Мати мовчки дивилася, як Надя складала сумку. Зібралася все-таки!
Надя шепотіла собі під ніс щось, мабуть, щоб не забути. Взяла ложку та пластикову чашку. Потім банку з розчинною кавою. Побачивши, що мати спостерігає за нею, буркнула не дивлячись, кудись убік,
– До Марини до міста поїду, на день народження. Залишуся в неї на пару днів, хочу відволіктися.
– Ага, до Марини значить, ну-ну, – Лідія Іванівна поправила хустку на голові – в город вийти хотіла, та затрималась у хаті. От і побачила, як Надя збирається.
– Я ненадовго, мамо, приїду і допоможу тобі, ти ж знаєш, я спритна, – ніби виправдовуючись, трохи хрипко від хвилювання, додала Надя.
– Ти б ось що, доню, ти б краще б…
– Що, мамо, краще, ти про грядки? Так я ж тобі кажу – приїду і миттю все прополю, кажу ж, я спритна, мамо, – Надя посміхнулася, але усмішка в неї вийшла якась несправжня. Очі не посміхалися.
– Бачу я, яка ти спритна, – ледве чутно прошепотіла Лідія Іванівна, і вже голосніше, щоб Надя почула, додала. – Залиш дитину!
Надя застигла від цих слів: – Мамо, ти це про що, мамо?
– Думаєш, я не розумію? Я ж бачу все! Думала, що приховаєш, думала, що мама не бачить? Залиш, Надю! Все налагодиться. Та й ми з батьком допомагатимемо. Він то хоч знає, що дитина буде?
– Відчепися, мамо, не хочу я нічого! Ми з Віктором планували інші плани, сама знаєш. І дитину ми поки що не хотіли. Тому я сама так вирішила і все це моє життя. Його батьки і так не дуже раді, м’яко кажучи, що Віктор зі мною зустрічається. Батько його Вікторові так і сказав – вона тобі все життя зіпсує. І між іншим, це через тебе. Так що я не хочу нікому псувати життя! – Надя різко застебнула блискавку на сумці і вийшла, гучно закривши двері.
– Ось так ось! – Лідія Іванівна сумно склала руки на колінах. – Ну не бігти ж тепер до Віті, щоб він її зупинив. Надя їй цього в життя не пробачить. Чоловіку Василю теж не розповіси, вони з батьком Віктора Миколою давно вже знатися не хочуть, вже років двадцять минуло. Микола з Василем сильно посварилися, коли він з служби повернувся, за те, що Ліда за нього вийшла заміж, не дочекалася Миколи, як обіцяла. Осоромила на все село!
Ліді всього сімнадцять було, коли Миколу покликали на службу. Молода була, не розумна, а Микола старший, високий, гарний. Їй і здалося, що вона його теж кохає. Микола кохав її, повернуся говорив – відразу одружимося. А Ліда його не дочекалася, Василя зустріла і раптом закохалася по-справжньому. У невидного та не статного Василя.
Ліда Миколі чесно все написала, що дівчинка зовсім була, себе ще не розуміла. Що Василя любить, заміж за нього збирається. Ось Микола і не вибачив її за це, та й Надю тепер Микола не злюбив, для нього вона – дочка зрадниці. Ось справи які!
Лідія зібралася, сукню нову одягла і пішла в магазин до Наталі, вирішила поговорити з нею. По-жіночому, може вона зрозуміє, тоді вони може і чоловіків своїх помирять. Скільки ж можна ображатися, вже діти виросли.
Наталя – дружина Миколи, він тоді швидко одружився, всі думали – щоб поквитатися з Лідою. А насправді, схоже, кохання у них. І син Віктор у них хлопець добрий.
– Ти чого, Лідо, прийшла сьогодні? Хліб он черствий – завтра буде, молочку всю розібрали, – Наталя з Лідою завжди нормально спілкувалися, але тільки на абстрактні теми. Про погоду, новини. А тут раптом Наталя до неї нахилилася. – Лідо, не знаєш, що у наших сталося? Вітя мій помчав кудись, наче твою Надю наздоганяти поїхав. А батько йому каже: – Біжи, біжи, не ту дівчину вибрав, я ж тобі казав, це в них у роду – бігати. Наче нема дівчат інших, соромити мене надумав. Так він на батька: – Ти про Надю так не кажи! – І помчав.
Лідія Іванівна в душі перехрестилася: – Слава тобі Господи, може, все тепер уналагодиться! А Наталі не зізналася, хай самі розуміються.
Через місяць все село на весіллі Віктора та Наді гуляло. Василь і Микола спочатку косилися один на одного. А потім після чергового тосту трохи заспокоїлися і начебто розмовляли.
– Ти дивись, якщо твоїй Наді набридне, і Вітю образить, нарікай на себе, – заявив Микола.
– Ти краще за своїм сином дивися, бач, мало не наробили справ, теж мені, чоловік твій Віктор! – одразу відповів Василь.
– Ей, тихо там, вам онуків незабаром виховувати, а ви все сваритеся! – заспокоювала їх Наталя.
А наприкінці вечора Микола Ліду на танець запросив: -Ти, Лідо, не ображайся, адже я гарячий, образа очі застелила. А потім вже й миритися не було як. А я ж Наталю свою люблю, життя то воно за нас все розсудило, значить так і має бути! – сказав їй Микола, а потім сміявся від своїх думок, – Ну а Вітя за мене все ж таки поквитався, забрав за дружину дочку твою. Та ще й помирив нас!
Тепер Василь і Микола друзі – не розлий вода. Онука Андрійка разом виховують, допомагають дітям, поки ті вчаться, працюють, та свої плани втілюють.
