Життєві історії

Олег повернувся додому і одразу кинувся на кухню, де чаювали його мама та його наречена Віра. – Олеже, сідай з нами пити чай. Віра таке печиво спекла, – Вероніка Михайлівна лагідно подивилась на сина. Олег мовчав. – Сину, щось сталося? – захвилювалася мама, помітивши, що син дуже схвильований. – Ти спеціально це зробила? – раптом вигукнув Олег, дивлячись на Віру. – Що зробила? – не зрозуміла Віра. – А ти мабуть все знала, і підтримувала її! – Олег перевів погляд на маму. – Олеже, я не розумію тебе, ти про що? –  Вероніка Михайлівна здивовано дивилася на сина, не розуміючи, що відбувається

– Олег, куди ти поспішати? Поїж спокійно, – суворо сказала Вероніка Михайлівна.

– Мамо, я запізнююся. – Олег відкусив одразу півбутерброду, запив кавою і вибіг з кухні.

– До своєї Тані поспішаєш? І що ти знайшов у ній? Віра красива, ефектна дівчина, і в тебе закохана. Вона тобі більше підходить. Ви така гарна пара, – бурчала Вероніка Михайлівна.

Олег мовчки зав’язував шнурки на кросівках, дожовуючи бутерброд.

– Як маленький. – Мама похитала головою. – П’ять хвилин почекала б тебе твоя Таня, нічого б з нею не сталося.

– Мамо, годі. – Олег випростався, поправив футболку. – Це моє життя. Я сам вирішу, хто мені більше підходить.

– Вирішиш ти. Потім схаменешся, та пізно буде. Така гарна дівчина не залишиться одна… – Останню фразу Вероніка Михайлівна говорила вже у зачинені двері.

Вона невдоволено підібгала губи і повернулася на кухню. Доїла залишену сином половину бутерброду, дивлячись у стіну перед собою. Потім з образою почала чистити газову плиту. Коли вона була незадоволена, сердита чи схвильована, то завжди починала чистити плиту або мити підлогу.

Коли пролунав дзвінок у двері, подумала, що це Олег щось забув. Вероніка Михайлівна поспішила відчинити. Але замість Олега побачила на порозі Таню. Тоненька дівчина посміхалася, дивлячись на неї своїми великими сірими очима. Так дивляться діти в очікуванні дива чи радості, які їм обіцяв світ.

– Вероніка Михайлівно, доброго дня. А Олег…

– Пішов п’ять хвилин тому. Розминулись? – Запитала Вероніка Михайлівна, натягнуто посміхаючись.

І незрозуміло було, чи рада дівчині, чи тому, що своїми словами засмутила її.

– Жаль. Ви передайте йому, що заходила. Ми з мамою їдемо до бабусі. Її в палату поклали.

– Передам. Чого ж не передати? А ти подзвони йому, скажи сама.

– Я намагалася. У нього телефон вимкнено.

Вероніка Михайлівна завжди просила вимикати телефон чи звук вдома.

Коли за двадцять хвилин похмурий Олег повернувся додому, Вероніка Михайлівна зловтішно запитала:

– Що так скоро повернувся, синку?

– Вона не прийшла. І вдома її немає. Мамо, Таня не приходила?

– А повинна була? – невинно здивувалася Вероніка Михайлівна. – Мало що могло статися. Нікуди твоя Таня не дінеться. Прийде.

Пізніше Олег пішов на тренування, а Вероніка Михайлівна, вирушила до магазину, натерши до блиску плиту. Там вона і зустрілася з Вірою, колишньою однокласницею сина.

Вероніка Михайлівна справедливо вважала, що для жінки краса має велике значення. А Віра була справді красива, не те що великоока худенька Таня. А ось те, що її тато працює в адміністрації міста – це дорогого коштує. Становище у суспільстві з таким тестем Олегу забезпечене, як і престижна гарна робота, квартира… Не все ж життя син буде спортсменом. Вероніка Михайлівна була меркантильною жінкою, але пускати на самоплив майбутнє єдиного сина не збиралася. Влаштовуватись у житті треба з розумом.

