Дзвінок у двері пролунав несподівано. Наталя Дмитрівна якраз пекла пиріжки. Нашвидкуруч обтрусивши від муки руки, поспішила відкривати.
– Христино, чого не попередила. Хоча саме вчасно, зараз чай питимемо з пиріжками. Як знала, твоїх улюблених спекла – з яйцем та цибулею!
– Та ніколи нам чаї розпивати, – Христина, не роззуваючись, так і тупцювала на порозі. – Я взагалі у справі. Ось Олю вам привезла!
– Та я бачу, що ти з онукою, а що сталося?
– Мамо, розумієш, – донька зам’ялася. – Можна Оля у вас з татом якийсь час пожила?
Христина була гордість Наталії Дмитрівни та Володимира Петровича. Донька виросла розумницею та красунею, з легкістю вступила до престижного вишу, закінчила його з червоним дипломом. Заміж не поспішала, казала, що спочатку треба в житті визначитися, влаштуватися. А потім її слова всупереч справі пішли. Заміж, до речі, так і не вийшла, а ось у подолі принесла.
Хоча свою онуку Олю бабуся з дідусем обожнювали, доки донька сиділа з нею в декреті, взяли всі витрати на себе. А потім Оля підросла, до дитячого садка пішла, мати з нею повернулася до себе у велике місто. Начебто все в них добре було. Що ж її знову до рідного дому привело?
– Ви розумієте, я виходжу заміж! – Христина вимовила цю фразу якось не дуже радісно.
– То це ж чудово!
– Ну так, ось тільки Михайло мій поки не готовий до дитини … Нехай вона у вас поживе, поки у нас все не владнається, а потім ми її обов’язково заберемо.
Наталя Дмитрівна зітхнула, не відмовиш же коханій та єдиній доньці у такому проханні.
Христина тим часом продовжувала тараторити:
– Олі скоро до школи. Поки у вас у селі в садок походить, це ж не проблема буде влаштувати, а потім у перший клас піде. Ти ж сама казала, що першокласників цього року Ніна Степанівна, твоя приятелька набирає, домовишся?
Потім Христина цмокнула дівчинку в щоку, помахала рукою батькам, відмовилася від пиріжків у дорогу і випурхнула. Внизу їй хтось нетерпляче сигналив.
– Навіть нареченого свого не показала нам, – зітхнула Наталія Дмитрівна, – Ходімо, Оля, чай пити!
До доньки Христина навідувалася приблизно раз на місяць. Забігала буквально на кілька годин. Візуально оглядала дитину, відзначаючи, що на свіжому повітрі та на пиріжках бабусі Оля росла дуже швидко, обдаровувала черговою лялькою або книгою, і йшла.
Із Михайлом вони розписалися. Щоправда, ця подія пройшла без особливої урочистості та розмаху, і зятя батьки Христини бачили один раз. Не сподобався він їм. Пройшовся, стиснувши губи, по квартирі, похмуро похитав головою. Від пропозиції залишитися переночувати відмовився, весь час квапив Христину, щоб та швидше закруглялася гостювати. На Олю ж зовсім не звертав жодної уваги.
До першого класу онука пішла у селі. Вона швидко звикла до школи та однокласників, бабуся записала її до художньої школи – дівчинка непогано малювала. Їхнє життя текло спокійно, ось тільки за мамою вона сильно сумувала.
– Ти на канікули забереш доньку? – питала Наталія Дмитрівна Христину.
– Що ти, мамо, у нас на роботі такий аврал? Чого вона на самоті в квартирі сидітиме? Краще у вас.
Питання про літній відпочинок відпало саме собою, бо Христина купила путівку до якогось дуже крутого табору, а потім дала бабусі грошей, щоб та звозила її на море.
Так пройшов перший рік життя у бабусі з дідусем, другий, третій, четвертий.
Христина була у батьків все рідше і рідше. Тепер вона замість постійних візитів скидала на доньку гроші на картку. Оля більше не просилася до матері, а коли та приїжджала, для пристойності сиділа з нею з півгодини, а потім йшла до своєї кімнати, то їй терміново виявлялося треба збігати до подружки за підручником або була якась інша причина, яка переконувала її йти з дома.
До закінчення дев’ятого класу дівчина твердо упокорилася з думкою, що матері вона не потрібна, але чомусь це її не хвилювало, вона більше переживала, що з її коханими бабусею чи дідусем щось станеться. Якось вона навіть заявила:
– Я краще в дитбудинку виховуватимуся, ніж у мами!
– Ти що, Оля, так не можна говорити!
– А чи можна мене було віддати в дитинстві? Добре, хоч не до дитбудинку, а до рідної бабусі!
– Мама мала обставини! – заступалася за доньку Наталя Дмитрівна.
– Її головна обставина у житті – це я, решта не рахується!
Літня жінка тільки зітхала, вона розуміла, що внучка має рацію.
Наближався час випускного вечора, на який Христина заявилася у всій красі. Їй дуже хотілося похвалитися своєю талановитою дитиною – Оля закінчувала школу із золотою медаллю – і продемонструвати себе, мовляв, дивіться, милуйтеся, це я народила таку талановиту дочку!
Проте сталося по-іншому. Побачивши на порозі розфуфирену матір, Оля заявила:
– Ця жінка, – заявила вона бабусі. – До мене на випускний не піде!
– У сенсі, дочко? Чому? – Христина здивувалася від несподіванки.
– Ти ще питаєш?
– Звісно, мені цікаво знати?
Наталія Дмитрівна в суперечку не вступала і на свято йти не збиралася. Оля повернувась до бабусі:
– Бабуся, я не зрозуміла, чому ти все ще не готова? У тебе година часу. Так, жінко, виділіть гроші на те, щоб моя бабуся була найкрасивішою на вечорі. Вона на це заслужила, а ви – ні!
Христина мовчки полізла в гаманець. Вона все зрозуміла, тільки було пізно.
