Життєві історії

Ганна сиділа на дивані і дивилася серіал. Раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла її мама Ірина Дмитрівна. – Привіт, – привіталася мама і одразу пройшла на кухню. – Чим матір пригостиш? Ганна дістала з холодильника курочку, поставила на плиту чайник. – Ти чого прийшла? – прямо спитала Ганна. – Викладай, що треба. – Давай все оформимо завтра вранці, – несподівано сказала Ірина Дмитрівна. – Що оформимо? – не зрозуміла Ганна. – Як що, твою квартиру на мене, – пояснила мама. – Мамо, ти про що? Чому я маю переписувати квартиру на тебе? – Ганна здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається

– Привіт, Ганнусю. Що ж ти зовсім забула свою матір?

Голос матері за дванадцять років зовсім не змінився. І, як і раніше, у ньому одразу відчувалася образа на всіх. Ганна мало не піддалася першому пориву натиснути на кнопку закінчення виклику, але втрималася.

– Доброго дня мамо. Ти ж сама мені заборонила тобі дзвонити і сказала, щоб я навіть не думала просити тебе допомоги. Не пам’ятаєш, що ти мені побажала в останню нашу розмову?

Навіть зараз, через ці роки, спогади про останню сварку з матір’ю переконали молоду жінку мерзлякувато зіщулитися.

– Як ти живеш, Ганно? Що робиш, де працюєш? Мені родичі розповідали. І, якби з тобою щось сталося, я тут же примчала б. Я ось чого дзвоню – хочу тебе побачити, поговорити. Не телефоном, що з пластиковою трубкою розмовляти. Говорять, ти квартиру купила двокімнатну? Ось я тоді до тебе приїду, заразом і твої хороми подивлюся.

Мати говорила так, ніби це Ганна була винна в їх останній сварці і Ірина Дмитрівна ніби поблажливо давала дочці шанс загладити свою провину. Ганна не спілкувалася з нею всі ці роки і вже звикла без неї жити. Зустрічатися з матір’ю не хотілося. Вона роздумувала – чи варто погоджуватися і чи не обіцяє ця зустріч нових неприємностей.

– Ганно, я ж багато чого за цей час зрозуміла. Напевно, я не мала права так поводитися і хочу тепер налагодити нормальні стосунки з тобою.

Ірина Дмитрівна правильно зрозуміла мовчання Ганни. – Ти ж знаєш, що окрім тебе і твоєї старшої сестри в мене нікого нема в житті. Я на пенсію незабаром виходжу. Хочу виправити якнайшвидше свої помилки, щоб більше не було між нами взаємних образ.

Ганна слухала голос матері і не могла наважитися. – Ганусю, не тримай образи на матір, – уже поблажливо говорила Ірина Дмитрівна. Дивно, але Ганна вперше у житті почула, як мати до неї звертається ласкаво на ім’я. Вона завжди її кликала Ганна або ця копія свого тата. Що раптом змінилося, зацікавилася Ганна.

– Добре мамо. Завтра я чекаю на тебе ввечері у себе, – і Ганна продиктувала свою адресу. Поклавши телефон на стіл, вона замислилась. Все її життя промайнуло перед її очима. Скільки вона себе пам’ятала, у їхній родині завжди було тяжко з грошима. Батько пішов від них, коли Ганні було вісім років, а її старшій сестрі Віці десять.

Мама до розлучення з батьком не працювала, воліла всім говорити, що її головна роль у житті – це турбота про дітей та чоловіка. Але це було зовсім так. Матері не було до молодшої дочки діла. Віка була її улюбленицею. Уся увага припадала їй, а молодшу доньку Ірина Дмитрівна сварила з будь-якого приводу.

Коли Ганна виросла, вона дізналася від родичів, що батько підозрював матір у зраді та вважав, що Ганна не його дочка. Мабуть, так і було, аж надто несхожими були сестри. Щоправда, аліменти на обох дітей він сплачував справно. Після розлучення мати ще більше з’їлася на Ганну. Вона вважала, що це молодша дочка винна в тому, що вона залишилася без грошей на хороше життя.

Ірина Дмитрівна постійно скаржилася своїм численним приятелькам: – Нагородила мене доля цією нестерпною дитиною. Тепер не знаю, як житиму далі. Спеціальності я не маю. А зараз не сяду ж я за одну парту з вісімнадцятирічними. Залишається тільки чорна робота – прибиральницею чи продавщицею, а це копійки заробиш, краще на аліменти дітей жити.

