– Як же ж мені сумно в дитинстві було, що я не мав братика, а тепер, дивлячись на тебе, сам розумію, наскільки складно виростити навіть одну дитину, – Андрій обережно зняв окуляри в тонкій золотистій оправі і дбайливо поклав їх у футляр. – А у вас з Оленою їх двоє.
– Та нічого хорошого від цих старших братів не буває, – Микола озирнувся і вийшов із автомобіля. – Ну от я – ріс у багатодітній родині, а толку? Хіба ми спілкуємось один з одним? Може, в інших сім’ях нічого, а в нас вічні сварки. Набридло! Я наймолодший, так мені більше за всіх і діставалося. Бачити їх не хочу, як і вони мене. А ти сумуєш. Радів би, що один у батьків. Вся їхня любов і увага – твої.
– Так, тобі нелегко було приховувати, всі сусіди про це знали. Але я мріяв про інше.
– Андрію, а ми з тобою вчасно приїхали, як завжди, встигли, – перейшов до справи Микола. – Зараз світати почне. Погода не підкачала, кльов має бути хороший.
Друзі притихли. Специфіка лову карасів на вудку, на їхню думку, вимагала залізної дисципліни.
Зате потім, закінчивши оцінку улову, продовжили розпочату розмову, ніби й не було кількох годин вимушеного мовчання.
– Мені, мабуть, настав час одуматись і зайнятися пошуками нареченої, – Андрій глянув на друга. – Але аби з ким не хочеться йти під вінець…
– Не в казці живемо, знайти свою половинку складно, – кивнув Микола і розлігся на м’якій зеленій траві. – Але з твоєю спеціальністю ще важче.
– А що не так?
– Дівчата – істоти дивні! Хочеш анекдот? В одного потенційного зятя батьки майбутньої нареченої поцікавилися професією. Він їм чесно сказав, що після відходу в інший світ всі потрапляють до нього. Вони злякалися і подумали казна-що. А виявилось, що він медексперт!
– Не жартуй, Миколо! Цілком нормальна професія.
– Але ближче до діла – я думаю, тобі треба записатися до мене на прийом, – Микола посерйознішав. – Тобі зір настав час перевірити, надто довго возишся з наживкою.
– Дякую. Прийду колись. Зідзвонимося.
– У мене теж виникли проблеми, але інші. Тому зараз розповім про своє, що турбує.
– А що в тебе не так? – здивувався Андрій. – Є квартира, дружина, двоє малюків, дача з прекрасним садом. Які можуть бути проблеми?
– Можуть, та ще й які! – Микола різко встав і почав ходити берегом. – У мене з Оленою трапляються дивні речі. Навіть не знаю з чого почати … Переживаю, що не повіриш ти мені, або взагалі подумаєш, що я зовсім вже!
– Ти чого, Микольцю? Мене не знаєш, чи що? З першого класу за однією партою сиділи, в одному інституті навчалися. Стільки років разом! Давай, розказуй!
Микола замислився. Від терпкого диму ледь тліючого вогнища, щипало очі і лоскотало в носі. Хотілося встати і трохи розім’ятися, ще кілька разів пройтися вздовж берега, подихати чистим повітрям. Але Андрій чекав на відповідь.
– Олена в мене жінка рішуча, ти сам знаєш, – злегка запинаючись, почав Микола. – Якщо їй щось не до вподоби, вона ніколи не промовчить. Останнім часом я помітив, що вона занадто хвилюється, на роботі затримується.
– Так візьми і прямо спитай її про це!
– А як не скаже, замкнеться? Тоді взагалі нічого не дізнаюся! У місті нервує, а на дачі взагалі, як заведена! Коли грядки перекопував і удобрював перед посівом, а вона по городу кола намотувала, дивилася, що і де я лагодити повинен. До кожної моєї похибки чіплялася. Такого ніколи раніше не було!
– І що тут такого дивного? Люди змінюються, – Андрій поколупав паличкою ще гарячий попіл і витяг картоплину. – Начебто вже готова. Давай спробуємо!
– Може, настав час її телефон перевірити? – продовжував гнути свою лінію Микола. – А що, коли я щось зайве побачу? Як вчинити? Вона в мене жінка рішуча, церемонитися зі мною не стане.
