– Скажи чесно, ти мені колись зраджувала?
Надія застигла, не розуміючи, до чого взагалі ця розмова. Питання пролунало несподівано, буквально порушило тишу.
Андрій сидів навпроти, нервово зчепивши пальці в замок, і дивився на неї якимсь дивним, напруженим поглядом. За дев’ять років шлюбу вони ніколи навіть не порушували цієї теми. Він довіряв їй, а вона йому.
Його раптові підозри здавались абсурдними, але Надія заспокоїла себе думкою про те, що, мабуть, йому щось здалося. Випадково побачив флірт у листуванні з колегами, побачив її десь у кафе з родичем, приревнував до когось у спільній компанії… Зараз вона його заспокоїть, і все налагодиться.
– Звісно, ні, – здивовано відповіла Надія. – З чого взагалі ця розмова?
Андрій тяжко видихнув, задумливо провів рукою по обличчю і глянув убік. Здавалося, він боровся із собою, не знаючи, чи варто говорити далі. На душі Надії стало хвилююче: щось тут було не так. Якщо це й підозри, то якісь дуже серйозні з доказами.
Але звідки? Вона справді була йому вірна. Може, хтось намагається влізти в їхній шлюб і посварити їх один з одним? Надія насупилась, подумавши про це. Ще недоброзичливців їм не вистачало.
Щоправда все виявилася набагато гірше.
– Тому що я зраджував, – нарешті видавив він. — В перший рік нашого шлюбу.
Світ навкруги наче застиг. Слова луною віддавалися в голові, але їхній зміст не сягав кінця, не міг достукатися до розуму. Надія дивилася на чоловіка, сподіваючись, що все це безглуздий жарт, але… Він не жартував. Він серйозно дивився їй у вічі, чекаючи реакції.
– Ти… Що? – голос Надії тремтів, а очі зрадницьки защипало.
– Ти сама винна, – раптом сказав він з роздратуванням, ніби вона образила його. – Ти тоді весь час стирчала у своєї матері, тебе тижнями вдома не було! Я мав просто сидіти і чекати на тебе? Ти ж розуміла, що я нормальний чоловік теж хочу уваги.
Хвилювання накрило її душу. Надія навіть не відразу помітила, що по її щоках течуть сльози. Її хвилював не тільки сам факт зради в далекому минулому. Він не вибачався, не виправдовувався, а нападав. Говорив так, ніби він у всьому має рацію. Звинувачував її.
– Але навіщо? Навіщо ти кажеш мені про це зараз?
– Тому що ти знову віддаляєшся.
Надія зрозуміла, що це попередження. Чоловік не говорив про це прямо, але ставив перед нею ультиматум. Може, навіть просто повідомляв, що незабаром він знову піде на сторону. Чи в нього вже є коханка? Надії не хотілося гадати. Їй раптом стало так неприємно, ніби її занурили в бруд. Хоча зрадницею у цій ситуації була зовсім не вона.
Жінка швидко ретирувалася у ванну, не бажаючи показувати сльози. Перед цією людиною не можна бути слабкою. Йому не можна довіряти.
Ніч пройшла у тиші. Андрій спокійно ліг спати, а Надія сиділа на кухні, дивлячись на одну точку. Вранці, коли він ще спав, вона зібрала речі і разом із дочкою поїхала до матері. Надія не стала прощатися чи щось пояснювати. Це було зайвим.
Вона не сказала матері жодного слова про причину їхньої сварки. Не могла. Та й який сенс? Від розмови не полегшає, а думки про прощення зараз здавались чимось абсурдним, неможливим.
Андрій спочатку просто писав. У перші дні сердився, звинувачував. Потім пішли повідомлення з вибаченнями, жалюгідні спроби виправдатися, зізнання, що він не «мав рацію», але ж «стільки років минуло». Потім почав дзвонити. Надія не відповідала, тому він почав писати її матері, сподіваючись, що та зрозуміє її і переконає повернутися.
– Самі розбирайтеся, я у ваші стосунки не лізу, – твердо сказала мати, коли він подзвонив їй у черговий раз.
Але Андрій не заспокоювався. За кілька днів пролунав дзвінок. На екрані висвітлилося ім’я його сестри. Надія задумалася, чи варто взагалі відповідати, але знала, що вона не заспокоїться.
– Надя, ну ти серйозно? – голос Світлани був роздратований. – Минуло дев’ять років! Дев’ять! У вас є спільна дитина. Це вже не має жодного значення, ви живете разом!
– Не живемо вже, – холодно відповіла Надія.
– Господи, ти ж розумна жінка! Ну помилився він, ну не подумав. Зате все одно залишився поряд із тобою. Ти хочеш зруйнувати все через одну помилку?
– Ти називаєш це помилкою? – голос Надії зрадливо здригнувся. – Він обманював мене майже десять років! І не просто обманював, а ще й звинуватив мене у цьому! Краще б взагалі мовчав. Але ні, він натякнув на повторення.
– Йому уваги просто не вистачає, ласки! Від нормальних дружин не йдуть. Послухай курси якісь, влаштуй медовий місяць. Все налагодиться.
– Нормальні чоловіки не зраджують, – парирувала Надія. – Чому намагатись повинна тільки я сама, поки він розважається з іншими?
