Микола був нас роботі, як раптом пролунав дзвінок його телефону.
Дзвонила мати.
– Дивно, – подумав чоловік.
Мати ніколи не дзвонила до нього серед робочого дня…
– Миколо! – вигукнула вона в слухавку. – Я їду у відпустку на місяць!
– Гарно відпочити, мамо! – сказав чоловік. – В мене тут нарада на роботі. Так що вибач, бувай…
– Ні, не бувай! – сказала жінка. – Ти зі своєю дружиною маєте приглянути за моєю дачею.
– Знову?! – здивувався Микола. – Подзвони ввечері, мамо, то й поговоримо…
– Ввечері твоя дружина буде вдома і, напевно, відмовить. Ти ж усе робиш за її вказівкою!
– Мамо, це не так! На мене тут як би люди чекають…
– Подивися за господарством! Все, як завжди. Там треба терміново все прополоти! Ключі у сусідки…
Ганна Павлівна поклала слухавку. Раніше жінка завжди їздила відпочивати до сестри. Жодних проблем не виникало.
Але раптом вона вирішила купити дачу. Себто хатину в селі. Ну, а як бути з відпочинком в улюбленої сестри, як же ж її будиночок біля моря?
Вирішено було залишати дачу на старшого сина, який жив недалеко. Дружина в нього все вміє: наварить, закрутки зробить. Добре, що сільську взяв.
От нехай і справляються. Ось і вихід.
Ганна Павлівна сама все одно не вміла переробляти овочі. Тільки варення варила, і воно виходило не завжди добре. То забродить, то зацукриться…
…– Людо, я вдома! Мама не дзвонила тобі?
– Твоя, чи моя?
– Моя. Вони їдуть на відпочинок. Все як завжди. Дача на нас лишається.
– Ти ж уявляєш скільки там роботи?! Полити, зібрати, закрутити, зварити. Ти погодився?!
– Ні. Але вона не залишила нам вибору. Другий рік така підстава.
– Третій вже! Що робити будемо? Як завжди заготовляти їм соління, варення, компоти? А потім Мариночка, сестра твоя, буде собі все возити. Їй же ж треба, у неї діти навчаються, скрізь треба з собою покласти.
А нам і так добре, наші вже виросли, а ми обійдемося. Навіщо вона купила цю дачу? Жили без неї спокійно.
– Треба зателефонувати до Марини. Нехай сама все робить на дачі…
– І що? Вона скаже, що їй нічого не треба! Як було того року. А потім мати їй все віддасть. З нашою сіллю, цукром, приправами. Мама, напевно, знову нічого не купила.
– А ми все собі заберемо!
– Сварки від мами хочеш, чи як?
– Мені вже байдуже. Нам звісно стільки не треба, але…
– Ага. А мамі скажемо, що був неврожайний рік.
– Та за все й одразу! Посуха, потім град, сарана. Що ще там буває? Мороз. Ні мороз не підійде…
– Їж. Годі нам говорити про сумне. Завтра все вирішимо…
…Ранок на дачі почався зі скарг сусідки.
– Ви тільки подивіться на її грядки! Це ж просто неймовірно! Краще б посадила квіти. Бур’яни вищі за моркву. Того року вона наймала полоть місцевих гульвіс, а цього пошкодувала грошей. А теплицю бачили? Огірки та помідори поруч. Огірки всі помідори закрили, обвилися довкола!
– Тут і не підступитись…
– От я й говорю. Господиня з неї ніяка. Запустила все. Може і врятуєте, але роботи ж тут… Я навіть не бралася б…
– У мене вже огірки пішли, у вас теж. Тільки помідорів не видно. Вам може Катю покликати, вона моркву одразу прополе, тільки це буде дорожче. Дуже вже високі бур’яни…
– Катю ми знаємо. Подумаємо…
– А навіщо ми цього року так старалися? Нам урожай не потрібний, дача теж. Це ж Маринка її напоумила купити. Зберемо огірки, полуницю й додому. Полити ще треба у теплиці. Через тиждень приїдемо…
Раптом пролунав дзвінок телефону.
– Мамо, ви добралися?! Добре. Де ми? На дачі. Ні. Якщо Марині треба, то хай сама їде. Ні, ми їй нічого не повеземо. Огірків дуже мало. Напевно, цього року і не буде нічого. Щось усі пожовтіли вже. Помідори? А де вони? А ми не знайшли. Шукаємо. Полуниця? Тут птахи налетіли, все поїли, і смородини немає. Ось і сусідка сказала, що нічого не залишили. Морква? Так, пропололи. Але в тебе тільки одна. Напевно, дуже велика буде. Так, тільки одна. Напевно, насіння було неякісне. Марині достатньо, а нам не треба…
Микола розмовляв з матір’ю, а сусідка Олена Олегівна й Люда аж згиналися від сміху.
– А я їй підтверджу про птахів, – тихо прошепотіла Олена і знову засміялася.
Урожаю майже не було, але для мами його і взагалі не існувало. Смородина вродила. Огірки були і навіть знайшлися якісь помідори. Моркву Люда прополола, залишивши в центрі одну єдину. Якщо Микола сказав одна, значить одна, а не дві. Всі заготівлі вони забрали з собою, залишивши до приїзду господині дві банки з огірками та купу кабачків…
– Людмило! – свекруха зателефонувала одразу після приїзду. – Я не зрозуміла! А де огірки й помідори?
– Вони ще ростуть, там у теплиці трохи є.
– Де банки?! Чому лежать кабачки?! Чому ти не зробила ікру?!
– Так моркви ж немає. Вашу єдину морквину мені шкода, та й мало… Цибуля у вас теж дрібна, якась комаха на неї пішла…
– А де компоти, де варення?!
– Так птахи ж поїли всі ягоди. Запитайте у сусідки. Щось іще хотіли?
– Ще не знаю! Подзвоню!
…Але свекруха більше не дзвонила. Навесні вона продала дачу – награлася.
Навіщо робити те, чого не вмієш і не хочеш?
