Про те, що з нею може статися щось подібне, Віка навіть уявити не могла. До сорока років вона вже міцно стояла на ногах і все, про що мріяла в юності, успішно втілила в життя.
Прекрасна квартира в центрі, шикарна машина, три власні магазини одягу, цікаве, насичене життя.
Вона мала все!
Окрім особистого життя…
І все тому, що Віка все своє свідоме життя тяжко працювала!
Завжди!
Не вміла жити інакше.
Спочатку школа, яку вона закінчила із золотою медаллю, потім університет, після нього – бізнес.
Роки бізнесу!
На кохання, чоловіків, тим більше сім’ю просто не було часу. І сил також.
І ось одного разу…
Марія, подруга дитинства, запросила Віку до себе на дачу: відволіктися, відпочити. Мовляв, коли ти, моя люба, траву зелену бачила? Коли купалася в озері? А зірки? Ти не забула, що вони є?
Віка подумала та й погодилася приїхати. Минулий тиждень видався важким і їй справді був потрібен хоч якийсь перепочинок.
Її зустріли чудово. Категорично заборонили брати участь у підготовці вечері.
Коли Віка взяла в руку лійку, щоб полити троянди, Марія заохала, заахала, взяла Віку і посадила в гамак зі словами:
– Ось твоє робоче місце сьогодні. Сиди, відпочивай, дихай свіжим повітрям.
– Я так не можу, – сказала Віка з досадою, – ви всі чимось зайняті, а я…
– А ти, – сказала господиня будинку, – якщо зовсім не можеш сидіти без діла, то за дітьми спостерігай. Вони в мене спритні, одразу можуть на даху опинитися. Якщо що – клич!
Марія пішла у хату, Віка залишилася сама.
Спочатку вона уважно дивилася на дітлахів, які мирно гралися в пісочниці, а потім приєдналася до них. Її одразу почали навчати як робити фігурки, як копати тунель і як правильно прикрашати хитромудру клумбу.
Віка так захопилася, що зовсім забула про те, що вона доросла, ділова жінка, що її остерігаються підлеглі і що ось у цей момент вона знаходиться поряд із дітьми дошкільного віку.
Вона із задоволенням поралася з піском, перевертала відра і формочки, стукала по них лопаткою і раділа як дитина, коли її фігурка виходили потрібної форми.
Від захоплення Віка аж плескала в долоні…
– Швидко ж ви порозумілися! – усміхнулася Марія.
Вона непомітно для них підійшла до пісочниці.
– Молодці!
– Ой, Марійко, так чудово! – очі Віки сяяли, – я про все на світі забула! Магія якась!
– Це не магія, подруго, це – спілкування з дітьми. Пора б уже тобі своїх завести.
– Своїх? – Віка аж трохи розгубилася, – я якось не думала про це…
Потім був чудовий вечір із душевними розмовами, чудовий шашлик, посиденьки біля багаття.
Віка мимоволі відзначила, як старається чоловік Марії, який він уважний до дружини, як порається з дітлахами. Вони просто не відходили від батька! А він – жодного разу не виявив свого нетерпіння чи невдоволення.
У всьому цьому було стільки тепла, ніжності і турботи, що Віка відчула легку заздрість.
– Щаслива, ти, Марійко, – задумливо сказала вона, коли чоловік Марії повів дітей у хату, щоб вкласти спати, – у вас так добре, спокійно. Я прямо душею відпочила.
– Так, я щаслива, – погодилася Марія, – щоправда, проблем у нас вистачає, все більше матеріальних, але ми справляємося. З чоловіком мені пощастило. Просто не уявляю, як би я без нього жила.
– Пощастило – не те слово, – посміхнулася Віка, – золотий мужик! Зараз таких не роблять.
– Так, годі тобі, Віко, роблять, і навіть кращих, просто ти шукати не намагалася.
– А треба шукати?
– Звісно! – впевнено вигукнула Марія, – ти маєш знайти собі гідного, люблячого чоловіка, а майбутнім дітям – хорошого батька.
– Знову – маю, – сумно сказала Віка, – хоча … Можливо, ти права. Час і мені подумати про сім’ю.
– Ну слава Богу! – вигукнула Марія, – бо я боялася, що ця світла думка ніколи не відвідає твою вічно зайняту голову! Ну, що? Початок покладено! З’явилося бажання, значить, і кандидат у чоловіки скоро знайдеться.
– Знайдеться? – Віка підняла брови, – тобто ти пропонуєш сидіти і чекати, коли хтось зверне на мене увагу?
– Зверне, обов’язково зверне, – Марія обійняла подругу, – ти ж у нас красуня! У житті не скажеш, що сорок вже є. Треба просто трохи почекати.
