– Поки суп гарячий, віднесу тарілочку Василю Георгійовичу, – промовила Наталка, наливаючи суп у контейнер. Вона спеціально купила багато одноразових, щоб було в чому виносити їжу чоловікові.
Денис скривився, як і завжди. Все це йому здавалося дивним і якоюсь нісенітницею. Він би зрозумів, якби дружина підгодовувала кішечку чи собачку. Але безхатька!
– І навіщо тобі це, Наталко?! Він же так і ошиватиметься в нашому під’їзді! Нехай шукає собі нове місце проживання.
Наталя перестала посміхатися. Іноді її дивувала (і навіть хвилювала) бездушність чоловіка. Вони ж про живу людину говорять.
– А чим він тобі заважає? Василь Георгійович не буянить, на відміну від того самого Сашка, сусіда. Він не гульбанить, як сусіди із двадцять п’ятої. Від нього навіть запаху поганого немає, бо він раз на тиждень ходить митись. Взагалі, Василь Георгійович один із найприємніших людей у нашому під’їзді. І він би з радістю жив у своїй хаті, ось тільки син із дружками виганяє його звідти.
– То хай до дільничого звернеться і разом розбираються, – буркнув Денис.
– А він пробував. Дільничий ж потім йде, а його син знову за старе. От і має Василь Георгійович у під’їзді ночувати. Мені його шкода, я не знаю, чим ще можу допомогти. Але нагодувати старого мені точно не складно.
– Надто ти добра. Я б його гнав звідси! Нехай у своєму під’їзді тоді сидить!
– Денис, – хитаючи головою, промовила Наталя, – вони живуть у якомусь старому будинку. Там у під’їзді холодно, а зараз морози.
– Ти б його додому ще привела.
Наталка промовчала. Хоча така думка була. Жаль їй цього чоловіка.
Василь Георгійович з’явився кілька тижнів тому. Наталя поверталася додому, і побачила, як на сходах сидить старий. Спочатку вона хотіла пройти повз, вирішивши, що це просто якийсь гульвіса. А потім зрозуміла, що помилилася.
Тоді вона спитала, чи не потрібна допомога. Чоловік якось захвилювався, сказав, що скоро піде. Син засне, і він піде.
І тоді Наталка з ним розмовляла. Син Василя Георгійовича гульбанив по-чорному. Гульбанив, а потім діставав батька. І ось Василь Георгійович не витримав, пішов від нього у теплий під’їзд. Тут йому було спокійніше.
– А як же патрульні? Викликали? Нехай вони його заспокоять! – обурювалася Наталка.
– Та викликав я. А толку? Вони приїхали, насварили його і поїхали. А я потім і вислуховував. Ох, я не знаю, що мені робити.
– Може, вигнати його із квартири?
– Так це і його квартира…
– А якщо продати, а гроші поділити? – Накидала Наталка варіанти.
– Та у нас будинок старий. Кому там потрібні квартири? Та й не маю грошей, щоб це все оформити. Якщо ви не проти, я тут посиджу трохи.
– Ні, звісно. Сидіть… Давайте я вам гарячого чаю винесу?
– Якщо не складно, доню…
З того часу Василь Георгійович часто бував у них у під’їзді. Сусіди бубніли в загальному чаті, але Наталка заступалася за старого. Навіть пропонувала спробувати вирішити його проблему, але нікому, крім Наталки, до нього не було жодної справи.
Вона пропонувала звернутися до притулку, але Василь Георгійович категорично відмовлявся.
– Соромно мені, доню! Дім свій є, а я в притулок піду. Ні, якось перекантуюся. Та й не завжди Василь гульбанить, коли нормальний, можна ще з ним перебувати. А влітку взагалі краса, що на вулиці можна перечекати.
Наталка шукала якісь служби, які можуть допомогти з цим питанням, але до пуття нічого не знайшла. І все, що їй залишалося, годуватиме Василя Георгійовича.
Вона навіть думала запропонувати йому в неї посидіти, але знала, що Денис дуже розсердиться. Ось і не робила цього. Хоча чоловіка було дуже шкода.
Під бурчання чоловіка, Наталка винесла їх новому сусідові гарячого супу.
– Я вам ще чайку принесу, – усміхнулася вона. – Я якраз шарлотку спекла, шматочок пирога дам.
– Дякую, Наталю. Дуже ти добра до мене. Інші так дивляться, що аж соромно очі підняти. А ти така хороша.
– Облиште, Василю Георгійовичу. Я б вам і з сином допомогти хотіла, та ось не знаю, як.
– А тут вже нічим не допоможеш, – зітхнув чоловік, беручись за ложку. – Просто жити. Хрест це мій. До того ж, ніколи я не гульбанив. Ось так, як син. Звичайно, міг чарочку-другу у свято перекинути, але людську подобу не втрачав. І звідки це в нього взялося? Раніше нормальний чоловік був, працював. А потім…
Василь Георгійович махнув рукою. Він вже давно втратив віру у сина. Та й не син уже з ним живе, а хтось у його обличчі. Іван уже давно став іншим, згубна звичка його змінила. І знав Василь Георгійович, що нічого він вдіяти не може. Може, можна було б постійно до патрульних дзвонити, та знову ж таки соромно… Власного сина, до терміну вести.
Добре, що в цьому під’їзді була Наталка, яка його відстояла. А Василеві Георгійовичу нескладно кілька годин на сходах посидіти. А вже до середини ночі Іван зазвичай засинає, можна і повертатися. Хоча бувало й таке, що всю ніч у під’їзді він проводив.
Природно, що Василь Георгійович був дуже вдячний Наталі. За підтримку, за розмови, за відсутність осуду, за гарячу їжу. І дуже хотілося йому якось віддячити їй. Та що він може їй дати?
