Михайло вирішив одружитися. Здавалося б – нічого особливого. Давно пора. Тридцять років чоловікові. Самостійний. Заробляє – дай Боже кожному. Не гульбанить. Хороший собою. Здоровий.
Дівчата від нього завжди були в захваті: розумний, галантний, перспективний.
Не чоловік – мрія!
Багато хто хотів за Михайла заміж… Молоденькі, красиві, зовсім вільні…
Але Михайло ні з ким у серйозні стосунки не вступав. Так: поговорити, проводити, зводити до ресторану… І все… Ретировався дуже швидко…
Дехто вважав, що він надто високої думки про себе, що сам не знає, чого хоче. Були й такі, хто припускав, мовляв, не любить Михайло дівчат…
Слух про те, що він нарешті одружився, поширився миттєво.
І, звичайно, всім було дуже цікаво: що там за наречена, яка так швидко підкорила його? Не інакше – красуня, яких світ не бачив…
Яке ж було здивування друзів та родичів Михайла, коли стало відомо, що він бере за дружину звичайну жінку, та ще з двома дітьми!
Причому не з маленькими, а цілком дорослими. Син Ольги на той момент навчався у третьому класі, дочка – у першому.
– Ти що таке надумав? – говорила крізь сльози мати Михайла Ніна Петрівна. – Навіщо тобі це? Дівчат мало навколо?
– Ну ти даєш, Михайле, де ти її знайшов, та з таким причепом? – вторили друзі.
– Михайле, подумай, ще не пізно відмовитись, – радив хтось із колег.
Михайло слухав і загадково посміхався…
Було ясно: він нікому нічого пояснювати не збирається. А собі самому й пояснювати не було чого. Чоловік твердо знав: він любить Ольгу. Завжди любив…
Словом, як не відмовляли Михайла рідні та близькі, заява до ЗАГСу була подана.
Напередодні весілля мати Михайла зробила ще одну спробу перешкодити одруженню сина. Тільки цього разу вона вирішила поговорити не з ним, а з Ольгою.
– Навіщо ти це робиш? – спитала вона у жінки в лоб. – Ах так, розумію. Хочеш почепити на мого сина своїх синів? Совісті в тебе нема!
– До чого тут совість? – Здивувалася Ольга. – Ми просто любимо один одного – ось і все. Невже це важко зрозуміти?
– Любите? Невже? І ти жодного разу не замислювалася про те, що згодом твої діти будуть Михайлу в тягар? Це так ти його любиш?
– Він доросла людина і сама приймає рішення, – парирувала Ольга.
– Але ж могла й відмовитися! Він, зрозуміло, закохався, не думає про наслідки, а ти? Ти ж мати! Навіщо твоїм дітям чужий дядько? Чи ти сподіваєшся, що він їх полюбить?
– Сподіваюся…
– Ну і не розумна! Люди від своїх відмовляються…
– Михайло не такий…
— Та я знаю, що не такий. Ось ти і вчепилася в нього!
– Даремно ви так, – тихо, але твердо сказала Ольга, – вам потім дуже соромно буде…
– Мені? – вигукнула мати Михайла. – З якого дива?
Ольга нічого не відповіла і поклала слухавку… Михайлу про цю розмову вона не сказала…
Весілля відбулося. Михайло переїхав до Ольги: вона мала трикімнатну квартиру, яку залишили їй батьки.
Ніна Петрівна відразу собі вирішила: вона туди ніколи не піде! І взагалі: спілкуватися з невісткою та її дітьми вона не буде! Якщо Михайло захоче її побачити, то нехай приходить до неї сам. До рідного дому… Так вона синові й заявила…
Михайло прийняв це абсолютно спокійно:
– Мамо, тебе ж ніхто не переконує любити мою дружину. Достатньо було б простого людського спілкування. Але якщо ти не хочеш жити у мирі з моєю сім’єю – твоє право. Сподіваюся, ти ніколи про це не пошкодуєш.
Пошкодувала…
Вже через рік, коли в Ольги та Михайла народилися двійнята…
Дуже хотілося Ніні Петрівні побачити онуків, взяти їх на руки, але гординя не дозволяла…
Це що виходить: на уклін йти? До цієї? Нізащо!
Коли Михайло попросив матір допомогти Ользі з дітьми, вона зраділа і мало не погодилася.
Але вчасно «схаменулась»:
– Що? Не справляється твоя дружина? Вона ж досвідчена, багатодітна!
Михайло так на неї подивився… І металевим тоном відповів:
– Упораємося. Нічого нам від тебе не треба.
І пішов…
На півроку…
Про те, що дітей мають намір хрестити, мати дізналася від родичів. Їх покликали, її – ні.
Вона прийшла сама…
Побачила (вперше) старшого сина Ольги та внутрішньо ахнула: «Як же він схожий на Михайла маленького! Буває ж таке! Чи … »
Потім погляд упав на малюків… Хлопчик і дівчинка… Душа стислася від любові, що раптово наринула, і розчулення… Сльози потекли самі собою…
Побачивши матір, Михайло підійшов, обійняв:
– Я так радий, мамо…
– І я рада, синку…
Підійшла Ольга. Привіталася. Просто, дружелюбно.
В очах – жодної образи…
І так Ніні Петрівні стало соромно за свою поведінку. І чого вона з’їлася на дітей? Ну, люблять вони один одного… Так це ж чудово! Он яких онуків їй подарували… А цей хлопчик… Щось тут не так…
– Як тебе звати? – Запитала у нього жінка …
Той підняв на неї такі рідні, улюблені очі.
– Михайлик…
Мати все зрозуміла.
– Це твій син? – тихенько спитала вона у Михайла старшого.
– Мій, – відповів той, – я потім тобі все поясню…
Вже за столом, коли свято з приводу хрестин закінчилося, гості розійшлися, а Ольга пішла укладати дітей, Михайло розповів:
– Ми з Олею дуже давно знайомі. Зустрічалися на першому курсі. А потім вона кинула навчання, кудись поїхала… Я навіть не намагався її шукати… Молодий був, не розумний. Думав: ну і нехай, забуду її і справа з кінцем. Не зміг. У всіх дівчатах її бачив… І раптом вона з’явилася. Я, коли сина побачив, одразу все зрозумів. Мій! Оля не одразу, але зізналася: так, твій. Дізналася тоді, що вагітна, поїхала. Не хотіла, щоб я з нею вимушено одружився. Вирішила сама сина піднімати.
А потім у неї старша сестра занедужала. Племінниця сиротою залишилася… І Оля оформила на неї опіку. Отак, мамо… Я вже всиновив обох: і рідного сина, і його двоюрідну сестру. Тепер вони мої діти. І твої онуки… Якщо ти, звичайно, захочеш…
– Хочу, синку, – розплакалася Ніна Петрівна, – дуже хочу…
У цей момент у кімнату зайшла Ольга. Вона все зрозуміла… Стояла мовчки, не знаючи, як поводитися…
– Пробач мені, – тільки й змогла вимовити тепер вже справжня свекруха та бабуся…