– Здрастуйте, Віро, – привітно простягла єлейним голосом Вероніка Михайлівна. – Щось давно ти до нас не заходила.

– Доброго дня. Я б рада, та в Олега дівчина є. Він на мене не звертає уваги. – Ліза відразу включилася в гру і ображено надула пухкі губи.

– Та облиш. А ти сама б виявила наполегливість, у кіно покликала б, погуляти.

– Та я намагалася, але він увесь час зайнятий.

– Знаю я, чим він зайнятий, – відмахнулася Вероніка Михайлівна. – Між іншим, Таня сьогодні його поїхала. Сказала на тиждень. Так що не губися. Заходь сьогодні ввечері. Чайку поп’ємо.

Віра справді прийшла ввечері. Вероніка Михайлівна пішла на кухню «ставити чайник», красномовно показавши очима на синову кімнату. Віра постукала і увійшла. Олег лежав на дивані і дивився в стелю.

– Привіт. Я сьогодні випадково зіткнулася у магазині з твоєю мамою. Вона запросила мене у гості. Ти чого такий сумний? Може, в кіно сходимо? Гарна погода.

– Віро, я з тренування, втомився дуже. Іншим разом, гаразд? – Олег неохоче сів і спустив ноги на підлогу.

– Добре, ловлю тебе на слові. Сходимо іншим разом, – легко погодилася Віра.

Вона присіла на диван і почала розпитувати про тренування, змагання, про те, що найбільше, крім Тані, звичайно, хвилювало Олега. А потім вони пили чай на кухні, і Вероніка Михайлівна натякнула, що Олегу треба проводити Віру, бо такій гарній дівчині не варто ходити одній темними вулицями.

***

Таня дуже любила бабусю. Через неї вона і вступила вчитися до медінституту. Бабуся часто нездужала, але лікарів та палати не любила.

– Я виросту і сама тобі допомагатиму, – казала бабусі Таня, коли була маленькою.

І ось уже позаду четвертий курс.

Спеціаліст сказав, що нічого страшного не сталося, тиждень поспостерігають і випишуть. Таня зраділа і збиралася додому.

– Куди ти? А канікули. Нікуди твій Олег не дінеться, – невдоволено пробурчав мама.

– Мамо, бабусі краще. Поки ти будеш з нею, а коли Олег поїде на змагання, я приїду і зміню тебе .

– Гаразд, їдь, – зітхнула мама і похитала головою.

«Олег добрий хлопець. Але не діло так бігати за ним. – Мама згадала, як закохана була у батька Тані. Здавалося, їхнє кохання ніколи не пройде. Але коли Тані виповнилося вісім, чоловік пішов до іншої. – Може, хоч доньці пощастить. Дай Бог».

Таня повернулася і, не заходячи додому, побігла до Олега.

Двері відчинила Вероніка Михайлівна. Таня натрапила на її незадоволений погляд, як на стіну.

«Знову принесло її. Що за набридливе дівчисько. Тільки у Олега з Вірою почало налагоджуватися…» – подумала Вероніка Михайлівна, але кисло посміхнулася і повідомила, що Олега немає вдома, коли прийде, вона не знає.

– Я скажу, що ти заходила, – сказав вона, зачиняючи двері. – «Ось настирлива».

Таня знову набрала номер Олега. Не чує? Спеціально не повідомила, що приїде раніше, хотіла зробити сюрприз. Вона спустилася на майданчик між поверхами і встала біля вікна. Звідси було видно все подвір’я, якраз і побачить Олега. Чекати довелося досить довго. Якийсь старий несхвально зиркнув на неї, проходячи повз.

