Життєві історії

Наталя привела сина Іванка до баби Ганни. Бабусю вона знайшла по оголошенню. Баба Ганна мала побути з Іваном до вечора. – Ось вам мій номер телефону, – сказала Наталя. – Іванку, сьогодні ти побудеш з цією бабусею, – сказала вона сину. Якщо що – дзвони. Наталя швидко поцілувала сина і поспішила на роботу… Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити… Після роботи Наталя прийшла по Іванка. Вона думала, що він, уже зібраний, чекатиме біля дверей. Але все було не так… У дверях стояла тільки баба Ганна! Наталя застигла від здивування

Баба Ганна сиділа на стільці у себе вдома.

Молода мама Наталя, стояла перед нею, тримаючи за руку свого п’ятирічного сина, і строго запитувала в бабусі:

– А у вас докусменти на такі роботи є?

– Які документи? – не зрозуміла літня жінка.

– Документи на роботу няньки.

– Так я ж ніяка не нянька! – поправила її баба Ганна. – Хіба ви моє оголошення не читали? Там же ж ясно написано:

«Надаю молодим батькам послуги бабусі».

– А чи не все одно – послуги бабусі це, чи няньки? Це ж майже одне й те саме! Значить, документів у вас немає?

– Ні, – засмучено відповіла баба Ганна. – Мені сусіди порадили таке оголошення подати. Мовляв, раз я вдома сиджу сама, і за онуками сумую, можна взяти онуків напрокат…

– Щоо-о?! Онук напрокат? – у Наталі в очах зʼявилося обурення. – Ви взагалі, чи що? Хіба це річ, онуки?

– Та це ж не я так говорила! – ахнула бабуся. – Це сусіди. Але якщо ви без якихось документів не хочете дитину в мене залишати, то заради Бога! Я не нав’язуюся.

– Та в тому й річ, що мені теж подітися нікуди, – Наталя невдоволено подивилася на свого сина, який весь цей час мовчав, і не розумів, куди його привели. – У садку в Іванка воду відключили, і сказали – дітей не приводити. А ми з чоловіком працюємо на таких роботах, що не відпросишся! Скажіть, у вас є комп’ютер?

– Ні, – сказала бабуся. – А навіщо?

– Як це – навіщо? Увімкнули б Іванку якусь навчальну програму, щоб він час даремно не гаяв. Ви іноземними мовами, мабуть, також не володієте?

– Навіщо? – знову запитала бабуся.

– Ну як же ж? – невдоволено зітхнула Наталя. – Він же ж у нас в такий садок ходить, де їх уже англійській вчать.

– Ні, я не знаю англійську.

– І чим тоді ви з ним займатиметеся?

– Придумаємо щось, – усміхнулася баба Ганна.

– Що значить щось? Ви мені конкретно скажіть, що він робитиме у вас?

– Ну, я казочку йому розповім.

– Ви що? Він що, немовля? Йому вже п’ять років!

– Тоді мультики увімкну?

– Які?

– Які по телевізору показуватимуть.

– Припиніть. Краще дайте йому олівці і нехай малює. У вас є піаніно?

– Ні, – баба Ганна знову посміхнулася. – Та ви не переживайте, матусю, він у мене без занять не залишиться. Я його стільки справ знайду, що він і не помітить, як день пролетить.

– Так? – Наталя важко зітхнула. – Я сумніваюся… Він у мене такий примхливий. Це йому не подобається, і це теж… Скільки ви берете за один робочий день?

– А скільки ви заплатите, стільки й візьму, – знизала плечима жінка.

– Як це? – не повірила Наталя. – А якщо я всього пʼятсот дам?

– Так це ж чудово! – зраділа бабуся. – Я вам ще й дякую за це скажу!

