Вересневий день. Небо затягло сірими хмарами, дощ ще не почався, але ось-ось почнеться.
«Парасольку не взяла», – подумала Олена. Вона перевірила кишені старої сірої куртки, яку встигла схопити з вішалки в коридорі, коли йшла з дому.
Ключі від квартири, телефон та м’ята купюра у двісті гривень. Саме цю купюру просив повернути Степан, коли повернувся додому.
«Як добре, що я вчора ходила гуляти з Рексом у старій куртці! – зраділа Олена. – Кишені нової він, напевно, вже обнишпорив».
Вона йшла, і світ довкола здавався їй таким же похмурим, як її настрій. Холодний вітер проникав у рукави куртки, дув у обличчя, листя, зриваючись з дерев, летіло їй під ноги.
Вона згадувала свої плани, про те, як мріяла про щастя, про те, скільки їй довелося зробити, щоб Степан перестав думати про Ганну і залишився з нею, Оленою. І домоглася свого!
Чому ж зараз все так погано? Вона вже не вперше задавалася питанням: «Коли все почало змінюватися»?
Жінка знала, що раніше, ніж за дві години, повертатися додому не можна, доведеться десь перечекати цей час. На вулиці було холодно, ось вже й перші краплі дощу впали на запорошений асфальт.
Олена натягла на голову капюшон, озирнулася і помітила кафе, яке розташовувалося з іншого боку вулиці. “На чашку кави і якийсь пиріжок у мене вистачить”, – вирішила вона і пішла через дорогу.
У кафе було майже порожньо – робочий час, будній день, та й погода не для прогулянок. Хто на роботі, поспішає додому, в тепло. Тут, швидше за все, сидять ті, кому, як і їй, треба перечекати дощ чи швиденько поговорити з кимось у справі.
Зненацька її увагу привернула молода жінка, яка самотньо сиділа за столиком біля вікна. «Невже це вона! – здивувалася Олена. – Тільки згадала про неї, і ось вона сама – Ганна».
Вона хотіла повернутись і піти, але Ганна вже помітила її та привітно помахала рукою, запрошуючи за свій столик.
– Привіт, Олено! Скільки років ми не бачились! Я навіть не одразу тебе впізнала, – радісно заговорила Ганна. – Ну, як ти?
– Нормально! – Відповіла Олена. – Працюю, заміж вийшла. За Степана. А ти, дивлюся, без обручки? Значить, самотня? А працюєш де?
– Працюю. Адже я медичний університет закінчила, зараз в обласній лікарні. Сюди приїхала маму відвідати, – відповіла Ганна. – А до цього кафе зайшла, бо згадала, як ми всі разом часто тут збиралися. І ось тебе зустріла. Здорово! Ну, розкажи, про кого з наших ти ще знаєш, – попросила Ганна.
Олена замовила собі каву та пончик, і поки офіціант не приніс замовлення, почала розповідати:
– Ольга Бондаренко вийшла заміж за Віктора. Пам’ятаєш, рудий такий? В них вже двоє дітей. Микола відкрив свій автосервіс – бізнесмен. Він у Ніну Черняк закохався, а її мати була проти. Тепер і вона, і Ніна лікті кусають – Микола в шоколаді, а Олег, за якого Ніна вийшла, втратив все, тепер біля ларька копійки на пінне збирає. А вона навіть розлучитися з ним не може: квартира його, їй тільки до матері йти з дитиною, а там і так п’ятеро у двох кімнатах. Так що новини так собі. Оце хіба Вадим Ковальчук у вас, в області, свою будівельну компанію організував. А решта так, живуть.
– Добре, Олено, а ти як живеш? Де працюєш?
– Працюю в архіві, папірці перебираю, переводимо все в цифру. Щодня по вісім годин сиджу. У вихідні з весни до осені – у батьків на дачі. Загалом – ніякої різноманітності.
– А діти є? – поцікавилася Ганна.
– Ні, поки нема.
Олена могла б розповісти колишній однокласниці, чому в неї немає дітей, але тоді довелося б розповідати і про те, чому вона опинилася в цьому кафе, і про те, як їй доводиться втікати з дому, коли Степан приходить додому добряче «веселий», та багато іншого, про що б їй розповідати не хотілося.