Таня вже хотіла піти, як побачила Олега, що йде до будинку. Мабуть, вона чекала на нього не одна, бо назустріч йому звідкись вийшла дівчина. Таня впізнала колишню однокласницю Олега. Та підійшла, обняла Олега і поцілувала в щоку. Не цмокнула по-дружньому, а саме поцілувала, притулившись на мить губами.

Олег не відштовхнув її, хоч і не обійняв у відповідь. Таня розгублено відвернулася від вікна, повільно почала спускатися. Але коли внизу відкрилися двері під’їзду, вона метнулася вгору сходами і застигла, прислухаючись. Віра щось розповідала Олегу та сміялася. Ось вони зупинилися біля дверей його помешкання, клацнув замок, і Таня почула привітний голос Вероніки Михайлівни.

– Ну що, зустріла? Проходьте. У мене вже вечеря готова … – Клацнув замок, і голоси стихли.

“А мене вона ніколи так не зустрічала”, – подумала Таня, спускаючись сходами. Біля дверей квартири Олега вона на мить затрималася, а потім швидко побігла вниз, заливаючись  сльозами. “Як же так? Він казав, що кохає. Три дні минуло, а вже цілується з Вірою… Мама права, не можна довіряти словам…»

Вдома Таня дала волю сльозам. Жаліла, що приїхала, що залишила нездужу бабусю, маму. Наплакавшись, Таня вирішила зранку поїхати до них.

А коли за два тижні вони з мамою повернулися, Олег поїхав на змагання. Про це повідомила Вероніка Михайлівна.

Олег дзвонив, та Таня не відповідала. Виправдовуватиметься, обманюватиме, а вона на власні очі бачила його з Вірою. Вони все ж таки зустрілися, коли Олег повернувся зі змагань. Він хотів підійти до Тані, обійняти, але вона зупинила його.

– Таню, що сталося?

– У мене нічого. А ось у тебе… Я бачила вас… з Вірою. Ви цілувалися.

– Коли? – щиро здивувався Олег.

– Я тоді приїхала раніше від бабусі. Хіба Вероніка Михайлівна не сказала тобі, що я заходила? – Таня повела плечем. – Отоді й бачила. Стояла на сходах. Я не подобаюсь твоїй мамі. Чому? Я нічого поганого їй не зробила.

– Віра підійшла тоді на вулиці, сказала, що рада, що мене взяли до основного складу команди, по-дружньому поцілувала в щоку. Мені треба було відштовхнути її? Я тисячу років її знаю, з дитинства, вчилися разом… Я не знаю, що тобі здалося, що думає Віра, я люблю тебе і мені ніхто не потрібний. А мама… – Олег знову спробував обійняти Таню.

– Не треба. Тобі краще піти. Твоя мати все одно не дасть нам бути разом.

Коли Олег прийшов додому, мама з Вірою балакали на кухні, наче дві подруги.

– Олеже, сідай з нами пити чай. Віра таке печиво смачне спекла, – Вероніка Михайлівна лагідно подивилась на сина.

– Ти спеціально це зробила? – Олег дивився на Віру. – Поцілувала мене перед будинком? Щоб Таня побачила? – Олег перевів погляд на матір. – Ви змовилися з нею?

– Олеже, я не розумію, ти про що? – обурилася Вероніка Михайлівна.

– Я по-дружньому тебе поцілувала. Мені здалося, ти був не проти, – посміхаючись, сказала Віра. – Вона ще не дружина, а вже ревнує. Подумай, що далі буде. Час мені. Дякую за чай, Вероніко Михайлівно.

Таня уникала Олега, не відповідала на дзвінки. Поговорити не виходило. Вероніка Михайлівна говорила сину, що Віра правильна дівчина, господарська. Вони майже не бачились. То в Олега змагання, то у Тані сесія, то вона поїхала до бабусі, якій знову стало погано… Якась низка нестиковок, розбіжностей, недомовленості…

***

Минуло п’ятнадцять років

Олег працював тренером у юнацькому спортивному клубі, після закінчення з великим спортом. Вів секцію боксу для підлітків.

