Микола вийшов з роботи, підійшов до своєї машини, і відчинив двері.
– Миколо, почекай! – почулося ззаду.
Микола озирнувся й побачив свого колегу Романа, а з ним якусь гарненьку дівчину.
– Підвези Марину додому, вам майже по дорозі, ти якраз проїжджаєш повз її будинок, – попросив Роман. – У мене машина не заводиться. А я обіцяв її підвезти.
– Привіт, – привітався Микола з дівчиною. – Звичайно підвезу!
І він кивнув їй, щоб та сідала в машину.
– Романе, а вона хто така? – поцікавився Микола.
– Так вона ж із сьогоднішнього дня працює у нас у моєму відділі.
По дорозі Марина говорила не замовкаючи.
– Я хотіла спочатку вступити на педагогічний, але потім зрозуміла, що маркетологом цікавіше. У школі зараз діти такі, ого-го, то це не для мене. Я зі своїм молодшим братом не знаходжу спільної мови, а з чужими дітьми, то взагалі.
Марина розповідала смішні випадки зі свого життя, а потім схаменувшись запитала:
– Ой, а ти ким працюєш?
– Системним адміністратором, – скромно відповів чоловік.
А Марина все продовжувала говорити.
Вони під’їхалии до її будинку. Виходячи з машини, Марина запитала:
– А ти завтра вранці заїдеш за мною?
– Можу й заїхати, – пообіцяв Микола.
…Вранці Марина вже стояла на подвір’ї будинку, чекаючи Миколу.
Швидко застрибнувши в машину, вона знову всю дорогу говорила без упину.
– А ти де живеш? – запитала вона.
– У селі, в бабусі.
– Як це в селі?! – здивувалася Марина.
– Ну, так. Та тут недалеко всього шість-сім кілометрів за містом. Дідуся не стало, а бабуся одна залишилася, ось я й живу з нею, щоб самотньо їй не було.
Микола справді жив у селі, у справжнісінькому селі, хоча народився і виріс у місті. Жити з бабусею на селі він вирішив сам. Його молодший брат одружений і навіть донька є маленька.
А Миколі майже тридцять, поки не одружений. Особливо серйозних стосунків він не мав. Якось не закохався, щоб створити сім’ю.
Йому потрібна була дівчина скромна, добра і щоб вони мали спільні інтереси.
І от доживши майже до тридцяти років, він так і не зміг знайти ту саму єдину.
Батьки Миколи жили в місті, обоє працюють, а він самотній і вільний, от і живе в селі.
Коли діда не стало, Ганну Іванівну її син умовляв переїхати до них у місто. Було б усім легше, а хату все одно не покинули б, це для них і так наче дача.
– Не поїду я в місто! – рішуче відповіла Ганна Іванівна. – Ну куди я подіну свою козу Зіну, ще й два улюблені котики в мене, їх теж не можу залишити. Не звикла я до міського життя, тут народилася, тут і поховайте мене…
От тому Микола, зваживши всі за і проти, прийняв таке рішення. Жилося їм із бабусею у селі добре. Він допомагав їй по господарству, закуповував у місті продукти, а вона готувала йому все свіженьке та смачне.
Він навіть не став ходити в кафе, бабуся із задоволенням збирала йому з собою обід.
Ганна Іванівна була дуже рада, що онук тепер живе з нею, але тільки одне її засмучувало – скоро тридцять йому, а він ще не одружений. Молодший онук давно вже зі своєю родиною живе.
Батьки приїжджали на вихідні, мати Миколи поралася на городі разом з бабусею, батько ремонтував то веранду, то паркан, дивився, щоб будинок був у порядку.
– Миколо, тобі пора одружуватися. Ти ж он який у нас видний, і гарний, а все один. Навколо багато дівчат, чому ж тобі не щастить із нареченими? Чи сам не хочеш?
– Одружуся, бабусю, одружуся! Не хвилюйся, які мої роки, – сміявся онук.