Але згодом Василь Георгійович зрозумів, як можна показати свою подяку. Щоправда, так це буде подарунок. Але вважав він, що Наталка, та сама добра Наталка, заслуговує на правду.
Йому було дуже прикро, що обманюють її. Таких святих людей гріх обманювати, та й інші грішать, що заплющують очі.
Довго наважувався Василь Георгійович. Навіть думав, що образиться на нього Наталка, вижене з під’їзду. І куди йому йти?
А потім зрозумів, що не можна егоїстично думати лише про себе. Звісно, він собі не ворог, вибрав час поговорити, коли знав, що немає її чоловіка вдома.
Наталка, як завжди, винесла Василю Георгійовичу поїсти. Сіла поряд із ним, посміхаючись. А чоловікові сьогодні навіть їжа не йшла, хоч і їв він востаннє день тому.
– Василю Георгійовичу, сталося щось? – запитала Наталка, помічаючи, який сумний сьогодні чоловік. Зрозуміло, що в його житті мало приводів для радості, проте він завжди зустрічав її з усмішкою. А сьогодні сам не свій.
– Наталко, сумно мені це говорити.
– Що таке?
– Напевно, ти образишся на мене, але не можу я мовчати! Ти була така добра до мене!
– Василю Георгійовичу, ви мене хвилюєте. Говоріть вже!
– Чоловік твій зраджує тобі … Бачив я, як він жінку водить вдень. Двічі бачив. Каюсь, сподівався вперше, що це не те, про що я подумав. Але там все настільки очевидно… Ти можеш мені не вірити, та й сусіди бачили. Мовчать просто. Можеш спитати у них.
– Коли це було? – похолола Наталка.
– Та ось востаннє вчора вдень.
Наталя здогадувалася, що у Дениса хтось з’явився. Жінки завжди це відчувають. Він з телефоном не розлучався, почав затримуватись на роботі. А саме вчора Наталка повернулася додому і раптом зрозуміла, що в кімнаті лежить вологий рушник. Хоча у Наталки вже на рівні звички було вішати мокрі рушники на гачок.
Але тоді вона вирішила, що Денис просто забув. Хоча, він йшов раніше за Наталку, вона, напевно, помітила б.
Загалом дзвіночки були, але Наталка намагалася їх ігнорувати. А тут Василь Георгійович каже прямо. Якби це була якась колега, з якою Денис, з невідомої причини зазирнув удень додому, він би Наталі сказав.
– Дякую, Василю Георгійовичу, – сумно промовила Наталка.
– Не хотів тебе засмучувати. Але бачити, як тебе обманюють, неправильно. Достойна ти кращого, Наталю.
Наталка кивнула, а потім попрямувала до своєї сусідки Тані. Думала, що вони майже подруги.
– Це правда? – запитала вона.
– Ти про що?
– Ти бачила, щоб Денис когось водив?
Наталя знала, що Таня любителька підглянути за всіма. Така ось цікава сусідка їй дісталася, нічого від її погляду не вислизає. Та й вдома вона сидить, мабуть, щось бачила.
Очі у Тані забігали, і це було промовистіше за будь-яку відповідь.
– Наталко, не моя ця справа, – нарешті, знайшлася вона.
– Як критикувати мій новий стіл – твоя! Як казати мені, в чому ходити на роботу, теж твоє! А як мій чоловік коханок водить, то одразу скромність у тебе з’явилася!
Наталка сердилась. І доки злість не відступила, вона зібрала всі речі Дениса і подала на розлучення.
Звісно, він намагався виправдатися. Єдине, про що не говорила Наталя, то це, хто їй сказав про зради. Переживала, що влетить Василю Георгійовичу.
Але ламався чоловік недовго. Незабаром зізнався, навіть якось з насмішкою зізнався. Мовляв, для будь-якого чоловіка це нормально.
Наталя його вигнала. Було важко, гірко та прикро. Але найприкріше було, коли Наталка дізналася, що більшість їхніх друзів та сусідів у курсі. І хто наважився їй розповісти? Та тільки Василь Георгійович, якому важко було дивитись на те, як ображають Наталку.
Наталя не образилася на чоловіка, навпаки. Сказала йому спасибі, бо невідомо скільки б ще нічого не знала.
А якось Василь Георгійович зник. День немає, два, три. Наталя сильно занервувала, раптом, син його щось зробив.
Де вони живуть, Наталка знала. І пішла до них додому. Боротися треба за Василя Георгійовича, він на це заслужив.
Але відкрив їй, на диво, сам чоловік.
– Слава богу, з вами все гаразд! – видихнула Наталка.
– Ой, проходь, доню! Вибач, не думав, що ти хвилюватимешся.
– А як же! З вашим сином…
Василь Георгійович тяжко зітхнув.
– Нема в мене більше сина. Не стало його.
Наталка хотіла висловити співчуття, але не стала. Вважала це лицемірством. Не шкода їй сина Василя Георгійовича, намаявся він від нього. Тепер чоловік зможе жити спокійно, не треба ночувати у під’їзді.
– Ви як? – Запитала вона.
– Нормально, Наталко, нормально …
Але навіть після цього жінка не покинула Василя Георгійовича. Приходила до нього, відвідала. Приносила домашньої їжі, мовляв, готує багато за звичкою. Забуває, що тепер одна. Не викидати ж.
Насправді жодної звички не було. Просто Наталці було приємно допомогти цьому чудовому чоловікові, який знайшов у собі сили розплющити їй очі. І котрий так намаявся від власної дитини.
А Василь Георгійович завжди був радий поговорити з цією доброю жінкою. Адже якби не вона, невідомо чи дожив би він до цих днів.
