Життєві історії

-Микола, ми правильно йдемо? – запитала Ольга. – Так, це саме та вулиця, – кивнув чоловік. – Тільки номер будинку не знаю. Бабуся виїхала звідси давно. Вона казала, що в них брама дуже помітна була – залізна й на цегляних стовпах. – Глянь! Ось ці ворота? – зупинила його дружина. Раптом з хвіртки виглянула молода жінка. – У мого чоловіка тут бабуся жила, – сказала їй Ольга. Жінка застигла від здивування

-Миколо, ти точно знаєш, що ми правильно йдемо? – запитала Ольга.

-Так, це саме ця вулиця, – кивнув чоловік, вдивляючись у зарослу бузком огорожу. – Тільки я номер будинку не знаю.

-А документи не збереглися?

-Таких, де номер будинку вказано – нема. Адже бабуся виїхала звідси дуже давно.

-І як же ти знайдеш її будинок? – запитала Ольга.

-Вона розповідала, що в них брама дуже помітна була – залізні стулки на цегляних стовпах. Вона все мріяла побувати тут знову, але так і не зібралася. А я вирішив з’їздити, все-таки цього року бабусі виповнилося б сто років…

-А якісь інші родичі були? – продовжувала розпитувати жінка.

-Олю, я ж тобі розповідав, – відповів Микола, продовжуючи неквапливо крокувати вулицею. – Тут жили бабусині батьки, мої прадід і прабабуся. Їх не стало ще в пʼятдесяті роки.

У них було троє дітей – старший син – його не стало, моя бабуся і її молодша сестра, її теж вже немає. Бабуся вийшла заміж і переїхала в Київ. Працювала на будівництві, потім закінчила інститут, і далі працювала на будівництві, але вже інженеркою.
-Глянь! Оці ворота? – зупинила його дружина.

Ворота справді виглядали дуже солідно – стовпи з потемнілої від часу червоної цегли та ковані залізні ворота з численними заклепками.

Сам паркан ховався за кущами бузку. Будинок на високому цегляному фундаменті стояв правіше. Відчувалося, що він ровесник воріт, і колишні господарі були людьми заможними.

Пластикові вікна і дах з металочерепиці говорили про те, що й нинішні його мешканці не бідують. На це натякала й нова іномарка, яка стояла на узбіччі перед будинком.

-Твій прадід був непростою людиною, якщо він жив у такому будинку, – шанобливо зауважила Ольга.

-Та яке там! Звичайний слюсар на фабриці, і прабабця теж працівниця, – розчарував її Микола. – Робота на фабриці була важка, бабуся була дуже задоволена, що поїхала в Київ, говорила – на будівництві було легше.

-А що зараз з фабрикою?

-Нічого. Ти бачила купи цегли і пустир на початку вулиці? Це все, що залишилося від фабрики.

Продовжуючи розповідати, Микола дістав телефон і хотів сфотографувати ворота. Але не встиг він зробити кілька знімків, як з хвіртки виглянула молода жінка:

-За фото – двадцять гривень!

Микола розгубився. З одного боку – сума сміховинна, з іншого – голос у жінки звучав строго.

-Чого це раптом? – запитав він.

-Та добре… Це жарт. Що це ви тут фотографуєте?

Ольга зметикувала швидко.

-Ну, для нас безкоштовно. У мого чоловіка в цьому будинку бабуся жила!

Тепер уже розгубилася та жінка.

-Це коли вона тут жила?

-Дуже давно, – почав розповідати Микола. – Вона звідси років сімдесят тому поїхала. А її батьки тут залишилися, їх уже потім не стало. А ви давно тут живете?

-Із самого народження, – відповіла господиня. – Усі свої тридцять пʼять років тут прожила. А раніше тут мої батьки жили, вічна їм пам’ять. А ще раніше – мій дід. Ви нічого не плутаєте?

-Та ніби ні, – розгубився Микола. – Бабуся тут народилася, але ж у свідоцтві про народження адресу не вказують.

А інших документів з адресою я не маю. Просто бабуся дуже багато розповідала про своє дитинство… І дуже докладно описувала ці старі ворота. Я як побачив – одразу впізнав їх за її розповідями.

-А як прізвище вашої бабусі? – замислено запитала господиня.

-Дівоче – Прокопчук.

-Заходьте! – відчинивши ширше хвіртку, раптом сказала господиня.

Здивовано переглянувшись, Микола з Ольгою зробили крок у двір.

-Ось тут зачекайте! – господиня кивнула у бік альтанки. – Я зараз.

І попрямувала до будинку.

Озирнувшись, Ольга запитала у чоловіка:

-Ти щось розумієш

У відповідь Микола тільки знизав плечима.

З дому господиня вийшла з купою фотоальбомів.

-Мене звуть Ірина, – нарешті представилася вона. – Яке зараз прізвище – неважливо, а ось у діда прізвище було Прокопчук. За його словами, будинок тоді пустував. А чому він захотів оселитися саме тут, він розповів вже незадовго до того, як його не стало.

За його словами, цей будинок збудував його дід, який був директором фабрики. Прізвище діда мого діда теж було таке.

-Виходить, що ми родичі? – розгубився Микола. – Але мені бабуся нічого про своїх предків не розповідала.

Ірина посміхнулася.