Якось прийшов до нього в секцію досить кволий підліток тринадцяти років.

– Що, сильно дістали тебе? – За звичкою запитав його Олег.

– Ні. Мама сказала, що мені потрібне чоловіче виховання, бо я не маю батька. Їй хтось з подруг порадив ваш клуб.

– Молодець твоя мама. Де батько? Не хочеш, не кажи, – одразу додав Олег.

– Мама розповідала, що він був героєм. Але я думаю, ніякий він не герой. Просто вони розлучилися, коли я був маленьким. Або покинув нас. Бути сином героя не соромно. Тільки цьому ніхто не вірить, – розповів Денис.

– Відверто і зрозуміло, – похвалив Олег. – Ну, показуй, що вмієш? Які прийоми знаєш?

І Денис показав всі свої навички…

– Сміливий, вже добре. А все інше, навчу. Завтра форму спортивну принеси. Зручніше займатиметься. І краще з мамою приходь. Мені потрібна її згода та обговорити оплату занять.

Наступного дня Денис прийшов один, приніс гроші та записку від мами, що вона згодна і навіть рада, що син займатиметься.

– Вона лікар, то чергування, то ще щось на роботі. Ви навряд чи побачите її, – повідомив Денис.

Минуло кілька місяців. Перед літніми канікулами Олег вирішив провести збори для батьків. По-перше, з деякими ще не знайомий, наприклад, з мамою Дениса. По-друге, хотів дізнатися, як батьки оцінюють роботу тренера. І по-третє, розповісти про плани на майбутнє.

Збори вже йшли, коли до зали увійшла молода жінка.

– Проходьте і представтеся. З рештою я вже познайомився, – сказав Олег.

Він впізнав Тетяну, але не подав вигляду.

– Мельник Тетяна Дмитрівна, мама Дениса, – представилася вона, сідаючи на лавку біля стіни до решти батьків.

Олег розповідав про успіхи хлопчаків, давав поради, вислуховував зауваження та запитання батьків. У бік Тетяни намагався не дивитися, але раз у раз ковзав швидким поглядом по її обличчю. По тому, як вона відводила погляд, зрозумів, що вона його теж впізнала.

Коли збори закінчилися, батьки почали розходитися, але деякі підходили, питали у тренера поради, дякували. Олег терпляче відповідав на запитання, краєм ока стежив за Тетяною, хвилюючись, що вона піде. Коли в залі нікого, крім них, не залишилося, він підійшов до неї і сів поруч.

– Привіт. Давно не бачив тебе. Як ти живеш? – Запитав він.

– Денис тільки про тебе й говорить. Ніяк не могла подумати, що це ти, – сказала Тетяна.

Здавалося, вона зовсім не збентежена зустріччю.

– Гарний у тебе син. Самостійний.

Від похвали Тетяна почервоніла.

– Я його обожнюю. Переживала, що зіпсую своєю любов’ю, порадила йому зайнятися спортом…

– Він розповів про батька-героя. – Олег ловив кожен погляд Тетяни, кожний рух.

– А що я ще могла йому сказати? Вийшла невдало заміж, через місяць хотіла розлучитися, але недоречно завагітніла. Розлучилася, коли Денису виповнилося чотири місяці. А ти?

– Віра сказала, що вагітна. Мама вмовила одружитися з нею. Я повірив. Але потім виявилося, що жодної дитини немає і не може бути. Через півроку ми розлучилися.

– Так, Віру твоя мама любила, а я їй чомусь не подобалася.

– Ти все ще ображаєшся на неї? – Запитав Олег.

– Ні. Коли я стала мамою, я зрозуміла, що вона хотіла для свого кращого сина. І Віра здавалася їй краще за мене. – Таня встала з низької лави. – Мені пора.

– Таня, пробач мені. Якось тоді все вийшло… – незручно вибачився Олег.

– Що толку згадувати про це? Мені справді час. Я рада, що саме ти займаєшся з моїм сином.

