Коли Василь прийшов з роботи, Наталя була вже вся на взводі. Дочекалася, коли чоловік змінить черевики на домашні тапки, і повільно вийняла з кишені фартуха знайомий Василеві пухкий конверт.
– Що це? – прозвучало її питання.
– Все-таки, ти їх знайшла… – Василь миттєво посірів на обличчі і невдоволено стиснув губи.
– Я питаю – що це? – Голос дружини напружився, ніби попереджаючи, що зараз з нею краще не жартувати, і тим більше – не говорити нісенітниць. – Ти можеш мені пояснити, що в цьому конверті?
– Це гроші… – безпорадно знизав плечима чоловік. – Гроші…
– Я зрозуміла, що це гроші… – Обличчям дружини пробігла невдоволена посмішка. – Я вже їх перерахувала. Це величезні гроші, які ти хотів від мене навіщось приховати… І що це за гроші?
– Спокійно, Наталко. – Він виставив перед собою свою долоню. – Зараз я тобі все поясню…
– Мовчи! – вигукнула дружина. – Сто тисяч гривень! Ти ховаєш від мене величезні гроші, на які я могла б… А ти знаєш, що я постійно зводжу кінці з кінцями…
– Наталю, не кажи так, – обурився Василь. – У нас із тобою на життя грошей цілком вистачає!
– Я говорю – мовчи! Ти думаєш, у нас вистачає? Ти не хочеш мені купити навіть нещасне пальто, а сам… Сам ховаєш під шафою такі гроші! Та ми ж з тобою навіть у відпустку як люди не можемо з’їздити, а ти кажеш – цілком вистачає.
– Ми їздили на море рік тому…
– Не виправдовуйся! Сто тисяч лежать під шафою, а я вагаюся чи купити собі нову сукню. Переживаю, що тоді наш сімейний бюджет затріщить по швах. Зізнавайся – у тебе, крім мене, ще хтось є?
– Що? – Витяглося обличчя у чоловіка.
– Я питаю, для кого ти збирав ці гроші? На кого ти хотів їх витратити? На іншу жінку?
– Наталю, ти що таке говориш?
– Не смій мене ображати! Це ти!.. Ти живеш таємним життям, приховуєш від мене свої доходи, а я… Я вірила тобі.
– Наталю, все, вистачить! – Раптом вигукнув Василь. – Зараз я нарешті скажу тобі правду! Ці гроші я збирав на поминки! Зрозуміло тобі?
– Що? – Вона мало не засміялася. – Що за нісенітниці ти кажеш?! На чиї ти збирав? На мої!
– На своє прощання, зрозуміло тобі! На своє!
– Господи, який поганий обман… – Вона від обурення не знаходила собі місця. – Ти можеш придумати щось цікавіше? Навіщо тобі на це гроші, коли ти навіть ще не пенсіонер.
– Мені, між іншим, Наталю, вже шістдесят років! – ображено вигукнув Василь. – А ціни на ритуальні послуги тепер просто шалені! І я подумав, що мені пора б про тебе подбати. Бо організовуватимеш все ти. Я приблизно прорахував, що таких грошей має вистачити, якщо щось зі мною раптом трапиться. Ти мене розумієш?
– Ти думаєш, що я у все це повірю? – Раптом засміялася дружина. – Яка наївність. Наївність та нерозсудливість.
– Чому нерозсудливість? – обурено вигукнув чоловік.
– Та тому що якби тебе, не дай Боже, не стане, я б все одно не дізналася, що в тебе десь заховані гроші!
– Дізналася б!
– А раптом ти підеш раптово? Як ти мені про це повідомиш? Подзвониш із того світу?
– Ти не хвилюйся, як-небудь, але я повідомлю!
– Ось тут ось, Василю, ось у цьому пункті, у твоєму обмані знаходиться слабке місце! Тут ти й проколовся! Ти, звичайно, здорово все придумав – гроші на поминки, це звучить трагічно і шляхетно, але… Але це твоє виправдання обман, як і ти сам!
– Що?
– Так, Василю. Я довго закривала очі на твої витівки, але тепер – все, вистачить. Тепер ти повинен розповісти мені всю правду! Зізнавайся – у тебе на боці є інша жінка? І ці гроші призначені для того, що задовольняти її бажання?
– Наталка! – Василь зробив серйозне обличчя. – Якщо ти не припиниш мене ображати, то я…
– Що ти зробиш? Прямо зараз же підеш до неї? Іди! Я бачити тебе більше не можу! Чуєш мене?
– Наталю!.. Я тебе попереджаю, не кажи так!
– І ще я не можу чути твого обману… Все! Досить з мене! – Вона раптом різко показала рукою на шафу. – Збирай валізу, і… Я тебе тут не тримаю!
– Ах, ти мене не тримаєш… Ну, ти мене здивувала, кохана дружино… – Василь метнувся до коридору, і тремтячими руками почав одягати черевики. – Значить, ти мені, чоловіку, з яким прожила тридцять п’ять років, не віриш?
– Жодному слову не вірю!
– Ну, дякую, Наталю… За все тобі дякую… Дякую за вічне кохання, за довіру…
Йдучи, чоловік щосили гримнув дверима. Наталка здригнулася, потім, знову засунувши пакет з грошима в кишеню фартуха, сіла на диван і все-таки не витримала і заплакала.
За хвилин п’ять пролунав дверний дзвінок. Наталка навіть не ворухнулася, продовжуючи лити гіркі сльози.
Не дочекавшись реакції господарів, двері відчинилися самі, і на порозі зявилася Віра, сусідка з верхнього поверху.
– Наталю, у тебе солі немає? – Запитала вона. Потім побачивши, що сусідка сидить на дивані вся в сльозах, насторожилася. – Ти чого плачеш? У вас щось трапилось?
– Сталося… – ще голосніше заплакала Наталя. – Ох, сталося, Вірочка…
– А де твій чоловік? Де Василь?
– Все, Віро… – з тяжким видихом відповіла Наталя. – Немає в мене більше чоловіка…
– Як це нема? – У Віри від здивування та хвилювання витяглося обличчя. – Не стало його, чи що?
– Угу… – заскулила господиня. – Його для мене не стало…
– Господи! Невже? – Віра сплеснула руками, потім раптом схаменулась. – Стривай Наталю, раз Василя не стало, у мене для тебе дещо є.
Сусідка метнулася з квартири, і за хвилину вже повернулася, із запечатаним поштовим конвертом у руці.
– Ось, – простягла вона цей конверт Наталі. – Це тобі послання.
– Яке послання? – здивовано спитала господиня, обтираючи сльози.
– Не знаю яке… Твій Василь якось до мене зайшов, дивний такий, і залишив тобі цей лист. Просив його зберігати таємно від тебе. А тобі передати того ж дня, як його не стане. Господи, Василь… А він ще був молодий… Йому шістдесят же, здається, всього-то й було…
Наталя тремтячими руками розкрила конверт, і дістала з нього аркуш паперу, на якому, знайомим нерівним почерком чоловіка, було написано:
“Наталко, гроші на прощання знаходяться під моєю книжковою шафою. Їх тобі має вистачити. Прошу, сильно не журись, і бережи наших дітей. Все в тебе буде добре. Твій Василь.”
– Василю! – Знову в голос заплакала Наталя…
