Надя заздалегідь попередила свого чоловіка Миколу:
– У суботу поїдемо раніше до тітки Поліни і дядька Бориса в гості. У них ювілей. В обох! Ти напевно пам’ятаєш, що вони народилися в один день і один рік?
Дядько Борис був братом матері Надії.
– Пам’ятаю, – сказав Микола. – Скільки ж їм виповнюється?
– По сімдесят, – трохи сумно сказала Надія.
Її батьків уже давно не стало…
Купивши трохи продуктів, у суботу Надія з Миколою поїхали на ювілей. Вони знали, що ніякого застілля у літніх людей не буде. Син і дочка не балували батьків візитами.
– Може, сьогодні хоч приїдуть, – сказала Надія.
Тітка з дядьком жили в передмісті у своєму будинку.
Коли Надія з Миколою під’їхали до них, там уже виходили з машини донька Олена із чоловіком та зовицею. А також їхній син–підліток.
Тільки вони зайшли на подвірʼя, як приїхав син ювілярів із дружиною та двома дітьми. Останньою підійшла сестра тітки Поліни з онукою. Вони жили неподалік цього ж села.
Загалом, дванадцять чоловік, окрім ювілярів.
Тітка Поліна навіть розплакалася – давно гості в будинку не з’являлися.
Потім вона сплеснула руками.
– Господи! А чим же ж вас частувати?! Ми ж не готувалися, – ахнула вона.
Гості застигли від несподіванки.
– Нічого, тітко Поліно, разом щось придумаємо, – заспокоїла Надія. – Правда ж?
Інші гості або мляво кивнули, або щось невиразно пробурмотіли.
Надія відкрила холодильник. Там було молоко, яйця. У морозилці лежала пачка вареників. Надія поклала у холодильник ковбасу, сир, які купила. Виклала на стіл цукерки, солодкий пиріг.
– Що ж приготувати? М’ясця нема. Може, скинемося і купимо?
– Ось ще! Ти багата, ось і купуй! – відповіли їй.
Надія зітхнула і запитала в тітки Поліни:
– Картопля у вас є?
– Ні, ми вже не садимо. Там у ящику кілька штук лежать.
– А де купити?
– Ось у сусідів. Вони вже викопали. Хороший урожай вийшов.
Надія сказала чоловікові своєї сестри:
– Дмитре, бери відро і йди до сусідів. Купи повне відро картоплі.
Дмитро якось дивно напружився і зиркнув на свою дружину.
Надія не могла зрозуміти, що відбувається.
– Так, а гроші? – нарешті запитав він.
Надія очі вирячила від несподіванки!
Дмитро махнув рукою і пішов шукати відро у тещі…
Надя підійшла до чоловіка:
– Що ж, Микольцю, раз приїхали, давай свято для стареньких влаштуємо. Їдь, купи стегенця курячі, ковбаски вареної та копченої.
Микола кивнув і сів у машину.
Надія вимила кілька картоплин і поставила варитися. В іншій каструлі поставила яйця.
Тут Дмитро приніс відро картоплі.
– Олено, давай почисти картоплю. І ти, Олю, допомагай їй, – сказала Надія.
– Добре, тітко Надіє, – сказала онука сестри тітки Поліни.
Тут і сама Галина підійшла:
– Надійко, чим мені зайнятися?
– А ви, тітко Галя, йдіть на город і наберіть огірків та помідорів. Нехай он Олексій вам допоможе, – кивнула вона на двоюрідного племінника.
– Ти ще й дитині роботи понадавала, – обурилася Олена.
– Дитині вже чотирнадцять років років. Нехай відро за тіткою Галею носить.
Чоловіки під керівництвом дядька Бориса винесли стіл та стільці на веранду.
А зовиця Олени стала перемивати посуд із серванту, яким давно не користувалися.
Приїхав Микола, привіз продукти.
Надія почала смажити стегенця. Інші жінки стали нарізати салати.
Через годину накрили стіл. На ньому стояли салатниці із салатом із помідорів та огірків.
А також олів’є. У великих мисках жовтіла варена картопля, посипана зеленню і полита соняшниковою олією. Золотилися підсмажені стегенця. А так само стояли тарілки з нарізаною ковбасою та сиром.
Потім Микола поставив пляшки з різнобарвною солодкою газованою водою.
– А ігристого, чи біленької нема? – розчаровано запитав Дмитро.
Дядько Борис розвів руками:
– Вибачте, ми ж не любимо такого. Не подумали.
– Треба було захопити, – сказав Дмитро Олені.
– Пий солодку воду, – сердито відповіла дружина.
Зазвучали тости, пісні, сміх.
Тітка Поліна і дядько Борис радісно дякували за таке свято.
Після обіду всі вирушили відпочивати.
– Олено, посуд треба перемити, – сказала Надія.
– Надійко, так я втомилася, що сил немає. Потім помиємо, – відповіла сестра і пішла до хати.
За нею пішли й решта.
Надія зітхнула і почала прибирати зі столу. Їй стали допомагати тітка Поліна і тітка Галина.
Коли все було прибрано і розкладено по місцях, Надія сказала чоловікові:
– Микольцю, поїхали додому. Я думаю, що доведеться ввечері годувати всіх вечерею, а вранці сніданком.
– Правильно, поїхали. Нехай самі потурбуються про себе!
Вони попрощалися з ювілярами.
– Дякую, Надійко, – прошепотів дядько Борис. – Якби не ви з Миколкою, не мали б ми ніякого свята…