– Справді? – Наталя навіть скривилася. – Господи, я б і за 5 тисяч на таку роботу не погодилася. Але, якщо ви не брешете… – вона полізла в сумочку, дістала купюру, і простягла бабі Ганні. – І ось вам мій номер телефону, – дала вона свою візитівку. Потім подивилась на сина. – Так, Іванку, сьогодні ти залишишся з цією бабусею. Якщо що, попроси у бабусі Ганни телефон, і дзвони. Номер я їй свій залишила. Ой! – вона схаменулася. – А чим ви його в обід годуватимете?

– Кашкою. І пиріжками.

– Ні, пиріжки йому не можна!

– Чому?

– Бо від них діти повніють. А каша з чим? З м’ясом?

– Звісно.

– Ну, гаразд. Мені вже пора бігти.

Наталя швидко поцілувала сина і поспішила до своєї машини.

Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити.

Коли Наталя після роботи прийшла по сина, вона очікувала, що той, уже, вдягнений, як це завжди було в садку, і чекає на неї біля дверей.

Але все було не так…

У дверях стояла тільки усміхнена бабуся. Наталя застигла від здивування.

– Проходьте, – сказала баба Ганна, і гукнула у бік кімнати:

– Іванку, вилазь, досить ховатися! Мама вже тут!

– А де він? – насторожилася Наталя.

– Під ліжком. Вже пів години там і не хоче вилазити.

– Під ліжком? Але там же ж пил!

– Та ні… Ми з ним сьогодні прибирали, і під ліжком теж протерли.

– Що?! – обурилася Наталя. – Ви? Мого сина? Сказали йому прибирати?! Та я, вас!.. Де це ліжко?

Вона швидко побігла в кімнату, лягла на підлогу на живіт перед ліжком, і побачила під ним сина, який там сяк-так поміщався.

– Іванку, вилазь, я прийшла! – гукнула вона йому.

– Не вилізу, – раптом відповів син.

– Чому? – здивувалася Наталя.

– Бо я хочу залишитися жити тут. З бабою Ганною, і назавжди.

– Іванку, любий, – раптом сказала бабуся, яка вже стояла поруч. – Тобі тут жити ніяк не можна.

– Чому? – ображено запитав з-під ліжка хлопчик.

– Тому що в тебе є мама з татом. Так уже заведено, що дитина має жити з батьками.

– Але ж у тебе, бабусю, нікого немає! – вигукнув хлопчик. – Так нечесно! Нехай мама живе з татом, а я буду з тобою!

– Але ж ти мій син! – ахнула Наталя. – А ця бабуся чужа. У тебе є рідні бабусі. Навіть дві!

– Ну то й що! Вони – несправжні бабусі!

– Чому це – несправжні? – здивувалася Наталя.

– Тому що вони пиріжків не печуть, казки не розповідають, пісні зі мною не співають. І ми з ними ніколи разом господарством не займаємось. Вони тільки кажуть мені читати і навіть не слухають. А бабуся Ганна мене уважно слухає. Вона мене і пиріжки навчила готувати. І вони такі смачні!

– Ну, Іванку… – Наталя готова була розплакатися. – Ну, вилазь, будь ласка…

– Не вилізу…

– Що ви наробили? – Наталя похмуро дивилася на цю чужу бабусю. – Ви що, його зачарували?

– Та ні… – баба Ганна знизала плечима. – Просто я ним займалася. Жодної секунди одного не залишала.

– Ви казали йому робити свої справи?

– Мамо, я робив все сам! – вигукнув Іванко з-під ліжка. – Мене ніхто не змушував! Тому що я вже великий! Великий чоловік! Так, бабусю Ганно?

– Чоловік, чоловік… – зітхнула жінка. – Але запам’ятай, Іванку, справжній чоловік ніколи не образить свою маму. І якщо вона сказала тобі – вилазь, треба її послухати.

– Так?

– Ну, звісно. Тим більше, мама тебе знову до мене приведе, коли у вас у садку якась біда станеться.

– Мамо, це правда? – жалібно спитав син.

– Правда, правда… – невдоволено збрехала Наталя.

– Ну, гаразд…

Він неохоче виліз з-під дивану, похмуро глянув на маму, і пішов у коридор одягатися.

