Життєві історії

Микола того дня встав раніше. Він пішов у ванну, вмився й попрямував на кухню. Чоловік відкрив холодильник і скрушно похитав головою. Там було порожньо. Тільки на поличці в дверцятах було три яйця… – Ну хоч яєчню собі приготую, – вирішив чоловік. Він снідав у себе в кімнаті, як раптом у двері хтось несміливо постукав. Микола застиг від здивування. До нього рідко хтось приходив. Чоловік нерішуче встав зі стільця і пішов відкривати. Микола відкрив двері й очам своїм не повірив

Чай на столі вже майже остиг… Сивий дідусь Ігорович задумливо дивився у вікно. Згадував…

Не завжди Ігорович був Ігоровичем і не завжди був дідом.

Був він колись хлопцем–шибеником Миколкою. Жив він безтурботно, навіть приспівуючи.

Це вже потім почало його життя за ніс водити. Років сім йому було, коли потрапив Миколка в дитбудинок сиротою.

Там було погано, але ще гірше було на душі, коли він згадував батьків, дім, любов і турботу.

Є діти, які ніколи не можуть забути й пробачити сирітства… Миколка був не таким – він мріяв, що коли виросте, буде в нього щасливе життя й велика дружня родина. Але…

Після дитячого будинку зв’язався Микола не з тією компанією, легких грошей захотілося.

– З чогось треба життя починати, – думав тоді він.

Гонитва за швидкими грошима обернулася молодому хлопцеві десятьма роками… Друзі обіцяли допомогти йому, витягнути скоріше, та тільки забули потім про свої обіцянки…

Усі десять років Микола думав:

– Вийду і все в житті зміню…

І знову він мріяв про щастя, про сім’ю, про дітей, про домашній затишок, про дружину, яка чекатиме його з роботи, любитиме.

Вийшов він ще молодим, сповненим сил і рішучості, але виявилося, що не так просто було влаштуватися на роботу.

Микола не здався, не звернув на колишню дорогу, хоч старі дружки й манили безтурботним життям. Ледь-ледь влаштувався він на якусь роботу.

Потім і жінку зустрів до душі. Галина була вдовою, старшою за Миколу років на десять, але жінкою привабливою, до того ж доброю й поступливою.

Був у Галини синок маленький – Сашко, молодший за самого Миколу, яким він був, коли у дитбудинок потрапив.

Зажили вони по–сімейному, хоч і розписуватись не стали.

Микола радий був – ось вона родина, хай невелика поки що, але все ж таки.

Заробляв він хоч і небагато, але як годиться, все до хати, все для своїх рідних.

Руки в Миколи золоті були. Він і квартиру впорядкував. Сашка як рідного полюбив, та й хлопчик тягнувся до нього, як до батька.

Одним словом сімейний уклад на лад ішов. Дітей от тільки Галині з Миколою більше Бог не дав…

Розлад у сім’ї пішов, коли Сашко підростати став. Теж компанію нехорошу завів, школу прогулювати почав, по навчанню скотився, з матір’ю сваритися моду взяв.

Микола намагався хлопця напоумити, та тільки у відповідь чув:

– Ти мені не указ, ти мені взагалі ніхто!

Почалися сварки, чвари. Галина металася між чоловіками. На нервовому ґрунті й заслабла – серце…

Відвезли Галину одного разу на швидкій, а назад вона вже не повернулася…

Поховали її. Микола розумів, що в хаті він чужий, квартира була Галі, а Сашко дорослий уже тоді був – двадцять з лишком років.

Не чекаючи, поки пасинок вкаже на двері, Микола сам речі зібрав.

Тоді вже п’ятдесят йому на горизонті маячило, і навіть свого кута не було, все, що заробляв, на родину витрачав.

– Отже, доведеться все наново починати, – розсудив Микола.

І почав…

Кімнатку зняв у гуртожитку. Сумно одному, та нічого, жити можна.

Знайшов Микола собі підробіток – майстром на годину.

Одному наче й грошей багато не треба, але при такій роботі, відкладати став він на нову свою мрію – будинок у селі вирішив до пенсії купити.

Там йому, самітнику, саме й місце, вирішив він так. І руки є куди прикласти і простір.

Так і жив потихеньку, доки не зустрілася на його шляху Ірина.

За заявкою він до неї прийшов, все, що в замовленні вказано було зробив, а тут господиня запросила за стіл.

Не заведено так було, звісно, але піддався спокусі Микола.

Хоч і рукастий мужик був, а до приготування особливих талантів не мав, так що смачній домашній їжі радий був.

Наступного разу Ірина прямо йому зателефонувала. Микола за виклик грошей не взяв, а за домашніми пирогами і чаєм розговорилися. Якось так і зійшлися.

