Баба Ганна сиділа на стільці у себе вдома.
Молода мама Наталя, стояла перед нею, тримаючи за руку свого п’ятирічного сина, і строго запитувала в бабусі:
– А у вас докусменти на такі роботи є?
– Які документи? – не зрозуміла літня жінка.
– Документи на роботу няньки.
– Так я ж ніяка не нянька! – поправила її баба Ганна. – Хіба ви моє оголошення не читали? Там же ж ясно написано:
«Надаю молодим батькам послуги бабусі».
– А чи не все одно – послуги бабусі це, чи няньки? Це ж майже одне й те саме! Значить, документів у вас немає?
– Ні, – засмучено відповіла баба Ганна. – Мені сусіди порадили таке оголошення подати. Мовляв, раз я вдома сиджу сама, і за онуками сумую, можна взяти онуків напрокат…
– Щоо-о?! Онук напрокат? – у Наталі в очах зʼявилося обурення. – Ви взагалі, чи що? Хіба це річ, онуки?
– Та це ж не я так говорила! – ахнула бабуся. – Це сусіди. Але якщо ви без якихось документів не хочете дитину в мене залишати, то заради Бога! Я не нав’язуюся.
– Та в тому й річ, що мені теж подітися нікуди, – Наталя невдоволено подивилася на свого сина, який весь цей час мовчав, і не розумів, куди його привели. – У садку в Іванка воду відключили, і сказали – дітей не приводити. А ми з чоловіком працюємо на таких роботах, що не відпросишся! Скажіть, у вас є комп’ютер?
– Ні, – сказала бабуся. – А навіщо?
– Як це – навіщо? Увімкнули б Іванку якусь навчальну програму, щоб він час даремно не гаяв. Ви іноземними мовами, мабуть, також не володієте?
– Навіщо? – знову запитала бабуся.
– Ну як же ж? – невдоволено зітхнула Наталя. – Він же ж у нас в такий садок ходить, де їх уже англійській вчать.
– Ні, я не знаю англійську.
– І чим тоді ви з ним займатиметеся?
– Придумаємо щось, – усміхнулася баба Ганна.
– Що значить щось? Ви мені конкретно скажіть, що він робитиме у вас?
– Ну, я казочку йому розповім.
– Ви що? Він що, немовля? Йому вже п’ять років!
– Тоді мультики увімкну?
– Які?
– Які по телевізору показуватимуть.
– Припиніть. Краще дайте йому олівці і нехай малює. У вас є піаніно?
– Ні, – баба Ганна знову посміхнулася. – Та ви не переживайте, матусю, він у мене без занять не залишиться. Я його стільки справ знайду, що він і не помітить, як день пролетить.
– Так? – Наталя важко зітхнула. – Я сумніваюся… Він у мене такий примхливий. Це йому не подобається, і це теж… Скільки ви берете за один робочий день?
– А скільки ви заплатите, стільки й візьму, – знизала плечима жінка.
– Як це? – не повірила Наталя. – А якщо я всього пʼятсот дам?
– Так це ж чудово! – зраділа бабуся. – Я вам ще й дякую за це скажу!
– Справді? – Наталя навіть скривилася. – Господи, я б і за 5 тисяч на таку роботу не погодилася. Але, якщо ви не брешете… – вона полізла в сумочку, дістала купюру, і простягла бабі Ганні. – І ось вам мій номер телефону, – дала вона свою візитівку. Потім подивилась на сина. – Так, Іванку, сьогодні ти залишишся з цією бабусею. Якщо що, попроси у бабусі Ганни телефон, і дзвони. Номер я їй свій залишила. Ой! – вона схаменулася. – А чим ви його в обід годуватимете?
– Кашкою. І пиріжками.
– Ні, пиріжки йому не можна!
– Чому?
– Бо від них діти повніють. А каша з чим? З м’ясом?
– Звісно.
– Ну, гаразд. Мені вже пора бігти.
Наталя швидко поцілувала сина і поспішила до своєї машини.
Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити.
Коли Наталя після роботи прийшла по сина, вона очікувала, що той, уже, вдягнений, як це завжди було в садку, і чекає на неї біля дверей.
Але все було не так…
У дверях стояла тільки усміхнена бабуся. Наталя застигла від здивування.