– Ну, як тут не переживати? – бурчала бабуся.
Микола і сам не розумів, чому досі не одружився. Усі друзі сімейні давно, навіть молодший брат.
Якось ще в інституті він зустрічався з Алісою, але вона була дівчиною вимогливою, цікавили її тільки гроші. А в Миколи батьки були звичайні люди, до бізнесу стосунку не й мали й жили на зарплату.
Тому Аліса довго не морочилася знайшла іншого грошовитого і вийшла за нього заміж. Микола трохи засмутився, але швидко забув її. І з того часу у нього періодично з’являлися дівчата, але для створення сім’ї він їх не розглядав.
Марина щодня чекала вранці на подвір’ї Миколу, і вони разом їхали на роботу, а ввечері вона знову чекала на нього.
Так і почали зустрічатися. Вони часто проводили вільний час разом, щоправда на роботі не спілкувалися, працювали в різних відділах, натомість вечір та вихідні були у їхньому розпорядженні.
Марина подобалася Миколі, симпатична і кмітлива, спритна дівчина. А він подобався їй своєю розважливістю й уважністю.
Якось уранці збираючись на роботу, Микола сказав бабусі:
– Бабусю, завтра ввечері я привезу свою Марину знайомитися, зустрічаємося ми вже чотири місяці, настав час тобі побачити її.
– Звичайно привозь, я тільки рада буду! Чого тягти, а я пиріг вам спечу! – зраділа Ганна Іванівна.
Запевнивши бабусю, що привезе дівчину, чоловік поїхав на роботу, а бабуся з гарним настроєм вирушила на город – там багато роботи.
– Марино, завтра після роботи поїдемо до мене в село, познайомлю тебе з бабусю. Тож не плануй нічого.
Марина трохи хвилювалася.
Увечері вона сідала в машину з тортом у руках.
– Ось тортик для бабусі купила, – сказала вона. – А що ще треба?
– Нічого, даремно ти купила торт. Бабуся моя дуже смачний пиріг спече, – усміхнувся Микола.
Ганна Іванівна з нетерпінням зустрічала молодих біля хвіртки, ще здалеку побачивши машину онука. Дуже вже їй хотілося подивитися, що там за дівчина в нього.
– Добрий вечір, – привіталася Марина, вийшовши з усмішкою з машини і одразу почала озиратися на всі боки.
По її обличчі ковзнула тінь сумніву, і бабуся це помітила.
– Добрий вечір, мої любі, проходьте до хати! – привітно відповіла Ганна Іванівна. – Проходьте, голодні, мабуть, з роботи. А в мене вже стіл накритий.
Марина зайшла в дім і озирнулася. Все тут було немов з минулого століття, та воно так і було по суті.
На стінах старі фото, на підлозі доріжки теж старі, меблі теж незрозуміло які, старовинні.
У неї обидві бабусі жили у місті, але всі у квартирах виглядає все по-іншому. І одягнені її бабусі по-міському з короткими стрижками, а ця в хустці на голові, а довге волосся зібране в пучок під хусткою.
За столом Марина себе відчула вільніше, пиріг виявився дуже смачними, та й інших смаколиків бабуся приготувала.
Дівчина навіть похвалила:
– Ох, який у вас пиріг пишний і смачний! У моїх бабусь так не виходить.
– Їжте, їжте! – усміхнулася Ганна Іванівна. – Чай який вам? Можу заварити зі смородиною, а можна і з м’ятою. А можу і молочка налити, у моєї Зіни дуже вже воно смачне.
– А Зіна це хто? – про всяк випадок спитала Марина.
– Так це моя коза, моя улюблениця й годувальниця!
– Ні, дякую, я таке молоко не п’ю, – трохи зморщившись відповіла дівчина.
Після ситної вечері Микола запропонував пройтися по селу. Він показав козу, кота, а на другий десь привів на город.
Марина звернула увагу на порядок і рівні грядки, все було доглянуте.