Адже десять років тому вона думала, що ось воно, щастя, так близько! Степан нарешті належить їй! Їй! А не цій тихоні Ганні! Як вона тоді спритно усунула суперницю!
Олена досі пам’ятає обличчя Ганни, коли вона побачила Степана у ліжку з Христиною – двоюрідною сестрою Олени. За участь у цій виставі Христина просила з неї цілих десять тисяч, і Олені довелося просити їх у бабусі, яка не визнавала банківських карток і зберігала гроші в шафі.
Вони тоді добряче посиділи з Степаном. Чоловік перебрав зайвого. І все вийшло чудово!
Олена і Христина важко довели Степана до дивана. Ганна прийшла раніше, ніж вони розраховували, і Христина ледве встигла шмигнути до Степана під ковдру, а Олена сховалася у ванній і найбільше переживала, що Ганна туди зазирне.
Але їм пощастило: побачивши свого хлопця у ліжку з Христиною, Ганна просто повернулася та пішла. А наступного дня з мамою поїхала до обласного центру вступати до університету.
Степан навіть не зрозумів, що сталося, бо коли прокинувся, він був одягнений, а в квартирі нікого не було. Він і досі не знає, чому Ганна поїхала і ніколи більше не дзвонила йому та не відповідала на його дзвінки.
А Олена пошкодувала його, і за рік вийшла за нього заміж.
А одного разу, коли Степан повертався додому на машині сталася біда! Винний був Степан, і у нього забрали права. Нічого більше окрім, як водити машину він робити не вмів. От і перебивався випадковими заробітками. А коли роботи не було, він просто гульбанив.
Тоді Олені доводилося йти з дому, доки Степан не засне, бо міг і сварку влаштувати. Чомусь у такому стані він дуже не любив Олену. Наступного дня вибачався, але потім усе повторювалося.
Олена могла б все це розповісти Ганні, але та навряд чи її пошкодувала б.
Однак Олена не знала, що Ганна більш-менш в курсі того, що собою являє сімейне життя її однокласниці – містечко-то у них невелике, до того ж в одній групі з нею навчалася Валя – сусідка Олени і Степана. Коли вона приїжджала на канікули, то часто ставала свідком їхніх сварок, а кілька разів Олена навіть ховалася від чоловіка в квартирі батьків Валі.
Чого не знала Ганна, то це того, що сцена, яку вона тоді побачила, була зрежисована Оленою.
Адже вона любила Степана. Точніше, тепер вона розуміє, що це була просто юнацька закоханість. Але Ганна навіть не хотіла їхати вчитися, бо не могла собі уявити життя без Степана. Сказала батькам, що вступатиме до місцевого медколеджу, хоча за результатами іспитів спокійно проходила на бюджет до медичного університету.
– А в тебе у місті своя квартира? – Запитала Олена у Ганни.
– Ні, я поки що знімаю, – відповіла та.
– Так, дивно розпорядилося життя, – сказала Олена. – Ти ось найрозумніша у нас у класі була. А через десять років з’ясовується, що в тебе, окрім диплома, нічого в житті немає: ні чоловіка, ні дітей, ні квартири. Сумно.
– А ти, Олено, мене не шкодуй – у мене все чудово.
Її усмішка здалася Олені поблажливою, і вона вирішила розчавити цю самовпевнену горду дівчину.
– Чудово?! А хочеш, я тобі щось скажу? – Запитала Олена. – І, не чекаючи відповіді, продовжила, – це ж я підлаштувала ту сцену, коли ти побачила Степана з Христинкою. А ти повірила і забралася з моєї дороги! Ну, що ти скажеш?
– Я скажу тобі, Олено, дякую! – Відповіла Ганна.
– Дивна ти! – Сказала Олена і пішла.
«Звичайно, дякую, – подумала Ганна, – якби я тоді не поїхала, я не стала б лікарем, не зустріла б Ігоря, не вийшла за нього заміж. І ми б із ним не купили квартиру в будинку, який буде готовий вже за два місяці. А за півроку в нас буде дитина. А щодо обручки, то я її зняла, бо руки іноді набрякають».
Ось так закінчилася розмова двох колишніх однокласниць, які багато могли б сказати один одному, але не сказали.
