Життєві історії

Ніна Петрівна прогулювалася містом, як раптом в самому центрі побачила свого сина. Михайло останнім часом став дивно поводитися, не ночує вдома, на запитання відмовчується. Ніна Петрівна мало не впоперек дороги встала. – Досить, синку, закінчився мій терпець. Вдома майже не живеш! Хто вона така? Пішли до неї, познайомиш! – заявила вона сину. – Мамо, може, не треба? – промимрив Михайло. – Ні, не вмовляй! Все вирішено! Пішли! – не відступала жінка. Ну, син і повів. Пройшли пару кварталів, повернули за ріг крайнього будинку і…Ніна Петрівна застигла від побаченого

Якби поява онуків залежала від Ніни Петрівни, вона вже давно все організувала. Але син єдиний засидівся в холостяках, та й дуже грамотна нині молодь пішла. Про себе дбають, бояться труднощів.

У сусідки Віри он аж дві доньки, обом за 30 вже, а не те що онуків – наречених поки не видно. Хоч і живуть давно окремо від батьків, аж до інших міст поїхали. Михайло у Ніни вдома, під боком крутиться, хіба що іноді ночувати не приходить.

Батьки запитували в нього, звичайно, де він ночує та з ким. І чи не час уже познайомити з майбутньою невісткою.

Михайло у відповідь тільки сміявся нервово:

– З ким? З Микитою, чи що?

Такі справи. Чи то несерйозно в нього з дівчиною, чи то й справді в друга дитинства живе. Той теж сім’ю мати не поспішає. Адже обом скоро 35!

Тож Ніна з Вірою частенько говорили по-сусідськи про те, що пенсія не за горами, а вони ще не виконали свого призначення. А воно, як запам’ятала колись Ніна на уроках біології, полягає в тому, щоб дати потомство – тобто своїх онуків побачити на власні очі.

– З одного боку, воно, може, і правильно – заводити дітей після 30, коли вже і професія є, і гроші, і розум якісь зʼявився в голові, – міркувала нещодавно за чаєм Ніна Петрівна. – А з іншого – розуму може і не бути, а з першою дитиною у будь-якому віці важко, причому чим старше, тим складніше зважитися на такі великі зміни. Ну і добре, коли дідусь і бабуся ще в змозі допомогти з онуками.

– У тебе Юля ще школу не закінчила, а ти вже за малюками скучила? Не Михайло, так молодша тобі онуків подарує, награєшся ще, – заспокоює Віра. – Дівчата зазвичай раніше дорослішають.

– Щось твої не поспішають.

– Усьому свій час, Ніно. Не в нашій владі ці питання. У молодих інше життя тепер. Хочуть у сорок народжувати – хай спробують. А я вже звикла до спокійного життя, і всю цю метушню заново проходити не надто прагну. Мої знають, що сподіватися доведеться на свої сили.

– А я люблю маленьких, з ними щодня життя іншими фарбами грає. І всі турботи окупаються цією радістю.

– Оптимістка ти, Петрівно, ох, оптимістка. Дивись, дочекаєшся.

І що ви думаєте? Дочекалася!

Все сталося зненацька. Бабусею Ніна Петрівна стала буквально в один день.

Михайло все рідше став вночі вдома з’являтися, Ніна Петрівна переживала, але з розпитуваннями не лізла, тільки сама собі думала: ну, Михайле, почекай, попадешся ти мені.

Одного разу вона вирішила пішки з роботи пройтися – погода була гарна. І в самому центрі – Михайло на зустріч біжить із сумкою в руках. Задумливий, нічого довкола не бачить.

Ніна Петрівна мало не впоперек дороги встала:

– Досить, синку, закінчився мій терпець. Вдома майже не живеш! Хто вона така? Пішли до неї. Хочу на неї подивитися та поговорити! Давай, давай… веди! І не треба робити такі очі – я таки твоя мати!

Михайло від такого натиску розгубився:

– Мамо, може, не треба?

– Ні-ні-ні, не вмовляй! Все вирішено! Пішли!

Ну, син і повів.

Пройшли пару кварталів, повернули … у двір пологового будинку.

Ніна Петрівна здивувалася. «Бог ти мій! – думає. – Навіщо в пологовий будинок? Може, вона там працює? А в самої тремтіння по тілу пішло.

Михайло тим часом став під вікнами і вигукувати:

– Олена-а-а!

У вікні майже одразу з’явилася дівчина у строкатій нічній сорочці – явно не медсестра. Помітила гостей, посміхнулася, показала знаками – зачекайте, мовляв, зараз. І через хвилину метушні, пакуночок у віконце. Хлопчик! Міцний такий, щокастий.

У Ніни Петрівни голова закружляла від хвилювання.

Молода мама у вікні зникла, а за кілька хвилин показала другий пакуночок! Дівчинка! У бабусі аж ноги підкосилися від несподіванки.

