Життєві історії

Ганна була вдома сама, коли у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха. – Здрастуйте, – сказала Ганна, відчинивши двері. – Привіт, Ганно, – єхидно посміхнулася свекруха. – Як ти себе почуваєш? – Дякую добре, – відповіла невістка. – Ось і чудово. Я поговорити прийшла з тобою, та дещо обговорити, – підозріло сказала Світлана Максимівна. Ганна провела свекруху на кухню. – То що ви хотіли? – перепитала вона. – Григорій сказав, що ти збираєшся назвати сина Іваном, – почала свекруха. – Так, – посміхнулася невсітка. – Навіть не вздумай цього робити! – раптом вигукнула Світлана Максимівна. – Але чому? – Ганна здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається

Григорій та Ганна чекали появи на світ свого первістка. До народження залишалося трохи більше двох місяців, і вже було достеменно відомо, що народиться хлопчик.

Ганна ще до заміжжя і до зустрічі з Григорієм, вирішила, що якщо в неї колись народиться син, вона назве його Іваном. На честь свого прадіда, та й ім’я це їй дуже подобалося.

Коли Ганна точно дізналася, що в них із чоловіком буде хлопчик, вона одразу повідомила Григорія про своє бажання назвати сина Іваном.

– Добре, нехай буде Іван, – погодився молодий чоловік. – Хороше ім’я. А то зараз мода пішла на всякі хитромудрі імена. Часом запутаєшся, поки вимовиш. Нещодавно дізнався, що однокласник назвав сина Харламп. Ось що то за ім’я? Інших нема… А ім’я Іван мені дуже до душі. Іван Григоровичу! Адже звучить!

Через кілька днів після цієї розмови, коли Ганна була вдома одна, до неї без попередження прийшла свекруха. В принципі, її візит не здивував Ганну, Світлана Максимівна часто-густо заявлялася в гості без попередження.

Відносини у Ганни зі свекрухою були нормальні, але й теплими їх назвати не можна було. Світлана Максимівна була своєрідною людиною, Ганна відчувала, що вона ревнує до неї єдиного сина, хоча й намагається не показувати виду…

– Здрастуйте, Світлано Максимівно, – сказала Ганна, відчинивши двері і впускаючи жінку в квартиру.

– Привіт, Ганно, – єхидно посміхнулася свекруха. – Як ти себе почуваєш?

– Дякую добре.

– Ну й чудово, що добре. Я поговорити прийшла з тобою, дещо треба обговорити.

– Гаразд, я тоді чайник поставлю, – сказала Ганна, плутаючись у здогадах, про що це свекруха збиралася з нею розмовляти.

– Григорій сказав, що ти збираєшся назвати сина Іваном, – почала розмову Світлана Максимівна.

– Так, ми разом так вирішили, – підтвердила Ганна.

– Та ні, Ганно, це ти так вирішила і поставила мого сина перед фактом…

– Це він вам так сказав? – здивувалася Ганна.

– Ні… Але здогадатися було неважко.

– Я не переконувала Григорія. І взагалі, що вам не подобається, Світлано Максимівно? Чим ви незадоволені? – щиро не розуміла Ганна.

– Так, я незадоволена! Я не хочу, щоб мого онука звали Іван. Не подобається мені це ім’я! Дуже його не люблю.

– Але взагалі-то це наш із Григорієм син, ми батьки, і нам вирішувати, як його зватимуть, – Ганна злегка здивувалася від заяви свекрухи.

– Хіба інших імен немає? – не вгамовувалась Світлана Максимівна.

– Є, але ми вибрали це. Я завжди хотіла назвати сина на честь свого прадіда Івана. Григорій не заперечував.

– Та він просто не хотів засмучувати тебе, через вагітність, от і погодився.

– Ви помиляєтесь, Світлано Максимівно, – сказала Ганна, відчуваючи, що розмова зі свекрухою не клеїться. – І нам з вами нічого більше обговорювати, наш із Григорієм син буде Іваном, це вирішено.

– Я завжди хотіла, щоб мого онука звали Максимом, як мого батька! Хіба Григорій не сказав тобі про це? – роздратовано вигукнула Світлана Максимівна.

– Ні!

– Ось як, – ображено скривилася Світлана Максимівна… – А я ж йому не раз про це говорила! Але, мабуть, він просто забув…

– Не знаю, – знизала плечима Ганна. Найбільше їй зараз хотілося, щоб свекруха якнайшвидше пішла.