Анна це все чула. Вона багато чого ще не розуміла, але за тоном матері знала, що винна у всіх бідах їхньої родини тільки вона. Всі наступні роки мати на всьому заощаджувала і постійно брала гроші в борг. Молодша дочка так її дратувала, що вона їй часто говорила – у тебе, що, подруг нема? Піди до когось і роби там уроки чи сиди в школі.

Окремі закиди сипалися на голову Ганни, якщо їй треба було щось купити. – Знову тобі нову куртку треба купувати. Я ж тільки 2 роки тому тобі купили обновку на виріст. Жодних грошей на тебе не напасешся.

Ганна і так доношувала речі за старшою сестрою, обновки їй майже не купували. Вона на все життя запам’ятала ці слова.

Трохи заспокоївшись та відкинувши спогади з голови, Ганна налила собі чаю та вийшла на балкон. Відчинивши балконне вікно, вона із заплющеними очима глибоко вдихала свіже морозне повітря.

Знову наринули спогади. Вона закінчила школу і збиралася вступати до інституту. 

– Ні, ти не підеш до інституту. А хто гроші зароблятиме? Я тебе ростила, годувал, одягала, ночей не досипала. Тепер твоя черга відплатити мені добром за добро.

Ірина Дмитрівна так і не працювала. Аліменти колишній чоловік перестав платити. – Який ще інститут? На роботу йди влаштовуйся. У нас скоро грошей навіть на хліб не буде.

Матір не хвилювало майбутнє молодшої дочки. Тоді Ганна вперше пішла всупереч. Вона сказала, що обирає навчання. Мати вказала їй на двері. – Збирай свої речі і забирайся з мого будинку. Коли зрозумієш, що обов’язок дітей утримувати батьків, тоді й повертайся.

Окинувши поглядом кімнату, Ганна трохи заспокоїлася. Гарний ремонт, якісні меблі. Милий пухнастик, мирно сплячий на дивані. Вона пройшла на кухню. Котик одразу прокинувся і побіг за нею, випрошуючи ласощі. Ганна давно вже перестала бути ображеною мамою дитиною, але скільки зусиль їй це коштувало!

Наступного дня точно у призначений час пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Ірина Дмитрівна, постаріла, набрала зайвого, але з тим самим виразом обличчя. Мати по-господарськи зайшла до квартири, навіть не чекаючи на запрошення. Анна йшла за нею. Вона намагалася зрозуміти, що за почуття вона зараз відчуває, і чомусь не здивувалася, коли зрозуміла, що мати для неї вже чужа людина.

Почуттів не було. Ні образи, ні кохання, ні злості. Нічого. Ірина Дмитрівна, уважно оглянувши квартиру, задоволено посміхнулася та пройшла на кухню. 

– Чим матір пригостиш, – зарозуміло сказала вона. – Бачу, що гроші у тебе є. Така квартира не кожному по кишені. А ось Віці не пощастило. Розлучилася, працює продавщицею, живе тепер зі мною. Ти б, відвідала свою рідну сестру.

– Ти чого прийшла? – прямо спитала Ганна. – Викладай, що треба.

Ірина Дмитрівна здригнулася від непривітного голосу доньки, але відповіла: – Ну, якщо ти така спостережлива, то так, я маю до тебе справу. Ти ось вийшла в люди і тепер маєш подбати про своїх рідних. Я вже старенька, недуги долають. Хочу тебе попросити про допомогу. Я свого часу не шкодувала часу на турботу про тебе і твоє виховання, тому завдяки мені ти так злетіла. Пишаюся тобою. Тепер потрібна твоя підтримка. Пересилай мені по десять тисяч щомісяця. Я дізнавалася, згідно із законом дорослі діти зобов’язані утримувати своїх батьків. Я не прошу багато лише те, що мені належить по праву.

Ганна її не зупиняла. Коли мати замовкла і запитливо подивилася на неї, вона в’їдливо промовила: – Може, ще щось треба, кажи, не соромся.

Ірина Дмитрівна не помітила сарказму та продовжила. – Добре б ти ще відписала мені половину своєї квартири про всяк випадок.

– Це на якийсь випадок, – усміхнулася Ганна. – Добре, що ти уточнила цей момент. Можемо завтра відразу оформити у нотаріуса цю угоду, чого тягнути, – вона уважно спостерігала за виразом обличчя матері. Тут нявкнув котик і запитливо дивився на господиню, як би кажучи: – Матусю, а про мене ти подумала? Друга половина квартири моя!

– Ось ти молодець, навіть не чекала, – зраділа Ірина Дмитрівна. – Давай все оформимо вранці.

– Що саме оформимо? – раптом спитала Ганна.

