’ї його найманих працівників…

-Ні, Ви все не те кажете… Він сказав, що потрібно почекати, поки… поки… поки вашого батька не стане…

Наталя застигла… ЇЇ батьку не було ще й сімдесяти років, він завжди стежив за собою, досі дуже рідко нездужав, і на той світ точно не збирався…

-Ви щось плутаєте…

-Ні, що Ви … Олег сказав, що як тільки Анатолій Федорович вирушить до предків, так відразу він від вас і піде …

-А Чому не раніше? Він вам що сказав, що дуже переживає через мого батька чи що? Так тато йому нічого не зробить, запевняю Вас …

-Ні, Олег не переживає через вашого батьказовсім, він його дуже поважає … Але він каже, що коли того не стане, Ви переїдете жити в його квартиру …

-Що? Та як він посмів? Мій батько чудово почувається, і я сподіваюся, що проживе ще багато років… Більше того, я переїжджати зі своєї квартири нікуди не буду! Це моє дошлюбне майно, і дарувати його Олгу я не збираюся!

-Але як же так? Олег сказав, що ця квартира йому дістанеться, а ви заберете собі дачу, машину, гараж і з’їдете …

-Так? Цікаво, цікаво… А чому ж Ви не дочекалися того моменту, поки все здійсниться, і прийшли до мене вже сьогодні?

-Ви розумієте … Я вже немолода, і хочу повною мірою насолодитися своїм щастям … І мені неважливо є у мого коханого чоловіка квартира чи ні. Ми можемо жити у мене.

-Резонно. То чого Ви від мене хочете?

-Що Ви? Я тільки хочу, щоб Ви відпустили Олега до мене… Більше нічого…

-Забирайте …

-Як це?

-Просто … Я його не тримаю … Я його і раніше не тримала, хоча, зізнаюся, спочатку дуже його любила, і сподівалася, що він заспокоїться, потім наївно вважала, що дітям батько потрібен, і не виставляла його, а в останнє час нічого підозрілого в його поведінці я не помічала і вирішила, що його походи на сторону припинилися. Виходить, що я помилилася.

-Помилилися, звичайно … Так ви його відпустите? Чесно?

-Зрозуміло … Ви навіть можете речі його вже зараз забрати …

-Ні, що Ви… Мені важке носити не можна, Олег сам їх забере, коли вважатиме за потрібне… Ви головне його відпустите…

-Не хвилюйтеся ви так, сьогодні ж і відпущу! Чекайте! Більше того, завтра на розлучення подам, і майно з ним по-чесному поділю, як суд вирішить… Квартиру правда віддати йому не обіцяю… Вона мені, як я вже Вам казала, від бабусі дісталася, і ремонт у ній за рахунок моїх батьків робився … У батька всі чеки збереглися, він у мене дуже прискіпливий … Але нічого, у Вас же своє житло є …

-Є, Ви не переживайте, на вулиці Олег не залишиться.

-Та я якось і не хвилююся з цього приводу. Олег завжди вмів добре прилаштовуватися.

-До побачення, Наталю …

-Прощайте, Галино. Сподіваюся, що більше ми з Вами ніколи не побачимось.

Галина пішла, а Наталя пішла збирати речі чоловіка… Сваритися вона з ним не збиралася, але точно знала, як зробити так, щоб він сам з дому пішов… Правда, він вважатиме, що будь-якої миті зможе повернутися, як це було раніше, але… не тут було… 

«Це ж треба до такого додуматися… Він почекає, поки мого батька не стане, і я йому звільню квартиру… Зовсім знахабнів… І в цьому винна тільки я! Стільки років на його пригоди очі закривала, ось він і вирішив, що може робити все, що завгодно… все, Олег, дорогий, вистачить… Вирушай ти до своєї Галини і живи там довго і…» – думала жінка, акуратно складаючи речі чоловіка в дорожні сумки…

Ољег, що прийшов з роботи, нічого незвичайного в поведінці дружини не помітив, хіба що тільки те, що вона вечеряти з ним відмовилася… Але, якщо чесно, його це не хвилювало. Він розраховував, що смачно повечерявши, вирушить, як завжди, на «вечірню прогулянку», а потім, як ні в чому не бувало, повернеться додому…

-Дорога, дякую за смачну вечерю … Піду я прогуляюся, мабуть …

«Ось воно… Ну, що ж, йди-йди!» – Подумала Наталя …

-Звичайно, любий, йди, у твоєму віці дуже корисно гуляти вечорами …

-Не зрозумів! У якому віці? – почав ображатися Олег, який вважав себе ще молодим чоловіком у розквіті сил.