– Ой, Микольцю, а чи не придумуєш ти це все?
– Ні, тільки переживаю, раптом подасть на розлучення… І треба ж, як підгадала, якраз перед самим днем народження! Чув, телефоном із мужиком якимось базікала. А як мене помітила – одразу з ним попрощалася. Думаю, той її співрозмовник уже у роках. Вона до нього дуже шанобливо, на «ви» зверталася. А потім з якоюсь жінкою ще щебетала, сміялася весело так, як сімнадцятирічна.
– І що в цих дзвінках такого забороненого? Не нагнітай!
– Просто раніше вона мені про все розповідала… А тепер ні, ось я й насторожився.
– Значить, не лізь куди не треба!
– У її бізнес я не вникаю. Але ці дивні дзвінки – не по роботі, одразу видно.
– Візьми скажи, що виставиш, а дітей собі залишиш. Зараз так можна, але потрібні докази, що дружина зраджує.
– Я в її будинку живу, забув, чи що? Ми з Оленою у законному шлюбі понад десять років. Ніколи серйозно не сварилися. Думав, що все своє життя разом із нею буду. А он воно як повернулося! Не знаю, що робити, доказів зради немає. Але я їй вже не довіряю. Вона брехати не вміє, бачу, приховує щось серйозне… Напевно, час квартиру шукати!
– Микола, як кажуть, сім разів спочатку відмір, а відрізати завжди встигнеш! То ти картоплю їстимеш? Вона розсипчаста, смачна. Ох, пахне як!
– Не хочеться мені нічого, Андрію. Апетит зник, розхвилювався я сильно. Давай рибу розділимо і в місто поїдемо. Вечоріє вже, нарибалились ми з тобою. Наступного разу не знаю, коли на риболовлю вибратися вдасться.
– Та годі тобі, не панікуй! Ми вже скільки років завжди з тобою по суботах рибалимо, тож за тиждень знову зустрінемося!
Друзі загасили залишки багаття і швидко зібрали в машину речі і спінінги.
– Микольцю, перевір. Ми все забрали, нічого не лишили? – вигукнув Андрій, намагаючись виїхати з густої трави на ґрунтову дорогу.
– Все на місці, виїжджай.
У машині, як і скрізь, пахло травами. Слабкий вітерець ліниво піднімав пил уздовж узбіччя і тут же стихав. Тільки крики якихось птахів, що збилися напередодні ночі у невеликі зграйки, турбували округу. Друзі поспішали. Вони втомилися від довгого спекотного дня, хотілося додому.
Наступного тижня знову була гарна погода. У п’ятницю Микола зателефонував до Андрія і стурбовано поцікавився про плани на вихідні.
– А давай завтра поїдемо на риболовлю! Хоч поплачуся тобі в плече, розповім про те що турбує. Може, буде легше. А то мені з кожним днем все гірше живеться.
– Звісно, Микольцю, про що мова?! Завтра, як завжди, о п’ятій ранку піджену машину до під’їзду.
Вранці, комфортно розташувавшись на передньому сидінні, Микола в якомусь незрозумілому збудженні почав говорити.
– А я днями добрався до телефона Олени. Вона у ванну з ранку пішла, а його на тумбочці біля ліжка забула. Добре, що пароль не змінила. Уявляєш, що я там побачив?! Нові номери з якимись дивними ініціалами, я навіть роздивлятись їх не став, махнув рукою! І так все зрозуміло!
– Щось не віриться, Микольцю. Ти заспокойся, може, ти помиляєшся? Якусь нісенітницю верзеш. Олена серйозна жінка в тебе. Я завжди вважав, що тобі з дружиною пощастило.
– Ага, звісно. Але зараз вона змінилася. Дивиться на мене з жалем. Розуміє, що я не нерозумний і бачу, що вона робить!
Риболовля вдалася на славу. На дзеркальній поверхні старого ставка зовсім не було хвиль. Тільки безліч бульбашок звідкись із глибини говорили про те, що там вирує життя.
Після обіду, сидячи біля вогнища, чекаючи наваристої юшки, Микола знову повернувся до своєї теми.