– Як що? Ти ж щойно сказала, що оформиш на мене половину своєї квартири.

– А ти жартів не розумієш? З чого ти вирішила, що я дам вам із Вікою хоч щось.

Ірина Дмитрівна запереживала. – Стривай, доню, ти не розумієш. Ти за законом маєш це робити. Відмовишся – піду до суду, і всі про це дізнаються. Я нездужаю, мені потрібний догляд.

– А Віка навіщо? Хочеш – подавай до суду, – байдуже сказала Ганна. – Виходь на роботу. Забезпечуєте себе самі.

– Ганусю, ти рідній матері навіть склянку води не подаси? Не так я тебе виховувала.

– Щось я не пригадаю жодного виховання, одні тільки образи на мою адресу. Я із сімнадцяти років сама себе забезпечую. Досить, мамо. Я вам не дам грошей. Я взагалі не розумію, навіщо ти прийшла сюди. Я дванадцять років живу без вас і щось ще не скучила.

– І ти не пошкодуєш слабу маму? – схлипнула Ірина Дмитрівна.

– Ні. Свого часу в тебе не було жалю для мене. Ми один одному давно вже чужі люди, тож ти даремно сюди прийшла, – сказала Ганна.

– Невдячна, копія свого тата.

Ця фраза нагадала Ганні її дитинство. – Може, й так, – посміхнулася вона. – Тобі краще піти.

– Я піду, не переживай, тепер чекай на виклик до суду. Я досягну свого.

Ірина Дмитрівна пішла. Ганна зітхнула, прощаючись з переживаннями та образами свого дитинства. У суді їй присудили невеликі виплати на користь матері. Більше своїх родичів вона не бачила.

Вам також має сподобатись...

Ігор вийшов з ванної, і побачив свою дружину Юлю в коридорі. – Ти ж на роботу пішла, – здивувався він. – Повернулася за парасольками для дівчаток. Здається, тобі хтось телефонував, – Юля показала на телефон чоловіка, який лежав на кухні. – Так? – чоловік з неприхованою цікавістю взяв його до рук. – Ні, дзвінків не було. – Може повідомлення? – не відступала дружина. – Немає нічого, – чоловік на кілька секунд затримав погляд на екрані. – Ну, я вітаю тебе! Як назвати сина вирішили? – єхидно сказала дружина. – Юля, ти про що? Якого сина? – Ігор здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи

Ніна підливала огірки, коли подзвонив телефон. Дзвонила свекруха. – Ніно. Нам треба серйозно поговорити, – відразу сказала Марина Леонідівна. – Слухаю, – зітхнула Ніна. – Ніно, що ти робиш? Зовсім Миколу заїздила. Розумію, що ти сумуєш. Так приїхали б разом. – почала свекруха. – Я не розумію ви про що? – здивувалася Ніна. – Як не розумієш? Він до обіду з батьком працює, а потім їде до вас.Уяви, скільки він вже наїздив за тиждень, – пояснила Марина Леонідівна. – Я нічого не розумію. Ми Миколу вже тиждень не бачили! Так куди ж він їзде? – здивовано запитала Ніна, нічого не розуміючи

Валя святкувала день народження. – Щоб обов’язково була на моєму святі! – запрошувала вона свою подругу Риту. Рита зайшла до Валі. Її бабуся вже сервірувала стіл, а Валя все ще поралась на кухні. – Та у вас тут бенкет! – усміхнулася Рита. – Допомогти? – Ні, ти сідай. Будеш мене оцінювати, – відповіла Валя. – Я маю всім показати, чому мене навчили в кулінарному! Дівчата сіли за столом серед рідні Валі. Гості куштували салати, закуски. І ось Валя принесла до столу на таці якусь страву накриту високим баранчиком. Вона відкрила кришку і всі ахнули від несподіванки

– Яно, завтра у мами день народження. Ми запрошені, – сказав за вечерею Сашко. – Ну, тоді треба зʼїздити купити подарунок, – відповіла дружина. Після вечері Яна з Сашком зʼїздили у торговий центр та вибрали для Уляни Станіславівни подарунок. Наступного дня за святковим столом зібралася вся родина чоловіка Яни. Гості вручили подарунки, сіли за стіл. – Сашко, дякую тобі за подарунок, – несподівано звернулася до сина Уляна Станіславівна. – Будь ласка, – відповів чоловік. – У мене тобі теж є подарунок, – підозріло сказала свекруха і простягла Сашку конверт. – Що це?! – Сашко відкрив конверт, заглянув всередину і застиг від побаченого