Життєві історії

Микола вийшов на пенсію та й переїхав жити в село. По сусідству з ним жив теж пенсіонер, Віктор. Сусід жив сам. Вони дуже подружилися з Миколою. А якось навесні Віктор намочив був ноги та й зліг. Не одразу чоловік і до лікарів звернувся – хотів все самотужки видужати. Швидко не стало Віктора… Микола дуже шкодував сусіда. Він влаштував поминки, повідомив його дітей. Ті встигли приїхати тільки на цвинтар до батька, бо жили далеко. Доручили вони й продати батьківську хату за будь-які гроші. Микола погодився, але тут раптом виникла несподівана проблема

Микола вийшов на пенсію і переїхав остаточно у свою сільську хату, яку він придбав близько восьми років тому.

Шикарний ліс, озеро, доброзичливі сусіди – що ще потрібно для спокійної старості?

Дружина, Світлана, часто приїжджала до чоловіка, але жила постійно у місті, бо ще не хотіла кидати роботу.

– Тобі там і без мене добре. Сусід Віктор любить тебе, адже ти йому допомагаєш, а він любить побалакати, ось уже знайшов собі вдячного слухача, – говорила Світлана. – А я приїду на вихідні і наварю тобі їсти на весь тиждень. І хлібчика свіжого привезу.

Віктор був пенсіонером, жив сам, діти його від першого шлюбу не часто спілкувалися з ним, а колишня дружина й поготів не хотіла бачитися.

Єдиною подругою, вірною та відданою, була його собачка Барбі. Жила вона з Віктором у хаті, спала на невеликому старому ліжку з залізною сіткою, яку добрий господар поставив на вході у кухню.

– Ого, та вона в тебе, наче дружина. Живе у хаті, спить на ліжку! Ото розбалував, – сміявся Микола, бачачи, як Барбі ніжиться на своїй лежанці.

– Так вона мені і є справжнім другом. Жінки, вони ж і втекти можуть, як моя остання. А ця буде вірною до самого кінця… – усміхався Віктор і гладив собачку.

Але одного разу навесні Віктор намочив був ноги, заслаб. Не відразу й до лікарів звернувся, намагаючись самотужки видужати. Але не стало його швидко…

Микола дуже шкодував сусіда. Він організував поминки, повідомив дітей, які встигли приїхати лише до могили батька з далека.

Доручили вони і продати будинок батька за будь-які гроші, і Микола погодився.

Будиночок Віктора не був доглянутим: чоловік жив один, любив і погульбанити, і ремонтами не турбував себе.

Покупців на будиночок не було. Дуже вже не хотілося людям вкладатися в капітальний ремонт. А тут ще й зявилася несподівана проблема.

Складнощі виникли і з собачкою.

Барбі нізащо не хотіла залишати хату господаря. Вона спочатку сумувала, вдивлялася Миколі в обличчя, ніби питала: “Коли повернеться мій господар?”

Микола любив Барбі. Він годував її, розмовляв, як міг заспокоював.

Але залишатися у Миколи собачка ніяк не хотіла. Поїсть, посидить деякий час у гостях і дивиться на двері. Микола випустить її на подвірʼя, і вона бігом у свій будинок, на своє ліжко.

– Барбі, та не чекай ти на нього, не прийде він сюди більше. Ех, ти… Вірна душа… І як тобі пояснити?

Так тривало близько пів року.

Покупців на хату не було, спадкоємці готові були вже майже задарма віддати будиночок, і одного разу Микола зайшов до Барбі і запитав її:

– Ну і що мені з тобою робити? Не хочеш із хати переїжджати? Звичайно, у мене умови гірші, але я теж люблю тебе… Ходімо до мене, га?

Барбі завиляла хвостом і почала лизати Миколі руки. Він підвівся і пішов до виходу. Барбі побігла за ним, але коли він відчинив двері, вона знову побігла до ліжка.

І так тривало кілька разів.

Собачка ніби пояснював йому, що краще залишитися тут.

У приїзд дружини Микола сказав:

– Що ж, Світланко, а чи не купити нам і будиночок Віктора? Ціна символічна, смішна, а все-таки будинок… Буду потихеньку ремонтувати…

– Так нащо нам два будинки? – здивувалася дружина. – Нудно тобі стало?

– Так ось ти вийдеш на пенсію і стануть частіше до нас діти з онуками приїжджати. Чого тіснитися в одній кімнаті? Буде їм де пожити, так буде просторіше!

– Роби як знаєш, – усміхнулася Світлана. – Я нічого проти не маю.

Вона посміхнулася і нічого більше не сказала чоловікові. Здогадувалася вона, чому він ухвалив таке рішення. У їх сім’ї усі любили собачок та й взагалі тваринок.