-Як це в якому, любий? Тобі ж вже за п’ятдесят… Немолодий вже…

-Що? Та я ще… та в мене ще…

-Милий, чого ти мені розповідаєш? Чи не мені ж знати, що ти вже не той…

-Наталю, ти за словами стеж… А то …

-А то що? Он набрав зайвого, сивини у волоссі повно…

-Яке зайвого? Яка сивина? Ти що? Я ще молодий зовсім…

-Та що ти говориш? Сумнівно щось… Ти себе хоч не обманюй, любий. Потрібно сміливо дивитися правді у вічі… А ти старієш, старієш, дорогий, як, втім, і я…

-Ти, звичайно, не молодієш … А ось я ще чудово виглядаю, і жінки це помічають …

-Так? А мені здається, що останнім часом тобі навіть у автобусі місцем поступатись стали… Скажеш не так? Ти ж сам мені про це говорив…

-Коли це було? Не пам’ятаю щось…

-А я пам’ятаю. Адже й при мені тобі вже неодноразово дівчата пропонували місце поступитися. Так і говорили…

-Що говорили?

-Сідайте, чоловіче … Вам важко, напевно …

-Ти все плутаєш, Наталко … Не було такого …

-Як це не було? У тебе і з пам’яттю проблеми почалися? А я й кажу, що у твоєму віці гуляти треба, та й пігулки настав час приймати…

-Ти точно смієшся з мене… Я ще ого-го… Фору будь-якому молодому дати зможу…

-Правда чи що? Сумнівно щось… Адже ми з тобою вже рік як спимо в різних кімнатах…

-І що?

-Та нічого, власне … Проблеми у тебе, мабуть, почалися. У твоєму віці це буває. Правда, у Петра мого все з цією справою гаразд, хоча він і твій ровесник. І останнім часом він все частіше каже, що без мене сумує дуже…

-Хто говорить?

-Петро … Ти ж, коли в іншу кімнату переїхав, я подумала, що потрібно щось з цим робити. Це тобі нічого вже через вік не потрібно, а я ще молода жінка зовсім… Так от тоді я й познайомилася з Петром…

-Який вік? Який Петро? Ти про що?

-Милий, як все запущено… Я говорю про те, що ти, як чоловік вже рік у моєму житті відсутній… Хіба що сусідом по квартирі тебе назвати можна… Але мені цього не потрібно… Однак, мені тебе шкода… Так що йди погуляй, приведи думки в порядок і повертайся… Будемо вирішувати, як далі жити…

-Тобі мене шкода? Та я, та ти… Та в мене, якщо хочеш знати…

-Не хочу … Ти гуляти збирався, так йди …

-Наталю, я від тебе йду … Жінка, яка вважає мене старим, поруч зі мною бути не повинна! Це пригнічує… Збери мої речі, і навіть не сподівайся, що я тебе пробачу… Я міг би пробачити тобі твого Петра, з ким не буває… Але пробачити те, що ти мене шкодуєш, я не можу…

-Дорогий мій, речі вже зібрані… Якщо щось забула вибач, подзвониш, я тоді зберу… Йди з Богом… Мабуть, не доля тобі дочекатися, коли батько мій на той світ вирушить…

-А до чого тут це?

-Ні до чого, звичайно… Так, до слова сказала… Йди, милий, йди… Я сподіваюся, що ти проти розлучення не заперечуватимеш?

-Я? З чого раптом? Тільки не розраховуй, що я все тобі залишу.

-А я і не розраховую! Що ти? Як я можу образити людину, яка не пам’ятає нічого…

-Наталка…

-Наприклад, забув про те, що квартира ця до нього жодного стосунку не має.

-Квартира? Ця?

-Ця, ця …

-А що ми її ділити не будемо? Я не зрозумів!

-Ні, звичайно … Що ти? Вона ж мені від бабусі дісталася.