– Загалом, ти тепер знаєш мою думку. Я проти, щоб мого онука звали Іваном… – сказала свекруха, встаючи з-за столу.

Ганна нічого не відповіла Світлані Максимівні та проводжати її не пішла. А та, своєю чергою, пішла, не попрощавшись.

Увечері Ганна розповіла чоловікові про візит його матері та про її прохання назвати їхнього сина Максимом.

– Так, вона мені якось казала, щоб ми саме так назвали сина, – згадав Григорій.

– А ти що?

– Та я повз вуха пропустив. Подумав, що це вона несерйозно. Ну висловила своє побажання і все. Останнє слово все одно за нами, батьками…

Ганна заспокоїлася і постаралася більше не думати про неприємну розмову зі свекрухою. Світлана Максимівна до народження внука у квартирі сина більше не з’являлася, а Ганна була цьому тільки рада.

Вона здогадувалася, що свекруха ображена на неї, хоча причин для образ у Світлани Максимівни не було. Своєрідна жінка, що тут скажеш.

Свекруха з’явилася у квартирі сина, коли онукові виповнився місяць. Вона холодно привіталася з невісткою і підійшла до ліжечка, де спав маленький Іван.

– Ну, привіт, Максимку, – сказала вона, схилившись над малюком.

– Іван, – поправила її Ганна.

– Ну так, ну так, – відповіла Світлана Максимівна. – Ніколи, мабуть, не звикну…

А звикнути все ж таки довелося, адже Світлані Максимівні хотілося проводити час із маленьким онуком. Але вона ще довго ображалася на Ганну і вимовляла синові своє невдоволення.

Вам також має сподобатись...

Альбіна накрутила на вечерю голубців. Ось і її чоловік Микита прийшов з роботи. – Ох, як смачно пахне! – з порога гукнув він. – Мої улюблені голубчики! Микита помив руки й зайшов на кухню. Вони сіли вечеряти. Альбіна сиділа задумлива і майже не їла. Чоловік це помітив. – Алю, – так він її ласкаво називав. – Про що думаєш? Чого літаєш у хмарах? – Та не літаю я в хмарах! – відповіла дружина. – Ну я ж бачу, давай кажи! – сказав чоловік. – Микито, навіть не знаю, мабуть тобі не сподобається, – промовила Альбіна. Микита застиг, здивовано дивлячись на кохану

Аліна з чоловіком приїхали в село, до свекрухи у гості. Трохи відпочивши з дороги, вирішили посмажити шашлик. – Так Аліно, Олег займеться шашликом, а ми з тобою салат зробимо, – скомандувала Алла Андріївна. Всі взялися за справу. Раптом біля воріт будинку свекрухи зупинилася якась машина. – А це ще хто? – здивувалася Алла. – А це ми вам, мамо, сюрприз приготували, – якось підозріло сказала невістка. – Який ще сюрприз? – не зрозуміла Алла Андріївна, вийшла до воріт і застигла від побаченого

У Наталі був день народження. Вона накрила гарний стіл – нарізала салатів, запекла качечку з картоплею, замовила великий торт. В гості приїхали три її подруги. Лариса з Марійкою подарували Наталі квіти й сертифікат в салон краси. – В тебе все є Наталочко! – сказала Лариса. – Подарунок наш скромний, але від щирого серця! – Дякую, дівчатка, – посміхнулась Наталя. – Подарунок просто чудовий! Підійшла третя подруга Валя. Вона хмикнула, глянувши на квіти, і вручила іменинниці конверт з кругленькою сумою. – Ось тримай, Наталочко, – сказала вона. – Це вже хоч на подарунок схоже! Лариса з Марійкою оторопіли від почутого

Марина була на роботі, розкладувала товар на стелаж. Раптом двері магазину відкрилися, і всередину зайшов якийсь чоловік. Марина обернулася, глянула на нього і застигла. Це був її колишній чоловік Роман. – Привіт, – як ні в чому не бувало, привітався він. – Доброго дня, – стримано відповіла Марина і напружилася. – Радий, що ти сьогодні працюєш, і я зміг тебе побачити, – тихо сказав Роман. – Нам треба поговорити! – Я вас слухаю, – тон дівчини став холодним. – Вам щось підказати? Але Марина навіть здогадатися не могла, який подарунок підготував їй колишній чоловік