– Проходьте, – сказала баба Ганна, і гукнула у бік кімнати:
– Іванку, вилазь, досить ховатися! Мама вже тут!
– А де він? – насторожилася Наталя.
– Під ліжком. Вже пів години там і не хоче вилазити.
– Під ліжком? Але там же ж пил!
– Та ні… Ми з ним сьогодні прибирали, і під ліжком теж протерли.
– Що?! – обурилася Наталя. – Ви? Мого сина? Сказали йому прибирати?! Та я, вас!.. Де це ліжко?
Вона швидко побігла в кімнату, лягла на підлогу на живіт перед ліжком, і побачила під ним сина, який там сяк-так поміщався.
– Іванку, вилазь, я прийшла! – гукнула вона йому.
– Не вилізу, – раптом відповів син.
– Чому? – здивувалася Наталя.
– Бо я хочу залишитися жити тут. З бабою Ганною, і назавжди.
– Іванку, любий, – раптом сказала бабуся, яка вже стояла поруч. – Тобі тут жити ніяк не можна.
– Чому? – ображено запитав з-під ліжка хлопчик.
– Тому що в тебе є мама з татом. Так уже заведено, що дитина має жити з батьками.
– Але ж у тебе, бабусю, нікого немає! – вигукнув хлопчик. – Так нечесно! Нехай мама живе з татом, а я буду з тобою!
– Але ж ти мій син! – ахнула Наталя. – А ця бабуся чужа. У тебе є рідні бабусі. Навіть дві!
– Ну то й що! Вони – несправжні бабусі!
– Чому це – несправжні? – здивувалася Наталя.
– Тому що вони пиріжків не печуть, казки не розповідають, пісні зі мною не співають. І ми з ними ніколи разом господарством не займаємось. Вони тільки кажуть мені читати і навіть не слухають. А бабуся Ганна мене уважно слухає. Вона мене і пиріжки навчила готувати. І вони такі смачні!
– Ну, Іванку… – Наталя готова була розплакатися. – Ну, вилазь, будь ласка…
– Не вилізу…
– Що ви наробили? – Наталя похмуро дивилася на цю чужу бабусю. – Ви що, його зачарували?
– Та ні… – баба Ганна знизала плечима. – Просто я ним займалася. Жодної секунди одного не залишала.
– Ви казали йому робити свої справи?
– Мамо, я робив все сам! – вигукнув Іванко з-під ліжка. – Мене ніхто не змушував! Тому що я вже великий! Великий чоловік! Так, бабусю Ганно?
– Чоловік, чоловік… – зітхнула жінка. – Але запам’ятай, Іванку, справжній чоловік ніколи не образить свою маму. І якщо вона сказала тобі – вилазь, треба її послухати.
– Так?
– Ну, звісно. Тим більше, мама тебе знову до мене приведе, коли у вас у садку якась біда станеться.
– Мамо, це правда? – жалібно спитав син.
– Правда, правда… – невдоволено збрехала Наталя.
– Ну, гаразд…
Він неохоче виліз з-під дивану, похмуро глянув на маму, і пішов у коридор одягатися.
Прощаючись, Іванко довго обіймав бабу Ганно.
– Ну, все, годі, йди, – сумно зітхнула господиня, і винувато подивилася на Наталю. – Якщо що, ви не соромтеся, я завжди вдома. І не ревнуйте до мене дитину. Дитинство в нього швидко пролетить, і все, що він повинен запам’ятати в ньому – це тільки нашу турботу й ласку. А в мене цього добра назбиралося – хоч греблю гати. Я погоджуюся ділитися навіть безкоштовно.
– Ага… – невдоволено кивнула Наталя, взяла сина за руку і скоріше повела його додому.
Усю дорогу, доки Наталя їхала машиною, Іванко мовчав, і сумно зітхав. Зрештою, Наталя не витримала, зупинила машину, і сказала:
– А давай, Іванку, прийдемо до цієї бабусі Ганни у неділю. В гості. Купимо тортик, і прийдемо. Удвох. Ти як, згоден?
Той спочатку застиг, а потім – кинувся до Наталі в обійми.
– Матусю! – вигукнув він радісно. – Звичайно, я згоден! І я тебе за це дуже люблю, мамо! Дуже-дуже люблю!