– Ну давай, руйнуй сім’ю, якщо така горда, – пирхнула Світлана. – Тільки потім не скаржся, що одна з дитиною лишилася.
Наступною підключилася свекруха. Її метод був тоншим. Вона не тиснула, а говорила м’яко, з уявним співчуттям. У них був дует із зовицею: добрий і поганий поліцейський.
– Надю, доню, ну подумай. Де ти житимеш? Як ти з онукою сама впораєшся? Андрій, може, й поганий чоловік, але він тебе любить, він добрий батько. Він переживає.
Надія мовчала. Якщо вона відкриє рота, з нього поллється потік неприємностей на адресу цієї жінки та її сина. А Наді не хотілося сваритися. Вона потребувала тиші та спокою.
– Ламати не будувати, – зітхнула свекруха. – Ти не уявляєш, як це бути однією. Я вже знаю.
Надія уявляла. Хоча розумом вона розуміла, що це лише маніпуляції, родичі досягли свого. Сумніви все ж таки почали закрадатися. Може, вона справді помиляється? Може, варто спробувати пробачити? Це ж справи минулих днів. Якщо не заради себе, то хоча б заради дитини.
Але потім перед очима знову постала сцена його зізнання, його роздратоване обличчя, його звинувачення. І сумніви зникли.
Зрадив одного разу зрадить і двічі.
Єдиним виходом було розлучення. Буде тяжко, але згодом все пройде.
– Ти впевнена?
Мати дивилася на Надію уважно, без осуду, без спроб переконати. У її голосі не було ні тиску, ні докорів, лише тихе розуміння. Вона, звісно, вже знала про ситуацію та помічала зміни дочки. Надія стала жорсткішою, тихішою, її погляд був порожнім і втомленим.
– Так, мамо, – відповіла вона. – Я не зможу жити з цією людиною. Можливо, мені потрібна твоя допомога. Але якщо ти відмовиш… я зрозумію. Ти не зобов’язана.
Мати кивнула головою і більше нічого не сказала. Надія цінувала це: їй уже не потрібні були вмовляння, поради, чужа думка. Вона зробила вибір, хоча всередині все ще залишався страх. Що, якщо вона не впорається? Що, якщо не зможе виростити одна дочку?
З Андрієм вона поговорила за кілька днів. Спочатку він намагався зберігати спокій, але його голос тремтів від ледь стримуваної злості. Здається, він все ще наївно вірив, що вона повернеться до нього.
– Ти взагалі нормальна? – пробурчав він, коли вони зустрілися біля її будинку.
– Так, – спокійно відповіла Надія. – А на яку реакцію ти чекав, коли зізнався мені?
– Ти руйнуєш нашу сім’ю через якусь нісенітницю!
Знову звинувачення. Начебто весь цей час він був нічому не винним, а не тим, хто зрадив її довіру. Однак це більше не зачіпало Надію.
– Це не я її зруйнувала, – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.
– Ти просто не розумна, – процідив він крізь зуби. – Чого ти так вперлася? Адже одна не витягнеш, ти хоч розумієш це?!
На Надію раптом накотив дивний спокій. Навіть злість пішла. Залишилася тільки повна байдужість та відчуття того, що вона все робить правильно.
Вони б все одно розлучилися. Рано чи пізно.
– Я не хочу з тобою розмовляти, доки ти не заспокоїшся, – сказала вона і пішла додому.
У цей момент вона остаточно зрозуміла: вона ні про що не шкодує. Так, обрала не ту людину. Але вона не могла знати наперед. Це також досвід. Головне – витягнути доньку.
– Ти робиш величезну помилку, Надю, – голос свекрухи в трубці звучав вже не так тепло. – Ти хоч подумала, що дитині потрібний батько? Хто утримуватиме вас? Як ти збираєшся поєднувати роботу та садок, школу? Там же завжди потрібно то забрати раніше, то привести пізніше! А вже лікарняні.
Надія тримала телефон у руці, слухаючи цей монолог. Щодня хтось із сім’ї Андрія намагався «надоумити» її: свекруха, зовиця, навіть його дядько, якого вона бачила лише раз. Тиск зростав, але цього разу вона не мала жодних сумнівів.
– Дочка матиме батька. Або ні. Це вже не ваша справа, – спокійно відповіла Надія. – Але жити з людиною, яка мене зрадила, я не збираюся.
Вона почула в слухавці роздратоване пирхання, але навіть не подумала пуститися в виправдання. Вона більше нікому нічого не винна.
Через тиждень Надія перевезла речі, що залишилися до матері. Та виділила кімнату, допомогла з речами і спокійно сказала:
– Ти впораєшся. Ми впораємося.
Це зігріло її душу. Надія вже почала шукати роботу, готувалася до змін, вчилася жити наново. Колись вона переживала, що лишиться сама. Тепер вона зрозуміла: іноді бути поряд з кимось набагато страшніше. Має доньку, має підтримку, має сили рухатися далі. Можливо, рано чи пізно вона знову знайде людину, з якою спробує побудувати щось тепле, спокійне.
А Андрій… З таким підходом він завжди житиме у сумнівах, бруді, зрадах. Він так і не зрозумів, чому втратив Надію. Андрій щиро вірив, що проблема у її впертості, невмінні прощати, неуважності. Він звинувачував усіх довкола, а не себе.