-Але я ж у ній 25 років жив…

-Тобі пощастило … Це ж треба було так влаштуватися вдало … Жити в квартирі, в якій навіть ремонт за рахунок тестя з тещею робиться …

-Але ми з тобою завжди на цей час відпочивати їздили …

-Пам’ятаєш, значить? Не все ще втрачено… А приїжджали тоді, коли вже все зроблено було… Отож батько всі договори від свого імені укладав і чеки всі зберіг… Так що ти не зможеш сказати, що за час нашого шлюбу тут багато чого змінилося, і ти доклав до цього руку…

-Так? А я думав…

– Даремно … Не розумних тут немає …Одна правда була … Але і та сьогодні порозумнішала … Іди, дорогий, іди … В судді отримаєш все те, що тобі належить … І вперед, в нове життя … Де тебе цінуватимуть, поважатимуть і вважати молодим і повним сил…

Олег взяв одну з сумок зі своїми речами і швидко вискочив із квартири… Він поспішав до Галини, яка на нього дуже чекала…

Вже наступного дня Наталя подала на розлучення… Олег не заперечував, йому дуже подобалося жити у Галини, яка оточила його турботою та увагою, і постійно повторювала, що він молодий та повний сил чоловік… При розділі майна йому дісталися машина та гараж, дачу суддя присудив Наталі…

Продавши непотрібну їй дачу, Наталя вирушила у Львів разом з батьком… Потім вони поїхали в Одесу… Потім… Загалом багато місць вони разом відвідали. Анатолій Федорович чудово почувається і на той світ найближчими роками не збирається, адже у нього таке цікаве життя почалося…

Вже через півроку Галина почала розуміти, що Олег дуже довго гуляє вечорами і вирішила за ним простежити… повернулася, просто зібрала речі чоловіка і виставила їх за двері… Олег, що повернувся «з прогулянки», намагався порозумітися з Галиною, але та навіть до дверей не підійшла.

І ось тоді Олег попрямував до Наталії… Його вже не хвилювало те, що вона вважає його старим… 

“Вважає, так вважає … Аби кімнату мені дала,” – думав чоловік, підходячи до будинку Наталі … 

Але сусідки розповіли йому про те , Що Наталки вдома немає, вона знову кудись з батьком поїхала … І куди тепер йти Олег не знав … Хіба що в гараж? А що? Там у нього світло є, каналізацію зробити можна, та й грубку якусь він ще встигне встановити… На дворі поки що пізня весна, і все літо попереду…

Хоча можна ще якусь наївну дівчинку пошукати, він же ще молодий чоловік…

Вам також має сподобатись...

Сергій приїхав із заробітків, щоб відвідати доньку. Вона жила з матірʼю і вітчимом. Двері йому відкрила Христинка. – Привіт, доню, – сказав він. – Ти чого така сумна? Чому не в садочку? – Мене не було кому відвести, – сказала дівчинка. Сергій зайшов у коридор і ахнув. В квартирі було неприбрано, на кухні була купа брудного посуду, а вітчим лежав на дивані і дивився телевізор. Такого Сергій вже не стерпів

Олег Андрійович сидів на дивані й дивився телевізор. Його дружина Лідія Михайлівна теж була у кімнаті і прасувала одяг. Раптом пролунав наполегливий дзвінок у двері. Раз, другий, третій… – Господи, та кому там вже не терпиться?! – Олег Андрійович скочив з дивана і пішов у коридор. Лідія Михайлівна поставила праску й прислухалася… Чоловік відкрив двері. На порозі стояла його дочка Настя, зять і внучка… – Ви що знову до нас прийшли?! – невдоволено запитав Олег Андрійович. Він прочинив ширше двері. Олег Андрійович запитливо дивився на дочку із зятем, не знаючи, що робити далі

Таня прибирала в квартирі, коли пролунав дзвінок у двері. Вона вийшла в коридор, відкрила, і побачила на порозі молоду, незнайому жінку. – Ви хто? – одразу поцікавилася Таня. – Це не важливо, – єхидно посміхнулася гостя. – Я прийшла подивитися на свою майбутню квартиру! – На яку квартиру? – не зрозуміла Таня. – На вашу! Вона ж скоро стане моєю! То ж пропустіть мене, я хочу оглянути кімнати, щоб зрозуміти, що першочергово треба змінити! – незнайомка відсторонила Тетяну вбік і пройшла всередину. – Що ви таке говорите! Це моя квартира! – здивовано вигукнула Тетяна, не розуміючи, що відбувається

Ігор повертався додому з роботи. – Кохана, нас сьогодні раніше відпустили. Ти вже вдома? – подзвонив чоловік до дружини. – Ще ні. По продуктами на вечерю зайшла, – відповіла Ольга. – Добре. В дома побачимося, – сказав Ігор і закінчив виклик. За півгодини Ігор зайшов в квартиру та почув, що його мати у своїй кімнаті розмовляє телефоном, говорила вона голосно. Ігор прислухався до розмови, і застиг від почутого