– Почекати? – посміхнулася Віка, – ну вже ні. Я звикла вирішувати проблеми зразу.
– Так тут не проблема, – сказала Марія, – тут – доля!
– Наша доля в наших руках, – впевнено заявила Віка, – тому жодного самопливу не буде. Я сама знайду собі чоловіка.
Треба сказати, що з раннього дитинства Віка завжди знала чого хоче і завжди домагалася свого. Вперта була, йшла напролом.
Близькі казали:
– Наша Віка – Овен з гороскопу. Сперечатися з нею – марно. Добиватиметься свого до останнього.
Так воно й було. Так Віка золоту медаль здобула, так університет закінчила, так бізнес збудувала. Все сама. Від початку до кінця.
Не дивно, що зараз, коли їй спало на думку знайти чоловіка і створити сім’ю, Віка тут же ж згадала про звичну стратегію…
– І як шукатимеш? – з посмішкою запитала Марія.
– Ще не знаю, – зізналася Віка, – але я обов’язково щось придумаю…
Подруги ще трохи посиділи біля багаття і вирушили спати.
Наступного дня, як тільки вони знову опинилися наодинці, Марія змовницьки прошепотіла Віці:
– Здається, я придумала, як тобі чоловіка знайти.
– І як? – Віка з цікавістю глянула на Марію.
– Треба написати оголошення на сайті знайомств! Фотку гарну поставити. Чоловіки як тебе побачать, натовпом підуть!
Віка на кілька секунд задумалася, а потім рішуче хитнула головою:
– Ні, це мені не підходить. Мене багато хто знає в обличчя, чутки підуть, всякі плітки.
– Ну то й що?
– Не люблю, коли про мене балакають. Але знаєш, ти мені класну ідею підказала.
– Правда? Яку?
– Я скажу, що мені терміново потрібен керуючий в один із магазинів.
– Точно! – зраділа Марія, – охочі підуть на співбесіду, а там ми їх приймемо! Стривай… Одружені теж можуть зацікавитися…
– Ну і нехай, – у голосі Вікі звучала рішучість, – моя адміністраторка їх миттю відсіє. З решти відбере найкращих. Ну, а далі – справа техніки. Я на них подивлюсь і все зрозумію. Слава Богу майже двадцять років із людьми працюю. Усіх наскрізь бачу.
– Ой, Віко, як цікаво! – Марія вже повністю поринула у задуманий план, – а можна я з тобою буду, коли ти… ну… знайомитись з ними будеш?
– Куди ж я тепер від тебе подінусь? – засміялася Віка.
Через десять днів Віка покликала Марію до себе в офіс:
– Ну що, подруго, готова до оглядин?
– А що, вже час? – зраділа Марія, – так швидко?
– Швидко? Більше тижня минуло! Ти просто не уявляєш, скільки людей відгукнулися на оголошення! Мій адміністратор із ними щодня працював! Майже всіх відсіяв. Залишив тільки чотирьох. Підходять за всіма параметрами.
– Ой, Віко, ти так дивно говориш, – зніяковіла Марія, – ніби про якісь предмети.
– Так і є, – Віка була спокійна, – поки що для мене це тільки імена. Ось познайомимося, тоді буде зовсім інша справа. То ти готова?
– Готова! – озвалася Марія.
Зустріч призначили через два дні.
– Дивись, не видай себе, – пожартувала Віка, дивлячись на подругу, яка помітно хвилювалася, – претендентам сказали, що їм треба пройти останню співбесіду з керівником і її першим заступником. Тож тримай марку!
– Ой, а що я маю говорити? Я ж нічого не розумію у твоєму бізнесі! – ахнула Марія, яка сприйняла жарт Віки всерйоз.
– Нічого не говори. Просто спостерігай, – усміхнулася Віка, – потім обговоримо…
Коли третій претендент вийшов із кабінету, Віка роздратовано набрала номер секретарки:
– Перерва десять хвилин! – сказала вона в слухавку. – Ну і що, ще один?! Хай зачекає!
Вона скочила з-за столу і стала мало не бігати по кабінету.
– Ти чого? – здивовано запитала Марія
– Ти ще питаєш? Ти що, їх не бачила?
– Бачила, – спокійно озвалася Марія, – звичайні чоловіки.
– Звичайні? Перший – кволий, характеру – нуль. А гонору! Другий – рахує себе чи не центром всесвіту, а сам двох слів не може зв’язати! Ні тобі власної думки, ні креативності! Третій – це взагалі! Такої улесливості я жодного разу не зустрічала! Він же ж у вічі не дивиться! Весь час здається, що ще трохи, і він кинеться мені руки цілувати! Неприємний мужик!
– Ну, Віко, нічого собі! – здивувалася Марія, – а я нічого такого не помітила.