Михайло її під руку підтримав:

– Мамо, я попереджав…

Тут Олена знову щось там знаками почала показувати, потім помахала ручкою та пішла. Ніна Петрівна нічого не зрозуміла, син пояснив:

– Піду передачу віддам. А ти додому їдь, мені на роботу треба швидко повернутись.

– Що ж ти мовчав? – видихнула Ніна Петрівна. – А як же весілля? Розпис? Чиї це діти? Все не як у людей!

– Ось тому й не казав – не хотів вас засмучувати.

Ніна Петрівна не пам’ятає, як дісталася додому. Дістала краплі, випила. За годину, мабуть, почала щось розуміти. Насамперед розповіла доньці. Юля спочатку дуже зраділа, потім задумалася: «Невже я тепер тітка? Навіть двічі!

Як батькові сказати? Це ж сварка! Ну точно ж сваритися буде: «Невже не міг по-людськи все зробити?»

Але Ніна Петрівна ні про що, окрім онуків, думати не могла. Тому вже за сніданком наважилася:

– Розумієш, батьку… тут така справа… у Михайла дочка з сином народилися… Двійнята!

Чоловік окуляри підняв і спокійно спитав:

– Від Микити, чи що?

– Та ну тебе! Онуки у нас… розумієш? Я в пологовому будинку була вчора, бачила її та дітей. Дідом ти став. Що мовчиш? Скажи щось!

– А що я можу сказати? – Чоловік був незворушний. – У батька питай! Це ж не мої діти!

Потім помовчав і зітхнув:

– Гаразд, коли прийде додому, обговоримо що та як.

За кілька днів вся сім’я зустрічала невістку з дітьми з пологового будинку. І всі здогадалися про причину таємничості: жінка була вищою за Михайла на голову. Ну тепер це мало кого цікавило.

За тиждень молоді офіційно зареєструвалися. Ніна Петрівна відпустку взяла, перший місяць бігала допомагати щодня.

Сусідка Віра зустріла, звичайно, питанням:

– Ну що, стала бабусею, виповнилося бажання? Приємне почуття? Радості, мабуть, було, коли звістку принесли?

– Ой, не кажи! Чесно кажучи, спочатку радості не було ніякої. Більше хвилювання, розгубленість. Аж надто несподівано, не знала що робити, куди бігти! Але знаєш, що? Малята – просто краса! Як хтось сказав: діти бувають поганими чи хорошими, але онуки завжди дивовижні. А головне, головне – життя продовжується!

Вам також має сподобатись...

Валентина з чоловіком Геннадієм поїхали весною в село. – Щось сусідка наша Ірина зовсім їздити перестала, – глянула на сусіднє подвірʼя Валентина. – Все заросло… І тут раптом вона побачила, як хтось… Відкриває сусідські ворота! На подвір’я заїхали аж дві машини. З першої вийшли два молоді чоловіки й жінка. З другої – молодий хлопець і старша жінка. Вона їм усім гукнула: – Так, дітки, давайте сумки несемо в будинок! Інструмент – туди, в сарай! А решту зараз вирішимо! – Дивись, Геннадію, схоже наша Ірина продала таки хату, – прокоментувала побачене Валя… А наступного дня знову приїхали дві машини… Але інші! – Дивись, Геннадію! – Валентина застигла від здивування.

Наталка повернулася додому з роботи. – Боже, як я втомилася, – важко зітхнула вона, переступивши поріг квартири. – Зараз прийму гарячу ванну, і трохи відпочину. Раптом жінка вдихнула дивний запах який витав у квартирі. Запах її парфумів! – Дивно, я цими парфумами сьогодні не користувалася, – здивувалася жінка. Вона швидко роззулася, зняла куртку і пройшла до дверей спальні. Наталка відкрила двері, зайшла у спальню і ахнула від побаченої картини. Ось чого-чого, а такого жінка, аж ніяк не очікувала побачити

Наталка готувала на кухні вечерю, коли зайшов син. – Мамо, а чому ти ніколи свій день народження не святкуєш? – раптом запитав він. – Ти знаєш, що я не люблю це свято, – байдуже відповіла Наталка. – Мамо, а чому? – продовжував ставити питання син. – Це сумна історія… навіть не хочу згадувати. Давай закриємо цю тему, – відповіла Наталка. – Ну мамо, розкажи! – не відступав син. І Наталка все розповіла, син аж ніяк не очікував такої відповіді

Лариса вже майже тиждень гостювала у своєї бабусі. Допомогла їй із городом, зробила генеральне прибирання в будинку. І, нарешті, вирушила назад у місто. Важка валіза на коліщатках підстрибувала на кожній нерівності. Вимотана дорогою, Лариса нарешті дісталася додому. Жінка, намагаючись не шуміти, пройшла до спальні. Там вона переодяглася і вже хотіла йти на кухню, як раптом почула приглушені голоси. Заглянувши у прочинені двері, Лариса побачила батьків чоловіка. Свекор та свекруха про щось тихо розмовляли. Лариса прислухалася до їхньої розмови і ахнула від почутого