Прощаючись, Іванко довго обіймав бабу Ганно.

– Ну, все, годі, йди, – сумно зітхнула господиня, і винувато подивилася на Наталю. – Якщо що, ви не соромтеся, я завжди вдома. І не ревнуйте до мене дитину. Дитинство в нього швидко пролетить, і все, що він повинен запам’ятати в ньому – це тільки нашу турботу й ласку. А в мене цього добра назбиралося – хоч греблю гати. Я погоджуюся ділитися навіть безкоштовно.

– Ага… – невдоволено кивнула Наталя, взяла сина за руку і скоріше повела його додому.

Усю дорогу, доки Наталя їхала машиною, Іванко мовчав, і сумно зітхав. Зрештою, Наталя не витримала, зупинила машину, і сказала:

– А давай, Іванку, прийдемо до цієї бабусі Ганни у неділю. В гості. Купимо тортик, і прийдемо. Удвох. Ти як, згоден?

Той спочатку застиг, а потім – кинувся до Наталі в обійми.

– Матусю! – вигукнув він радісно. – Звичайно, я згоден! І я тебе за це дуже люблю, мамо! Дуже-дуже люблю!

Вам також має сподобатись...

Віка була на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. – Доню, ти можеш сьогодні заїхати? – запитала мати, як тільки Вікторія взяла слухавку. – Можу. В тебе щось сталося? – захвилювалася донька. – Приїдь. Все розповім, – підозріло додала Наталія Ігорівна. Після роботи Вікторія, приїхала до мами. – Ну, що у тебе сталося? – запитала Віка. – Доню, можливо ти мене осудиш, але я дещо зробила, – загадково сказала Наталія Ігорівна. – В сенсі? – не зрозуміла донька. Наталія Ігорівна відвела погляд від доньки, хвилину промовчала, зібралася з думками і все розповіла доньці. Вікторія вислухала маму і остовпіла від почутого

У Ганни та Ігоря народився синочок. – Кохана, мені брат телефонував, хочуть приїхати, привітати з народженням сина, – сказав якось до Ганни чоловік. – Звісно, нехай приїжджають, – усміхнулася Ганна. В суботу Ганна накрила стіл, і ближче вечора у двері подзвонили. На порозі стояв усміхнений брат Ігоря Олег з дружиною Катею. – Ну, де мій племінник! – одразу сказав з порога Олег. – Він ще спить, – відповіла Ганна. – Тоді тримайте, передайте йому подарунок від дядька з тіткою, – гордо сказав Олег і передав Ганні якийсь пакет. Ганна зазирнула всередину і застигла від побаченого

Баби Ніни не стало. Майже пів року її будинок пустував. І от в село приїхала племінниця покійної – Валя. Саме їй старенька заповіла хату. – Проходь, хазяйко! – відкрив їй двері в будинок сусід Микола. То був високий чоловік років сорока. – Яка ж я хазяйка? – зітхнула Валя. – Я всього лише спадкоємиця… Жінка пройшлася по будинку, оцінюючи поглядом все навколо. – Скільки мені за хату просити? – запитала вона сусіда. – Навіть не знаю… – Це як подивитися, – сказав той. – Якщо будинок хороший, то й ціна інша. А зараз… – Микола похитав головою. – Треба ремонт хоч невеличкий. – Так, правильно кажете, – кивнула Валя. І тут Микола запропонував несподіване

Тетяна з чоловіком Ігорем зібралися на весілля її брата. До кафе, де проходило свято, вони під’їхали на своєму чорному джипі. З діловитим виглядом родичі вийшли з розкішної машини. Ігор вручив нареченій букет і подарунок. – Прошу за стіл, – сказав їм наречений. Тетяна вибрала найліпше місце і поманила за собою чоловіка. Вона невдоволено подлубалася у тарілці, а потім мовчки вийшла з-за столу. Через годину, з поважним виглядом, Тетяна з’явилася в кафе. В її руках були два паперові пакети. Ігор глянув, що там несе його дружина і аж почервонів від сорому