А Микола прибрав того ж вечора паркан між дворами і почав наводити лад.

Барбі радісно сприйняла прихід Миколі до будинку. Вона була учасницею всіх справ та ремонтів. Не відходила від нового господаря і була щаслива, коли він уперше залишився ночувати з нею у її домі.

Світлана, дивлячись на старання чоловіка, наважилася кинути роботу і теж переїхала в село. Тепер вони вже разом наводили лад на городах, у саду, що став удвічі більшим, а Барбі подружилася з котом, який приїхав із хазяйкою з міста.

Подружжя жило дружно. Вони встигали ходити по гриби, і Барбі ніколи від них не залишала.

Незабаром вона так прив’язалася до Світлани, яка годувала її смаколиками, що Микола почав ревнувати.

– А чи не зраджуєш ти мене, дорогенька? – питав він собачку, роблячи ображене обличчя.

Барбі кидалася до господаря й лизала його руки. Але тут же її кликала Світлана, і собачка бігла до неї, махаючи хвостом.

– Ну, досить нам її ділити, бо вона не знає до кого кидатися… – сміялася Світлана.

– Щаслива, бо! Інша б бовталася голодна на вулиці, а ми її обоє так любимо, – говорив Микола, гладячи Барбі.

Через рік будинок Віктора виглядав набагато краще. Ліжко собачки прибрали. Барбі, як не дивно, з приїздом Світлани почала більше часу бути поряд з господинею, і незабаром почала залишатися ночувати з нею в хаті, біля дверей на килимку, як і годиться невеликому собачці.

– Чарівниця ти, Світланко. Всіх приголубила і до своєї спідниці прив’язала, – обіймав дружину Микола.

– Гаразд, йди, лягай до мене під бочок спати, – сміялася Світлана. – На те вона і жінка, щоб усіх любити. Вона хранителька вогнища… А то й ти в мене один тут зовсім здичавів, зовсім забув, що я тебе люблю…

– Ну, от і помістились усі в одному будинку, – посміхався Микола. – Не так багато й місця нам треба. Була б дружба та любов.

– Правильно. А той дім гостьовим буде. Там тепер затишно стало. Не соромно і гостям запропонувати. Ти молодець, – похвалила дружина.

– Та що я, це все Барбі! – відповів Микола, дивлячись на собачку, що мирно спала біля печі на своєму килимку…

Вам також має сподобатись...

Роман з Микитою одружилися майже одночасно. Брати вирішили відкрити магазин одягу. Батьки ще допомогли. Ніби все йшло добре. Але біда прийшла, звідки не чекали… Бізнес процвітав, та ось тільки разом з грошима в сім’ю прийшов розбрат. Дружини братів хвалилися одна перед одною, красувалися. – А мені чоловік купив золоті сережки і кольє на день народження! – казала дружина Романа. – А мені подарував машину на день народження! Що мені твої сережки, ось машина – оце діло! – хвалилася дружина Микити. – Що-о-о, як таке може бути?! – аж підскочила дружина Романа. І жінка вирішила діяти

Лариса поверталася з роботи додому, зайшла в магазин купила продуктів. – Так, треба ще Галині Федорівні хліба купити, – згадала жінка про сусідку. Лариса швидко справилася з покупками і вирушила до Галини Федорівни. Старенька сиділа сумна, дивилася у вікно, як раптом сказала: – Не стане мене скоро, Ларисо. – Не вигадуйте! Ви ще до ста доживете! – спробувала Лариса відволікти її від поганих думок. – Слухай мене! Хочу я тобі зробити один подарунок. Простецький, але ти бережи його як зіницю ока! – несподівано сказала сусідка і простягла якийсь пакуночок. Лариса відкрила його, роздивилася і застигла від здивування

Анатолій з своєю майбутньою дружиною Ганною стояли перед дверима ЗАГСу. – Ну що? Ти готова? – усміхнувся наречений. – Так. Але трохи хвилююся, – ніжно посміхнувшись відповіла Ганна. Раптом на телефон Анатолія надійшло якесь повідомлення, чоловік дістав з кишені піджака телефон і прочитав смс. Ганна «випадково» глянула Анатолію через плече, прочитала листування і застигла на місці. – Толік, що це зараз було? – з подивом запитала наречена, і не дочекавшись відповіді зі сльозами на очах вибігла із зали 

Олена святкувала ювілей. Вона запросила колег по роботі в кафе. Олена сама склала меню, продумала, як прикрасити залу. Настав день народження. Іменинниця сходила в салон краси, вбралася у нову сукню, приїхала в кафе і сіла у центрі столу. До приходу гостей залишалося пару хвилин. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять, пів години. На порозі кафе ніхто так не з’являвся. Олена вже не знала, що й думати