– Андрію, я ж дуже люблю Олену. Життя без неї не уявляю. Думаєш, я весь час ходжу колами з підозрілим обличчям? Ні, звісно. Я ночами спати перестав. Все намагаюся по-чоловічому довести їй своє кохання. На ранок зовсім видихаюсь!
– І що спрацьовує тактика?
– Ні! Вдень все те саме триває, я думаю. Принаймні коли з роботи приходить, їй знову хтось дзвонить! І вона на мої запитання не відповідає, очі вбік відводить!
Микола на якийсь час замовк. А потім нервово закліпав і витер спітніле обличчя руками.
– Не хотів говорити, але зізнаюся. Я на роботі відпросився протягом наступного тижня, вирішив простежити за Оленою. Можливо, щось вдасться на телефон зняти, якісь факти будуть…
– Та ти чого, друже?! Не збагну, що відбувається! Микольцю, ти ж сам казав, що Олена тебе кохає. Навіщо все це?
– Сам не зрозумію. Ночі у нас спекотні… Мабуть, такого не було навіть після весілля. Ну чому я такий невдачливий, скажи? Раніше батьки діставали в дитинстві, а тепер дружина загуляла!
Перед самим від’їздом у місто Микола глянув у вічі Андрію і посміхнувся якимось своїм думкам.
– Слухай, друже! Ти ж, хитрун, знаєш, що в мене завтра день народження і мовчиш, чекаєш запрошення?
– А що ти думав? Якщо в гості не покличеш – то й не чекай!
– Ну, то ти давай, приїжджай до восьмої години ранку. Дітей візьмемо і на дачу поїдемо. Сини тебе люблять, радіють, коли ти їм модельки машин даруєш. Дивно, у них купа іграшок, але найчастіше граються із твоїми.
– Я це знаю. Мені вони самому подобаються, – засміявся Андрій.
Наступного ранку Микола виглядав надзвичайно засмученим. І поки сини сідали в машину, встиг поділитися з другом новою порцією неприємностей.
– Тільки уяви – Олена вирядилася з самого ранку, зробила зачіску і кудись пішла! Навіть не привітала мене! Ні, я так цього не залишу! Та ще й видала – біля дверей зупинилася, вся така гарна, і повітряний поцілунок мені надіслала!
– Заспокойся, – сказав Андрій. – Потерпи, час усе розставить на свої місця.
До дачі Микола під’їжджав зовсім сумним. Не радували навіть веселі голоси синів – він не міг зрозуміти поведінку дружини.
Вже все передумав. А діти тим часом галасували все голосніше. І, нарешті, до нього став доходити сенс того, що відбувається…
Микола підвів очі і ахнув від побаченого!
Весь паркан його дачі був обвішаний різнокольоровими прапорцями.
Лунала тиха музика.
Ворота для машини відкрила усміхнена Олена, а на подвірʼї вже був накритий білою скатертиною довгий стіл. Дві молоденькі офіціантки розставляли на ньому тарілки і страви.
– Ого! – сказав Андрій, придивившись до тих, хто їх зустрічав. – Микольцю, та тут усі твої родичі зібралися. Зрозуміло тепер, кому весь цей час дзвонила Олена! Навіть батьки приїхали. Вона це зробила заради тебе! Який же ти нерозумний, Микольцю! Негайно проси вибачення в дружини! Казав я тобі, що все може бути не так очевидно…
– Так… На поверхні може бути одне, а насправді – інше. Як на риболовлі – кинеш погляд на озеро, здається, що навколо тиша, а насправді в глибині таке часом відбувається! Дякую тобі, Андрію, ти зберіг мою душу. Без твоєї підтримки і нашої риболовлі я б не витримав напевно…
А родичі тим часом взялися за руки і почали всі разом з Оленою і дітьми вітати Миколу з днем народження.
Після обіймів із рідними Микола з винуватим виглядом подався до дружини. Але вона почала розмову першою.
– Вибач мені, коханий! Я бачила, що ти нервуєшся. Але я мріяла зробити тобі сюрприз на тридцятиліття! Мені так хотілося помирити всіх твоїх родичів і привезти їх до нас на дачу.
– Але ж це неможливо було! Усі по різних містах роз’їхалися.
– Ти не думай про це, Микольцю. Вся сім’я в зборі – це і є мій подарунок тобі…