– Видно не так дивилася! – Віка несподівано заспокоїлася і навіть усміхнулася, – гаразд, вважатимемо, що цих чоловіків тут не було. Ну, що, остання спроба? Раптом поталанить? Даремно, чи що ми все це затіяли?
Зайшов четвертий претендент на посаду.
Високий. Статний. Симпатичний.
Елегантно одягнений.
Зайшов спокійно, як додому. Спокійно привітався.
Широко посміхнувся:
– До розпитувань готовий …
Віка посміхнулася у відповідь, на мить задумалася, що запитати і раптом почула:
– Чесно кажучи я припускав, що мене чекає розмова з солідними пані, а я бачу двох прекрасних дівчат! Тепер зрозуміло, чому у вас такі класні магазини! У них стільки смаку, чарівності! Кожна деталь на своєму місці! Ви просто молодці!
– Це вона молодець, – несподівано вставила слівце Марія і вказала на Віку, – знайомтеся: власниця магазинів – Вікторія. А вас як звати?
– Микола.
– Микола Михайлович, – уточнила Віка, старанно включивши режим начальниці, – ось ваше резюме.
– Все правильно, – усміхнувся чоловік, тільки там не написано, що я саме той, хто вам потрібен.
– Ви впевнені? – насупилась Віка.
Їй не сподобалася така самовпевненість.
– Абсолютно! – з посмішкою вигукнув Микола. – Де ще ви знайдете людину моїх років, здатну закохатися з першого погляду!
Він уважно подивився на Віку.
І та… Зніяковіла…
Наступного дня Миколу було прийнято на роботу.
– Ти ж не збиралася нікого брати! – здивувалася Марія, дізнавшись новину, – я думала ти навмисне оголошення дала.
– Я теж так думала. І передумала. Хай попрацює. Побачимо, що за один.
– Ой, Віко, чогось ти не договорюєш, – усміхнулася Марія, – невже сподобався?
– Не знаю, – знизала плечима Віка…
Через місяць роман Віки та Миколи був у самому розпалі…
Він залицявся гарно.
Хоча міг особливо й не старатися. Незламна Віка закохалася в Миколу по самі вуха.
Вона ловила кожне його слово. Передбачала бажання. Готова була йти за ним на край світу. І, звичайно, через якийсь час захотіла від нього дитину.
Коли вона про це сказала Миколі, він… М’яко перевів розмову на іншу тему.
А невдовзі взагалі… Зник.
Взяв у Віки в борг велику суму і поїхав купувати машину.
Тиждень не повертався. Два. Віка сполошилася. Звернулася куди треба.
Там руками розвели, мовляв, немає жодних причин оголошувати розшук. Може, мужику набридло крутити роман, і він просто втік. Грошей дала? Сама винна. Та як ти це доведеш?
Інша б голову втратила від горя, а Віка навпаки: ніби прийшла до тями.
Грошей, звісно, було шкода, але не це стало на чільне місце.
Найгірше – це невідомість. Що? Як? Невже й справді втік? Від неї? Неймовірно! А раптом із ним щось трапилося? Ні. Так Віка цього не залишить. З’ясує, у чому річ.
І вона найняла приватного детектива.
Підсумок: Микола виявився звичайним альфонсом. Майже у кожному місті у нього була така Віка.
Сильно чоловік не нахабнів. Знайомився. Закохував у себе жінку – це у нього виходило легко. Жив із жінкою якийсь час і зникав у невідомому напрямку.
Гроші, звісно, брав, але по трішки. Розраховував, що за такі мізерні суми шукати його ніхто не буде.
Гроші на машину, які дала Віка – це був справжнісінький джекпот!
Але скористатися ним Миколі не вдалося.
Довелося повернути гроші господині, коли вона зʼявилася до нього у супроводі двох міцних хлопців.
Яким мізерним він їй тоді здався! Трясся, як осиновий лист! І куди тільки поділася його впевненість?
– Невже трясся? – у голосі Марії звучала недовіра.
– Ще й як, – буркнула Віка, – і знаєш, я дивилася на нього і думала: що я в ньому знайшла? Добре, що так швидко все з’ясувалося. А якби я завагітніла? У житті не думала, що до такого потраплю. Навіть з інших посміювалася. Ні, Марійко, нікого я більше шукати не буду!
…Але звісно ж все сталося не так як гадалося. Віка дуже недовірливо ставилася до чоловіків, нікому не давала жодного шансу.
Та вже через рік вона раптом запросила Марію… На весілля!
Виявляється у Віки був чудовий сусід Юрко, гарний мужик, вдівець.
І якось він таки знайшов ключик до її серця!
Одним словом відгриміло весілля, і молоді вже з нетерпінням чекають поповнення в родині…