Ірина була жінкою ще молодою – сорок п’ять років, жвавою, галасливою та дзвінкою.

Були в Ірини дві доньки – Рита, якій було п’ятнадцять років і Катя, якій було шість. Дівчата від різних батьків.

Але в цю історію Микола не ліз – у кожного своє минуле.

Дівчата спершу Миколи цуралися, а потім нічого, звикли, особливо молодша прив’язалася.

Але й Микола з душею та теплом до них: і подарунки дарував, і там де мати насварить, він пошкодує.

Більше, звісно ж, з Катрусею дружив. Рита вже велика була, свої інтереси.

А з Катею він і уроки вчив і в парк гуляти ходили, в зоопарк на вихідних водив.

От і знову, начебто, на лад життя пішло. Живе Микола, радіє кожному дню: знову сім’я в нього добре на душі.

Тут Ірина запропонувала купити більшу квартиру: доньки підростають, а вони все в одній кімнаті туляться.

Микола ідею підтримав, усі свої заощадження вклав, та ще й кредит великий взяв – купили квартиру простору, затишну.

Отут і змінилася до нього Ірина. Що не день, то обличчя верне, та до кожного слова чіпляється.

А під кінець видала:

– Не люблю я тебе, збирай вузлик і забирайся, звідки прийшов!

Рита, їй уже тоді було близько двадцяти, матір підтримала:

– Чужий ти нам!

Катерина тільки сльози ллє, та хто її слухати буде…

– Недолугий, ти, Ігоровичу, – виказував Миколі пізніше сусід по гуртожитку, в який він повернувся.

Тепер його вже Ігоровичем називали.

– Все життя тебе навколо пальця обводять. Що ж ти квартиру на неї записав?

Ігорович тільки важко зітхав і мовчав. Це потім уже дізнався він, що Ірина все своє життя так по мужиках і стрибала, з кого взяти якнайбільше можна було.

Довго гульбанив він. Все життя не гульбанив, а тут як не в себе… Роботу другу закинув. На першій на ледь тримався. Шкодували його, закривали очі – до пенсії ж кілька років залишилася, та й про історію його чули.

Кредит Ігорович платити не став, по суду тепер із зарплати забирали.

Так би й не стало його, напевно, але сталося несподіване…

…Ігорович того дня встав раніше. Він пішов у ванну, вмився і попрямував на спільну кухню.

Чоловік відкрив холодильник і скрушно похитав головою. Там було порожньо, тільки на поличці на дверцятах було три яйця.

– Ну хоч яєчню собі приготую, – вирішив чоловік.

Він снідав у себе в кімнаті, як раптом у двері хтось несміливо постукав.

Ігорович застиг від здивування. Дот нього рідко хтось приходив.

Він нерішуче встав зі стільця і пішов відкривати. Ігорович відкрив двері й очам своїм не повірив…

На порозі стояла Катя! Виросла вона, подорослішала. П’ять років минуло, як–не–як…

– Катрусю… Ти проходь, проходь, – розгубився Ігорович.

Він озирнувся навкруги і дуже засоромився безладу в кімнатці.

Але Катя на те все навіть і не глянула.

– Як ти, тату Миколо? – запитала вона, сідаючи на край стільця.

– Та як… – Ігорович розвів руками.

– Тато Микола, – подумав він. – Невже пам’ятає?!

– Бачу, – серйозно і по–дорослому сказала Катя. – Ти не гульбань більше. Я тебе відвідуватиму. Раніше б прийшла але так вже сталося… І на матір ти зла не тримай, така вже вона є, і Рита вся в неї…

Катя раптом заплакала.
– Ну, ну, ти чого? – обійняв її Ігорович. – Зараз прийшла, я й радий! А мати… Та Бог із нею… І гульбанити кину, ти тільки приходь…

Обоє вони свої обіцянки дотримали. Гульбанити Ігорович облишив, знову працювати почав, борги виплачувати.

І старався Каті щоразу хоч трохи грошенят підкинути. Подарунки він і не знав, які тепер дарувати – доросла зовсім. Але Катя від грошей відмовлялася.

– Не за тим я ходжу, – твердила вона. – Давай краще в шахи пограємо, пам’ятаєш, як ти мене вчив?

Ігорович пам’ятав…

А одного дня Катя прийшла сумна.

– Тату Миколо, їду я вчитися, – зізналася вона. – Довго тепер не прийду. Не вчать у нас такої спеціальності: ветеринаркою хочу бути. Пам’ятаєш, як ми з тобою іграшкових собачок і кішечок лікували?

Ігорович і це пам’ятав і розуміюче кивнув.

– Я потім повернуся за тобою. Купимо будиночок в селі, як ти мріяв. Ти тільки не гульбань. Обіцяєш?