– У бабусі з дідусем раніше було велике господарство, але дідуся не стало, їй самій важко. Займатися господарством нема кому.
Я звичайно хочу зайнятися, і бажання є, але в мене поки що часу не вистачає.
Згодом почну займатися, кроликів розведу, пам’ятаю в дитинстві з дідом годував їх травою. Можна і поросятко, буде своє все. У мене багато планів. Хоч я і міський, але в селі подобається жити. А тобі? – раптом запитав він.
Марину він застав зненацька запитанням, вона розгубилася:
– Мені? Я якось не думала про це. Але точно знаю, що сільське життя не для мене. Я міська. І взагалі я думала, що ти з бабусею живеш у котеджі, а тут… – вона розчаровано розвела руки вбік і подивилася на Миколу. – І взагалі, поїхали вже додому…
– А я ще річку тобі хотів показати, – сказав він.
– Не хочу на річку, що я ніколи води не бачила? Поїхали… Якось наступного разу…
Микола відвіз Марину до міста і повернувся в село. Ганна Іванівна бачила, що онук трохи засмучений.
– Не сподобалося Марині у нас у селі?
– Схоже що так, – відповів він. – Гаразд, бабусю, я спати.
…Після цього вечора Марина змінила ставлення до Миколи. Їй не подобалося його село, вона більше не хотіла їхати туди. Та й зрозуміла вона, що Микола налаштувався там жити. А одного разу зізналася:
– Знаєш Микольцю, чесно тобі скажу, не готова я до сільського життя, не моє це. Город, коза й кролики. Вибач, знайдеться якась інша, якій сподобається це все, а поки що прощавай…
Більше вони не зустрічалися, і Микола не підвозив її додому. Марина швидко переключилася на свого начальника і вже він підвозив її, хоч і був одружений.
Минув час. Якось у вихідний Микола з батьками був у селі.
З батьком вони будували сарайчик для кроликів, а бабуся з матір’ю поралися на городі.
Раптом відчинилася хвіртка і на подвірʼя зайшла… Марина!
– Здрастуйте! – весело привіталася вона.
– Здрастуйте, здивовано відповів батько, а Микола сказав:
– Це до мене…
Він вивів Марину за хвіртку і запитав:
– Що ти тут робиш? Для чого приїхала?
– Ти навіть і не запросиш мене в дім? – запитала вона.
– Ні, а навіщо? – Микола не розумів, що відбувається. – Ти ж мені все сказала й попрощалася, і що тепер?
– Миколо, може ми почнемо все спочатку? Я все обдумала і подумала, що ти найкращий! І вже мені навіть подобається в селі, – вона спробувала його обійняти.
– Марино, це нідочого. Мені не треба пояснювати двічі, я кмітливий…
Вона бачила, що він посміхнувся і дивився кудись повз неї теплим поглядом. В цей час вона різко обернулася і побачила, що до них підійшла симпатична дівчина, білява, блакитноока з невеликим кошиком у руці.
– Іринко, ти чого так довго? – Запитав Микола і підійшов до неї.
– Бабуся затримала, ось вам пиріжків передала, – вона з цікавістю дивилася на Марину.
– Це моя колега, – кивнув він головою у бік Марини, а це моя наречена Ірина.
Марина сердито дивилася на дівчину:
– Зрозуміло, знайшов сільську доярку…
– Чому ж доярку? Я закінчую медичний інститут, працюватиму тут лікарем…
Марина нервово повела плечем і, розвернувшись, швидко пішла назад, подалі від цього будинку.
– Та цей Микола – звичайне село! – бурчала вона собі під ніс. – Начальник з дружиною помирився, родина в нього бачите! А цей… Знайшов сільську! Треба братися на Ігоря із сусіднього офісу. Він хоч і не дуже розумний, але вільний…
…Микола з Іриною одружилися. Вони побудували свій великий будинок, народили двох гарненьких донечок і щасливо живуть собі на втіху.