-Дід теж про це розповів уже у вісімдесяті. Він казав, що його батько переїхав жити в іншу країну. А потім дід повернувся у батьківський дім. Але його батько, мій прадід, похований за кордоном. А ваша бабуся що розповідала?

Микола знизав плечима.

-Нічого особливого. Її батьки працювали на фабриці. Вона про них особливо не розповідала. І чомусь згадувала цю браму.

-А сімейні фото у вас збереглися?

-Тільки з того часу, як бабуся вийшла заміж і переїхала у Київ.

Ірина почала гортати альбоми, бурмочучи: «Де ж це було?»

Нарешті вона вигукнула:

-Ось вона! Подивіться.

На щільному картоні з тисненням «Фотоательє міста…» була наклеєна велика фотографія – солідний чоловік у строгому костюмі сидить, а за його плечима стоять двоє молодих хлопців. Знизу підписано: «Микола Прокопчук із синами Іваном і Василем».

-Мого діда звали Петро Іванович, – пояснила Ірина.

-А мою бабусю – Марія Василівна, – відповів Микола.

-Значить, це мій прадід, а це твій, – непомітно перейшла Ірина на «ти». – А це наш спільний прапрадід.
Вона обернулася до Ольги:

-Подивись уважно!

-Встань прямо, – Ольга повернула чоловіка за плечі. – Точно! Одне обличчя!

-Викапаний прапрадід! – погодилася з нею Ірина.

Здивований Микола вдивлявся в обличчя предка на стародавній фотографії. Давнє минуле несподівано виявилося зовсім поряд. І з усього цього виходить, що ця жінка – його далека родичка. Ірина також була вражена від несподіваного відкриття.

-Оце так зустріч! Ну що скажеш, братику?

-Приємно дізнатися, що в мене така симпатична сестричка, – зізнався Микола.

Розмов вистачило ще надовго. Коли вже почало темніти, Ольга схаменулась:

-Нам ще додому повертатися!

-Ви без машини? – запитала Ірина. – Тоді я вас до станції довезу. А хочете – залишайтесь. Переночуєте і завтра поїдете.

-Ні, ми поїдемо, – зніяковів Микола. – Занадто багато вражень для першого разу.

Ірина пішла по ключі від машини, а Микола мовчки дивився на вулицю, що тягнулася у вечірні сутінки. По цій бруківці колись ходили його дід, прадід і прапрадід, на якого він так схожий, і якого теж звали Микола.

-Ну що, поїхали? – виглянула з машини Ірина. – Ще приїдете?

-Звісно! – кивнув Микола. – Ми ж рідня…

Вам також має сподобатись...

В Олени на дачі зібралися друзі. Дівчата накрили стіл. Молодики стояли біля мангалу і готували шашлик.– Миколо, а ти чого сьогодні сам? Чому Яну свою не привіз? – запитала Олена. – Та ми не зійшлися в одному питанні, – відповів хлопець. – Я їй дзвонив – слухавку не бере… – Ви ж начебто заяву в ЗАГС збиралися подавати? – запитав Олексій. – Тепер уже й не знаю, – сказав Микола. – Ми почали були обговорювати весілля і раптом про Яну з’ясувалася одна дивна річ… – Яка ще така річ?! – здивовано запитав Олексій. Він не розумів, про що взагалі мова

Ігор з коханою Софією поїхали в село. В цьому селі жила якась знайома Ігоревого дідуся Петра. Звали її Зінаїда Іванівна. Молоді хотіли дещо розпитати в неї про покійного діда… Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор покликав її. – Що ви хотіли, молодь? – посміхнулася бабуся. – Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна? – запитав Ігор. – Так, – сказала старенька. – А чим я можу вам бути корисною? Ігор простягнув жінці якусь фотографію. – Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла та. Зінаїда Іванівна глянула на знімок і її обличчя так і змінилося від побаченого

Микола з Поліною вечеряли. – Слухай, нас сьогодні моя подруга запросила в гості. Можливо сходимо? – запропонувала дружина. – Можна, – посміхнувся чоловік. – Зараз брату подзвоню, хай ввечері посидить з Юлею. Микола взяв телефон і набрав номер Сашка, вийшов у іншу кімнату порозмовляти. Повернувся за хвилину сам не свій. – Що сталося? – захвилювалася Поліна. – Мама…, – невдоволено промовив він. – Щось з Василиною Андріївною? – ще більше запереживала Поліна. – З нею все добре, – єхидно додав чоловік і все розповів дружині. Поліна вислухала Миколу і застигла від почутого. – Як вона могла?! – обурено вигукнула жінка

Ліда мила посуд, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила троюрідна сестра Тамара. – Привіт, як справи? – одразу запитала вона. – Привіт. Займаюся домашніми справами, – відповіла Ліда. – Я до тебе у справі дзвоню, – сказала Тамара. – Можна до вас приїде моя Настя? Вона дуже хоче побачити ваше місто. – Знаєш, Тамаро, у нас зараз не найкращі часи, мене нещодавно на роботі скоротили, – спробувала відмовити Ліда. – Настя вас особливо не потурбує, – заспокоїла Тамара. – Ну добре. Нехай приїжджає, – погодилася Ліда. Але жінка навіть уявити не могла, що їй доведеться пережити за ці дні, поки у них гостюватиме племінниця