Ігорович обіцяв…

Катя поїхала. Ігорович тримався, не гульбанив. На пенсії він був, але роботу не покинув, навіть більше став підробляти. Хоч часом і долали його сумніви: може, й правий сусід – скільки вже планів і надій у житті зруйнувалося, може, й зараз даремно він чекає?

А все одно надія в нього теплилася, чекав…

І дочекався! Катя повернулася, і не одна! Поки вона навчалася, зустріла вона Миколу – хороший хлопець, сільський, на агронома вчитися приїхав. На останньому курсі вони розписалися.

– Знайомся, татусю, це твій тезка, – представила Катя коханого.

Микола міцно потис руку майбутньому тестеві. Ігорович ледве стримав сльози…

…– Тату, ти чого не спиш? – розвіяв спогади Ігоровича шепіт Каті.

– Та ось чаю вирішив попити, – стрепенувся той.

– Охолонув чай уже… Новий заварити? – співчутливо запитала Катя.

– А давай разом чай пити, – запропонував Ігорович.

– А давай! – усміхнулася Катя.

– Я знаєш, що подумав, завтра Олежика на риболовлю візьму, – поділився планами Ігорович, сьорбаючи свіжий гарячий чай. – Шість років вже хлопу, а на риболовлі ще не був.

– І то правда, – підтримав його Микола, який зайшов на кухні. – І я б на риболовлю поїхав, та тільки ж робота. Нічого, встигнеться ще…

– Маринка заснула? – запитала Катя.

– Сплять, усі сплять. І ти б лягала. Тобі спати більше треба, – Микола погладив округлий живіт Каті.

– Піду, піду, – заспокоїла Катя чоловіка.

– Та й ти, Миколо, йди. І я скоро піду, – запевнив Ігорович.

Залишившись один, Ігорович знову втупився у вікно. Невже, і справді, є там, у небі, хтось хтось чує, хто виконує мрії?

Спочатку, після того, як Катя з чоловіком забрали Ігоровича з гуртожитку до себе в село, він ніяк не міг повірити своєму щастю.

А потім сумніватися ніколи стало. Спочатку будинок із Миколою оновлювали, а там і перший онук Олежик народився.

У молодих спеціалістів роботи багато було, от дід Ігорович вихованням малечі і зайнявся.

Потім Маринка народилася, цікава, вертка, вся в маму. Турбот додалося.

Зараз вже третій онук на підході був.

От і знову була в Ігоровича родина, велика, дружна! І тепер він знав, що це назавжди! Так водило Ігоровича життя за носа, та й до щастя привело…

Вам також має сподобатись...

Валерій з дружиною збиралися лягати спати. – Ти знаєш, що сьогодні до Світлани Володимирівни заходив твій брат, – раптом сказала чоловіку Алла. – Так, мама розповідала, – відповів Валерій. – Вони про щось дуже довго розмовляли на кухні, – продовжила жінка. – І що з того? – усміхнувся чоловік. – Ну, я не витримала, підійшла до кухні і підслухала їхню розмову, – несподівано сказала Алла. – Знаєш про що вони розмовляли? – Про що? – Валерію стало цікаво. Алла зробила глибокий подих і передала розмову свекрухи з братом чоловіка. Валерій вислухав дружину і застиг від обурення

Марина вклала доньок спати, прибрала на кухні, вимила посуд. – Нарешті! – вдихнула жінка, закінчивши всі справи. – Тепер можна трошки відпочити! Марина зробила собі чай і сіла за комп’ютер. Вона почитала останні новини, подивилася якісь відео, і вирішила зайти у соціальну мережу. Несподівано, Марині на очі потрапила сторінка її свекрухи. – Що там у Людмили Іванівни робиться? – усміхнулася вона і зайшла на сторінку свекрухи. Сторінка Людмили Іванівни швидко завантажилася на екрані компʼютера. Марина глянула не неї і аж ахнула від побаченого

Тамара Сергіївна готувалася до зустрічі із майбутньою невісткою. Ця дівчина їй дуже не подобалася. У двері подзвонили. Приїхали! Майбутня невістка виявилася звичайною дівчиною. – І що Андрій у ній знайшов? – дивувалася Тамара. Дівчина зголосилася допомогти на кухні. У Тамари з невісткою зав’язалася розмова, яка дуже здивувала жінку

Андрій повертався додому з роботи. Чоловік зайшов в під’їзд, піднявся на свій поверх, тихо відкрив квартиру своїм ключем, зайшов в коридор. Раптом Андрій почув, що на кухні дружина розмовляє з тещею. – Мамо, припини. Андрій може повернутися будь-якої миті і все почує, – почув він голос дружини. Він прислухався до розмови і застиг на місці. – І що я не повинен був чути? Повторіть! – тільки й сказав Андрій, зайшовши на кухню