– Таня, давай я відвезу тебе додому. – пружно схопився з лави Олег. – На машині швидше, вийде.

Він думав, що вона відмовиться, піде. Але Тетяна погодилася.

Біля її будинку Олег запропонував ще зустрітись.

– Подивимося, – відповіла вона ухильно.

Додому Олег не їхав, летів на крилах. Давно не почував себе таким щасливим. Тільки побачивши Тетяну зрозумів, що даремно тоді послухався маму, одружився з Вірою. Не його вона. А ось Таня його, рідна.

Вони почали зустрічатися, почали все спочатку. Довго Таня упиралася від зустрічі з його мамою. Переживала і Вероніка Михайлівна. Але та зустріла привітно, вибачалася, розповідала про свої недуги, питала, чи правильні пігулки їй виписали. А коли дізналася про Дениса, то зраділа. Нарікала на Віру, яка їх обманула. А вона так мріяла про онуків…

Вони одружилися за півроку. Олег став для Дениса старшим другом. Таня постійно пропадала на роботі. Чоловіки справлялися вдома самі під чуйним керівництвом Вероніки Михайлівни. Коли Денис дізнався, що мама чекає на дитину, зрадів.

– У декреті ти сидітимеш вдома! Дякую, Олеже.

Кращої похвали Олег не міг собі уявити.

– Я старався, – скромно відповів він.

Вам також має сподобатись...

Марина з мамою сиділи на кухні та пили чай. – А ми вчора запрошення на весілля роздали, – поділилася новиною донька. – Я й тобі принесла! Марина швидко покопалася в сумочці і дістала з неї красиву листівку. – Ось тримай! – вона передала її мамі. – Чекаємо тебе на нашому весіллі! Алла Петрівна взяла запрошення, покрутила його в руках а потім важко видихнула. – Марино! Я не прийду на ваше весілля! – раптом сказала мама. – Як не прийдеш? Чому? – Марина здивовано дивилася на маму, не розуміючи, що відбувається

До Люди в гості приїхала троюрідна сестра Наталка. Сестра провела у Люди декілька тижнів, побачила місто, відпочила. – Дякую тобі Людо, що прийнял, – говорила за вечерею Наталка. – Завтра вже додому поїду. – Завжди рада таким гостям! – усміхалася Людмила. Вранці Люда відвезла Наталку на вокзал, купила квиток, перекус в дорогу та подарунки для її доньки. Жінка повернулася додому і вирішила трохи прибрати в квартирі після гості. Людмила відкрила шафу у спальні і застигла, побачивши «сюрприз», який залишила їй сестра

Альбіна накрутила на вечерю голубців. Ось і її чоловік Микита прийшов з роботи. – Ох, як смачно пахне! – з порога гукнув він. – Мої улюблені голубчики! Микита помив руки й зайшов на кухню. Вони сіли вечеряти. Альбіна сиділа задумлива і майже не їла. Чоловік це помітив. – Алю, – так він її ласкаво називав. – Про що думаєш? Чого літаєш у хмарах? – Та не літаю я в хмарах! – відповіла дружина. – Ну я ж бачу, давай кажи! – сказав чоловік. – Микито, навіть не знаю, мабуть тобі не сподобається, – промовила Альбіна. Микита застиг, здивовано дивлячись на кохану

Наталя з чоловіком Сашком, вперше прийшла в гості до свекрухи. – Швидше до столу! – з порога сказала молодим Ірина Петрівна. – Мамо, давай хоч обіймемося! – забурчав Сашко. – Що ти починаєш? – Спершу поїмо! – продовжила мати. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла? – Дуже! – лукаво сказала невістка. Коли вони побачили накритий стіл, Сашко ахнув: – Мамо, куди ти стільки наготувала?! – А що, гарний стіл, – знизала плечима Наталка. – Та мені здається, що тут чогось не вистачає. Чогось, такого… Такого собі… Зараз я скажу… – Якого ще такого?! – Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається